Сутність використання доказів

СУТНІСТЬ ТА ФОРМИ ВИКОРИСТАННЯ ДОКАЗІВ

 

1. Сутність  поняття використання доказів

Кримінально-процесуальне доказування - це практична діяльність уповноважених законом суб´єктів, що відбувається в особливій процесуальній формі, шляхом збирання, перевірки та оцінки доказів.

Норми процесуального права, що регламентують мету, порядок, межі і зміст цієї діяльності, відповідно іменуються доказовим правом. Доказування є важливою складовою частиною кримінально-процесуальної діяльності, тому доказове право органічно поєднується із системою норм кримінальногопроцесуального права.

Правильне застосування норм кримінальногопроцесуального права, що регламентують доказування органами досудового слідства, прокуратури, судами є необхідною передумовою ефективності розслідування і боротьби зі злочинністю.

Метою доказування є встановлення істини у кожній кримінальній справі. Знайти істину в кримінальній справі - значній виконати одне із завдань кримінального процесу, тобто повністю розкрити злочин, що є необхідною передумовою успішного здійснення правосуддя.

Щодо елементів процесу доказування в науці кримінального процесу і в теорії доказування у науковців немає єдиної точки зору. Теоретично закріплено, що доказування здійснюється за допомогою збирання, перевірки і оцінки доказів; фіксація доказової інформації виступає складовою частиною збирання доказів. КПК України говорить лише про збирання і оцінку доказів. У теорії ж доказів, крім зазначених елементів використовуються такі поняття як: виявлення, формування, дослідження, використання доказів. Як ці поняття взаємопов’язані, чи виключають вони одне одного і чому законодавець обрав лише три з них, ми маємо встановити у своєму дослідженні.

Всебічна оцінка доказів завершується побудовою висновків у справі та обґрунтуванням рішень, які приймаються щодо використання доказів.

Докази використовуються не тільки для формулювання та обґрунтування висновків (рішень), а й для побудови версій у справі, моделювання обстановки слідчого експерименту тощо.

Доказування-обгрунтування є важливою, основною, але не єдиною частиною процесу використання доказів. Використання доказів включає в себе логічні операції із застосування їх як аргументів в обґрунтуванні висновків по справі, застосування доказів як вихідних даних при моделюванні, висуненні і перевірці версій, фактичне ознайомлення окремих учасників процесу зі змістом доказів з метою одержання додаткової доказової інформації.

Використання доказів є заключним етапом роботи з доказами: після їх збирання, дослідження й оцінки суб’єкт доказування оперує ними, вирішує за їх допомогою ті або інші завдання доказування. Використання доказів – це і є оперування ними. Іноді в процесі доказування використання як самостійний елемент не згадується, оскільки оперування доказами і виступає самим доказуванням, тому що самі по собі докази, не використані для підтвердження або спростування того чи іншого твердження, залишаються за межами цього процесу і можуть взагалі в подальшому у справі не фігурувати.

Оперування доказами – це виключно логічний процес, тобто розумова діяльність, яка відбувається відповідно до законів і правил логіки.

М.С. Строгович зазначав, що використання доказів відбувається на основі процесуального закону і у відповідності з його вимогами.

Як і будь-яка цілеспрямована людська діяльність, використання доказів підкоряється певним закономірностям, зокрема, логічного мислення.

Метою використання доказів є:

а) перевірка:

• версій;
• інших доказів;
• розшукової інформації;

б) обґрунтування:

• рішень, що приймаються у справі;
• обвинувального висновку;

в) моделювання:

• слідчої ситуації;
• механізму злочину;
• психологічного портрету і зовнішності злочинця;

г) отримання нових доказів;

д) формування комплексу доказів;

е) ознайомлення з доказами учасників процесу на предмет:

• усунення протиріч між доказами;
• викриття дачі неправдивих показань;
• переконання в тому, що не слід протидіяти розслідуванню.

Перевірка версій здійснюється шляхом виведення з них слідчих і наступних дій по встановленню наявності або відсутності фактів, які складають ці дії.

