Криминология

1. Злочинність: основні підходи до розуміння та визначення.

ПРЕСТУПНОСТЬ - социально  обусловленное, исторически изменчивое, сравнительно массовое и криминологическое  явление, проявляющая себя в системе  уголовно-наказуемых деяний на определенной территории за определенный период времени, а также лиц, их совершивших.

§1. Социологический подход к изучению преступности

Основная идея социологического подхода к пониманию преступности заключается в том, что преступность - это болезнь социума, а преступления - симптомы (признаки) этой болезни. Характер и масштабы преступности не зависят напрямую от воли законодателя - от того, какие деяния запрещены под угрозой уголовной репрессии (криминализация), а какие разрешены. Как свидетельствует история, в законодательной практике возможны и ошибки, и произвол, и лоббирование, и корыстная заинтересованность (конструирование правовой среды, в которой можно безнаказанно совершать общественно опасные деяния и даже разрушать государственность).

Преступность зависит  от характера сложившихся в социуме общественных отношений. Ее объективной характеристикой является опасность (в этом смысле количество людей, испытывающих страх оказаться жертвой преступных посягательств, - характеристика преступности куда более объективная, чем число зарегистрированных преступлений).

Сущность социологического подхода к определению преступности характеризуется следующим:

- во-первых, рассмотрением  преступности не как системы  преступлении, а как специфической  характеристики общества - способности  порождать преступления в большом количестве;

- во-вторых, разработкой категории  «преступление»,не зависящей от законодательства (исключение такого признака, как противоправность, при сохранении виновности и акцентировании внимания на общественной опасности).

В рамках социологического подхода  одни ученые считают преступность нормальным и вечным явлением (Э. Дюркгейм), другие полагают, что при радикальном  изменении характера общественных отношений общество может избавиться от этого порока (Э. Фромм).

§2. Антропологический подход к анализу  преступности

В рамках антропологического подхода преступность определяется как болезнь, но не общества, а отдельных людей. Преступность, по мнению сторонников этого подхода, - результат вырождения, дегенерации, следствие тех или иных психофизиологических аномалий, влекущих «нравственное помешательство». При этом понятие вменяемость и общая превенция уголовного наказания по существу утрачивают смысл. Основной метод воздействия на преступность, вырабатываемый данным направлением, - отделение здоровых от больных (изоляция и лечение либо уничтожение последних).

Антропологический подход в  криминологии нередко называют ломброзианством (неоломброзианством), а само это научное направление прочно ассоциируется с именем итальянского ученого Чезаре Ломброзо. Справедливости ради, следует отметить, что идеи о связи тела и души высказывались задолго до Ломброзо. Пожалуй, наиболее древней областью познания в этом отношении была хиромантия, которая претендовала на то, что, изучая руку человека, можно определить его характер и предсказать будущие поступки. Отдельные высказывания на эту тему мы находим у Гиппократа, Платона, Аристотеля, Фомы Аквинского. В начале XIX в. проблемы личности преступника затрагивали исследователи в области физиогномики и френологии.

Физиогномика (наука о  распознавании природных задатков по физическим свойствам человека) имеет достаточно древнюю традицию. Гиппократ изучал ее по источникам, дошедшим из стран Древнего Востока. В 1586 году на эту тему опубликовал исследование Дж. де Ла Порт. В XVIII веке мощный импульс ее развитию дали исследования пастора Лафатера (1741-1801), который в 1775-1778 годах опубликовал фундаментальный труд «Физиогномические фрагменты для поощрения человеческих знаний и любви».

Френология - учение о локализации  в различных участках мозга отдельных психических способностей, диагностируемых путем ощупывания внешнего рельефа черепа. Основатель френологии австрийский врач и анатом Франц Йозеф Галль (1758-1828) утверждал, что в мозгу человека локализуются 27 основных человеческих способностей. По мнению Галля, можно определить в мозгу места, откуда исходят побуждения к убийству, кражам. Различия в мозговых извилинах поддаются определению по форме черепа, по наличию определенных шишек и т.п. Последователи Галля - ученые Вуазен, Клеф, Клерк, Каспер, Брока, Ловерн - провели интересные исследования физиономий преступников, их черепов. Мэйю и Деспин, например, сравнивали преступников с дикарями. Особым объектом их исследований была связь между преступностью и различными аномалиями психики, эпилепсией и вырождением.

Все эти идеи удалось синтезировать  и развить туринскому профессору Ч. Ломброзо, пытавшемуся основать новую науку - уголовную антропологию. Основная мысль Ломброзо заключается в том, что преступник есть особый природный тип, скорее больной, чем виновный. Преступником не становятся, а рождаются. Это своеобразный двуногий хищник, которого, подобно тигру, не имеет смысла упрекать в кровожадности. Преступного человека необходимо выявить по ряду признаков и изолировать (либо уничтожить).

§3. Теологический подход к изучению преступности

Основная криминологическая  идея теологов: преступность - проявление зла. Преступление есть результат того, что человек либо отвернулся от бога (безверие), либо оказался во власти дьявола (сатанизм).

В мире существуют два полюса: плюс и минус, добро и зло, бог  и антибог. Вокруг первого полюса группируются светлые личности (силы добра), вокруг второго - темные (силы зла). Абсолютное большинство людей занимают промежуточное положение. В определенные периоды (золотой век) большая часть людей смещается к полюсу добра. Бывают и противоположные исторические эпохи (сумерки богов), когда словно темный ветер гонит людей к полюсу зла.

В человеке уживаются хорошие  и плохие качества, его душа оказывается  полем битвы добра со злом. Добрый — тот, кому удалось подавить в  себе силы зла. Злой — тот, кто подавил в себе доброе начало.

От того, что подавляет  в себе человек: добро или зло; сострадание или бессердечие; жадность, корыстолюбие, чревоугодие, гордыню  или щедрость, бескорыстие, скромность - зависит, куда он движется: к богу или  в противоположную сторону.

2. Злочинність - соціально зумовлене, історично мінливе, порівняно масове та кримінологічне явище, що проявляє себе в системі кримінально-карних діянь на певній території за певний період часу, а також осіб, які їх вчинили.

Виникнення злочинності  було пов'язане з розпадом первісного суспільства та створенням держави. Це явище зумовлювалося розпадом суспільства на класи, появою приватної власності та виникненням пов'язаних їх цим соціально-економічних суперечностей.

Уперше в історії людства  клас рабовласників не тільки встановив  бажані та вигідні для себе порядки, але й енергійно їх захищав, застосовуючи суворі заходи покарання до порушників законів.

Розвиток класового суспільства  об'єктивно порушив питання про  державно-правову охорону від  посягань привласненої колишньою родоплеменною владою общинної власності й охорони особи та привілеїв панівних прошарків. Відоме нам раніше кримінальне законодавство рабовласницьких держав (закони Хаммурапі та Ману), а згодом і феодальних держав, характеризується у зв'язку з цим суворістю каральних заходів, нерівністю осіб,які потрапляли в його сферу,залежно від їхнього соціального статусу. Така ситуація зберігається у будь-якому суспільстві. Змінюючи одне одного, "володарі ситуації" - рабовласники, феодали, буржуазія, сучасні партії- незмінно були і є заклопотані тим, аби будь-які зазіхання на їхні інтереси вважалися злочинними, а особи, що їх скоїли, підлягали покаранню.

Сучасне значення злочинності  не було відоме первіснообщинному ладу. Не можна порівнювати звичаї та норми моралі, що притаманні будь-якому людському суспільствові, з нормами кримінального права з одного боку, а з другого -примус, без якого не може обійтись людське суспільство, з кримінальним покаранням як державно-правовим примусом.

Злочинності та правового  поняття злочину не могло бути при родовому ладові у зв'язку зі специфікою його соціально-економічних  і духовних відносин. Колективна власність  на землю, суспільна власність на основні предмети виробництва, дрібних  знарядь праці, зрівняльний розподіл предметів споживання й все інше виключало майнову нерівність і  зумовлені нею корисливі зазіхання, що складають основу злочинності в суспільстві. Розкол суспільства на протилежні угрупування призвів до боротьби між ними, тоді виникла необхідність засобами кримінальних репресій захистити інтереси "володарів ситуації". Так виникло соціальне явище – злочинність.

Стан злочинності формується зі вчинення протягом визначеного часу злочинів. Тож постає питання характеру зв'язку між злочинністю та злочином.

Пояснення взаємозв'язку ґрунтується  на філософських категоріях "одиничного", "окремого" та "загального". Відношення між ними мають діалектичний характер. Зміни в кількості, структурі, особливостях злочинів призводять до змін у характеристиці злочинності.

У злочинності відображаються найбільш суттєві ознаки окремих  злочинів, а випадкові, притаманні лише деяким з них, відсіюються. Так вимальовуються закономірності, пізнання яких є основою  як організації боротьби зі злочинністю, так і її прогнозування на майбутнє.

Злочинності, на відміну від  окремого злочину, притаманна ознака самодетермінації, тобто самовідтворення.

Спільною рисою злочинності  та злочину вважається їхня негативна  суспільна й правова оцінка. Тож  суспільство та держава вживають заходів щодо обмеження сфери їхнього прояву.

Злочинність охоплює не тільки злочини як такі, але й однорідні групи злочинів, у зв'язку з чим виділяють види злочинності.

На відміну від окремо взятих злочинів, злочинність - це явище  закономірне. Це проявляється в тому, що в будь-якій державі вона існує  незалежно від суспільного ладу.