Перевірити версію значить оцінити, чи відповідає вона дійсності. У доказуванні як пізнавальній діяльності у кримінальних провадженнях неминуче виявляються загальні закономірності процесу пізнання, котре, як правило, перевіряється на істинність у практичній діяльності суб’єктів доказування.

При розслідуванні поступків висунуті в провадженні слідчі версії містять можливе пояснення шуканих. Для того, щоб ці невідомі обставини були встановлені вірогідно, версії повинні бути перевірені. Перевірка у такому випадку здійснюється шляхом проведення слідчих дій, у ході яких встановлюються факти, що підтверджують або спростовують висунені припущення. Очевидно, що слідчі дії не можуть проводитися безсистемно, за випадковим вибором. Вони плануються слідчим згідно з кожною висунутою версією, що забезпечує цілеспрямований і об’єктивний характер усього наступного розслідування. План розслідування в основному і служить планом перевірки висунутих версій.

Повнота і всебічність розслідування залежить від своєчасності й правильності висування та перевірки слідчих версій.

Перевірка доказів здійснюється шляхом зіставлення їх змісту та з’ясування їх погодженості між собою.

Виявлення протиріч між доказами та оперативно-розшуковою інформацією може стати підставою для сумнівів у їх джерелах, може викликати необхідність їх замінити, отримати додаткову інформацію, переглянути рішення, які були прийняті на основі цієї інформації.

Обґрунтування рішень, що приймаються по кримінальному провадженню – на основі наявних доказів вирішуються питання, пов’язані з проведенням слідчих дій, а також способи впливу на слідчу ситуацію.

Обґрунтування обвинувального висновку зумовлює його достовірність, оскільки він має містити всю сукупність зібраних у справі доказів, які підтверджують та розкривають всі елементи, що входять до предмету доказування.

 

2. Використання методу моделювання

За останні роки все активніше в психолого-правових дослідженнях застосовують метод моделювання. Суть його полягає в установленні схожості явищ (аналогії), адекватності одного об'єкта іншому в певних відносинах і на цій основі перетворення простого за структурою і змістом об'єкта в модель більш складну (оригінал). Спеціаліст з юридичної психології отримує можливість перенесення даних за аналогією від моделі до оригіналу. Модель — це допоміжний засіб, який в процесі пізнання дає нову інформацію про основний об'єкт вивчення. При цьому дослідник, виявивши характерні риси, властивості, ознаки існуючих психолого-правових явищ, починає пошук нового їхнього компонування, поєднання, моделює принципово новий стан явища, що вивчається. Так виникають моделі-гіпотези, які носять передбачливий характер і потребують перевірки, моделі-концепції, що перетворюються в науково обґрунтовані теорії. У психологічній літературі виділяється розумовий експеримент — особливий вид моделювання. В його зміст вкладається співвідношення між теоретичними й експериментальними даними, отриманими в дослідженні, і моделлю, яка імітує ті ситуації, котрі могли б виникнути при реальному експериментуванні. Така ідеальна модель дає змогу виявити найважливіші зв'язки і співвідношення в об'єкті, що вивчається, пояснити і конкретизувати вже наявні прийоми і правила.

Моделювання — складний процес через різноманітність і складність самих психолого-правових явищ і процесів, що вивчаються. Однак необхідність застосування цього методу стає все відчутнішою і нагальнішою. Моделювання є сенс здійснювати в тих умовах, коли:

а) експеримент над об'єктом, який цікавить спеціаліста, з якихось причин неможливий безпосередньо (наприклад, недоступний фізично в даних умовах, існують перепони морального чи іншого характеру);

б) експеримент над об'єктом вимагає невиправдано великих витрат часу і засобів;

в) експеримент над моделлю забезпечить точніші результати.

Метод моделювання дозволяє вивчати психологічні явища за допомогою моделей матеріальних, знакових та ідеальних (уявних).

В юридичній психології, як показує практика, більшою мірою застосовні ідеальні моделі, а не матеріальні. Вони будуються у свідомості дослідника, тому їх можна вважати певною формою мислення, за допомогою котрого чуттєво-наочні уявлення строго логічно об'єднуються в цілісний образ.