На рівні масового явища  злочинність має самостійні форми  руху, знаходить такі зв'язки з іншими загальними явищами, котрівідсутнічи принаймні не можуть бути безпосередньо встановлені при аналізі індивідуальних випадків (рівень, структура, динаміка).

Шаблони злочинної поведінки  не є власне "винаходом" якихось  злочинців. Ці шаблони існують незалежно  від індивідуальної свідомості, зберігаючись у низці випадків протягом тисячоліть. Ще в сиву давнину були відомі злочини, що відображені в сучасних кримінальних кодексах - крадіжки, грабежі, розбої тощо. Отже, під цим кутом зору злочинність є чимось більшим, ніж просто сума злочинів, бо існує реальна потенційна можливість вчинення злочинів, зумовлена наявністю у свідомості певної частини людей шаблонів протиправної поведінки.

Оскільки злочинність  є одним із центральних об’єктів дослідження науки кримінології, важливого й актуального значення набирає питання про визначення поняття “злочинність” у кримінології. Серед вчених-кримінологів як України, так і Росії не існує єдиної думки щодо визначення цього поняття. Розгляне-мо найпоширеніші з них і аргументи, які наводять для їх об-ґрунтування.Якщо виключити ідеологічні елементи, то до 90-х років XX ст. за часів існування СРСР тривалий час у радянській кримінології панувало таке визначення поняття злочинності: це соціально-правове явище, яке змінюється й охоплює сукупність злочинів, що вчинені в суспільстві за певний період і характеризуються певними кількісними та якісними показниками.  
Піддаючи критиці наведене визначення, А. Зелінський [8] обґрунтовує свою думку так: 
1. У наведеному формулюванні визначення злочинності як соціально-правового явища є “логічним монстром”, оскільки словосполучення “соціально-правове явище” позбавлене сенсу через те, що все правове, тобто те, що регулюється правом, є соціальним, бо як правова норма є різновидом соціальних норм. Водночас усі аномалії в житті суспільства (техногенні катастрофи і природні катаклізми) набувають соціального значення і можуть вважатися соціальними явищами. 
2. Точнішим буде визначення злочинності не як “сукупності злочинів”, а як системи, що підпорядковується статистичним закономірностям, тобто ймовірнісної системи. 
3. Наведене формулювання не розкриває змісту поняття злочинності. 
4. Кримінальну злочинність, що складається з діянь, які каралися в усі часи і в усіх країнах, не можна не визнати найнебезпечнішим проявом деструктивних сил людини. 
5. Злочинність, що складається з великої кількості різних злочинів, вчинених у суспільстві, є не механічною сумою анти-суспільних вчинків, а множиною, якій притаманні ознаки ймовірнісної системи — певна цілісність, сталість параметрів, взаємодія підсистем, що є складовими цієї множини. 
6. Як загальне поняття злочинність існує через окреме, тобто через конкретні вчинки винних осіб. У кожному конкретному випадку виявляються ознаки, що притаманні злочинності, тобто загальному. До цих ознак належать злісність, протиправність, винність, караність. Водночас кожний окремий злочин за змістом має множину ознак, що перебувають за межею загального поняття злочинності. Окремий злочин — подія завжди випадкова, а злочинність є закономірною й неминучою. 
На підставі наведених аргументів А. Зелінський пропонує таке визначення злочинності [8]: це масовий прояв деструктивності в поведінці людей, що виявляється в системі передбачених кримінальним законом діянь, які вчинені на конкретній території або серед членів певних соціальних груп протягом одного року або певної його частини. 
Відомий вчений-кримінолог Н. Кузнецова пропонує інше визначення злочинності: це соціальне і кримінально-правове явище, що змінюється історично й становить систему злочинів [19]. Це визначення ґрунтується на таких основних положеннях: 
1. Історична змінюваність злочинності адекватно простежується у кримінальному законодавстві різних соціально-економічних формацій і режимів. Так, принаймні в Росії (і в Україні) протягом XX ст. кримінальне законодавство кардинально змінювалося відповідно до політичних та соціально-економічних революцій, а також режимів влади щонайменше п’ять разів: у період військового комунізму, нової економічної політики, державно-партійного монополізму й тоталітаризму, початку демократизації суспільства у 50-х роках, коли було прийнято Основи законодавства Союзу РСР 1958 року і Кримінальні кодекси республік 1959-1961 pp., і в пострадянський період, коли набрав чинності Кримінальний кодекс Російської Федерації (проект Кримінального кодексу України).  
2. Злочинність — це не механічна множина конкретних злочинів, які входять у неї, а соціальне явище, що як підсистема входить у систему відповідного суспільства і світової спільноти загалом. Злочинність є соціальною за походженням.