Метод моделювання має велике значення для практичної юридичної психології, що вивчає такі проблеми, як предмет і місце, результати і наслідки правопорушення за допомогою моделей психологічних особливостей особистості звинуваченого, підсудного, потерпілого, свідка, модель психологічних особливостей скоєного злочину тощо.   

 Метод моделювання — це  метод дослідження об’єктів на  їх моделях; побудова і вивчення  моделей предметів і явищ, що  реально існують для визначення  або поліпшення їх характеристик, раціоналізації управління ними.

З методом моделювання тісно пов’язаний експериментальний метод, який передбачає дослідження явищ дійсності в контрольованих і керованихумовах. Експеримент здійснюється н аосновітеорії, яка визначає постановку завдань та інтерпретацію його результатів. Експеримент як одна з форм практики виконує функцію критерію істинності теорії.

Моделювання як метод пізнання, як засіб отримання нової, значущої для доказування інформації отримало достатньо широке розповсюдження у правоохоронній практиці. Характерною особливістю будь-яких моделей, що конструюються при доказуванні, є те, що всі вони використовують докази, що стосуються вихідних матеріалів справи.

Метою моделювання є:

• визначення напрямків доказування, вибір оптимальних засобів і методів доказування;
• виявлення зв’язків між доказами;
• систематизація і поповнення знань про об’єкти, явища, процеси, які мають значення для провадження;
• створення умов для проведення слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.

Моделювання слідчої ситуації і системи доказування суттєво впливає на попередження та виявлення слідчих помилок. Слідча помилка – це результат добросовісної помилки слідчого. Це визначальна ознака помилки. Усвідомлене відхилення від закону, ігнорування його вимог – це вже не помилка, а умисні дії, що можуть кваліфікуватись як службовий проступок або злочин.

 

3. Поняття і види слідчих помилок

Під час проведення будь-якого поділу понять, у тому числі й поняття „слідчої помилки” першочергового значення набуває дотримання загальних правил класифікації, встановлення підстав (критеріїв), за якими можна виділити окремі види аналізованої сукупності. Поділ поняття – це логічна дія, яка полягає в уявному поділі обсягу (роду) поняття на видові поняття, в яких відображені види предметів.

Правильний поділ поняття „слідча помилка” передбачає дотримання певних правил:

− поділ має бути співмірним, тобто сума обсягів видових понять (окремих видів помилок) повинна дорівнювати обсягові (ділимого) родового поняття. Порушення цього правила веде до помилок двох видів: неповний поділ і поділ із зайвими елементами;

− поділ проводять лише за однією ознакою. В протилежному випадку відбудеться перехрещення обсягів понять, елементів поділу;

− поділ має бути вичерпний, що означає відсутність елементів сукупності, які не увійшли до жодної класифікаційної групи;

− поділ проводять за суттєвою ознакою. Якщо ж за основу поділу візьмемо випадкову або надуману ознаку, то це призведе до помилок;

− елементи поділу повинні бути взаємовиключними, тобто вони не повинні мати спільних елементів (перехрещуватися);

− поділ повинен бути безперервним (послідовним), тобто не стрибкоподібним.

Слідчі помилки поділяють за найрізноманітнішими ознаками, серед яких можуть бути і несуттєві, які не мають вагомого теоретичного чи практичного значення. Тому важливо виділити суттєві класифікаційні критерії слідчих помилок, врахування яких дасть змогу пов’язати поділ слідчих помилок з вирішенням інших важливих правових питань.

Проблемі слідчих помилок, проблемам судових і експертних помилок, у юридичній літературі приділено, як видається, невиправдано недостатньоо уваги. Деякі їх аспекти аналізувались професором Н.І. Клименко, коли у 1990 році вона досліджувала питання криміналістичних знань у структурі професійної підготовки слідчого, та професором О.М. Бандуркою у книзі «Слідчий – моя професія». Окрім цього, є ще декілька російських науковців, котрі з того чи іншого приводу звертались до розглядуваного питання. Зокрема В.І. Власов, у навчальному посібнику у навчальному посібнику «Якість розслідування злочинів», група авторів: О. Соловйов, С. Шейфер, М. Токарєва у статті «Слідчі помилки» та професор Р.С. Бєлкін у ряді своїх праць, і деякі інші науковці.