Відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння

Неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості вчиненого нею злочину. До неї за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, передбачені ст. 94 Кодексу. Такі заходи спрямовані на лікування хворого й на захист суспільства, держави від можливого повторення ним суспільно небезпечних діянь. Вони не є кримінальним покаранням, але, на відміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовими.

Ч. 3 ст. 19 Кримінального кодексу передбачає ситуацію, коли особа вчинила злочин у стані осудності, а потім до постановлення вироку суду захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її здатності усвідомлювати значення своїх дій (бездіяльності) або керувати ними. Така особа не підлягає кримінальній відповідальності, до неї за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню. На відміну від особи, визнаної неосудною, після одужання така особа може підлягати покаранню, якщо не закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності чи не з’явилися інші підстави для звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання. Час, протягом якого особа перебуває у психіатричному закладі, зараховується до загального строку відбування покарання16.

3. Поняття обмеженої  осудності

Концепція обмеженої осудності була запропонована у 19 столітті. У 1909 – 1926 роках це поняття було введено в кримінальне законодавство Австрії, Швейцарії, Угорщини,  Чехословаччини  та інших країн. Закріплення поняття обмеженої осудності було спричинено тим, що судові психіатри, експерти, юристи зіткнулися із проблемою визначення меж між незначними відхиленнями психіки та більш істотними її порушеннями. Чехословацький Кримінальний кодекс 1926 року визначав суміжні психічні стани так: «Якщо під час дії наслідком душевної хвороби, психічної слабості чи якоїсь іншої душевної аномалії або наслідком старечого віку здатність особи усвідомлювати собі неправильність своєї дії або керувати своїми вчинками згідно з правильною свідомістю була істотно знижена».

Але широкого визнання, прихильності серед юристів, законодавчого закріплення у законодавстві європейських держав, у тому числі республік колишнього СРСР поняття обмеженої осудності не набуло. У радянський період категорія обмеженої осудності була віднесена  до ненаукових понять. Визначний російський вчений Н. С. Таганцев заперечував введення в кримінальне законодавство введення поняття обмеженої осудності. На його думку, вона не має чітких критеріїв, ознак, введення її в законодавство може призвести до помилок, зловживань, пом’якшення покарання небезпечним злочинцям тощо17. Видатний радянський психіатр В. С. Сербський зазначав, що впровадження в законодавство поняття обмеженої осудності може викликати непорозуміння, призвести до помилок при вирішенні питання про кримінальну відповідальність такої особи. Існує лише осудність – особа має свободу дії, або ж не має її, і тоді вона є неосудною18.

Прихильники ж обмеженої осудності стверджували, що між психічно здоровими особами та хворими нема чіткої межі, тому осіб з будь – якими відхиленнями психіки не можна прирівнювати до психічно здорових. Такі захворювання, не досягаючи рівня, який виключає осудність, виступають причиною, умовою скоєння особою суспільно небезпечного діяння.

Прихильники концепції обмеженої осудності висували багато пропозицій щодо закріплення в законодавстві норми про обмежену осудність: закріплення її як обставини, що пом’якшує покарання, у вигляді самостійної кримінально-правової норми в Загальній частині Кримінального кодексу. При розробці нині чинного Кримінального кодексу більшість вчених зазначала, що питання введення в кримінальне законодавство обмеженої осудності є досить важливим і потребує вирішення, адже введення цього визначення в законодавство дало б змогу диференціювати підхід до осіб, психічні аномалії яких ускладнюють вільний вибір варіанта поведінки19.

Я вважаю, що введення в Кримінальний кодекс України 2001 року поняття обмеженої осудності було необхідним і правильним. Адже не всі особи з психічними аномаліями є неосудними, існують так звані психічні порушення непсихотичного рівня (психічні аномалії), при яких особа не може повністю усвідомлювати фактичну сторону своїх діянь та (або) керувати ними. Особи з такими відхиленнями не можуть бути визнаними як осудними, так і неосудними. Тому саме до категорії обмеженої осудності входять ці хворобливі стани. Категорія обмеженої осудності закріплює принцип гуманізму, справедливості в кримінальному законодавстві.

Ст. 20 Кримінального кодексу України передбачає, що кримінальній відповідальності підлягає особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування до особи примусових заходів медичного характеру. На відміну від неосудності, при визнанні особи обмежено осудною вирішується питання щодо можливого пом’якшення покарання за вчинений нею злочин та застосування до неї примусових заходів медичного характеру, а не про відсутність вини особи, суб’єкта злочину й , власне, підстав для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Обмежена осудність пов’язана із психічним захворюванням особи, внаслідок чого вона не може повною мірою усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Обмежена осудність (як і осудність, неосудність, розкривається за допомогою медичного (біологічного) та юридичного (психологічного) критеріїв. Медичний (біологічний) критерій обмеженої осудності означає, що особа страждає певним психічним розладом, який позбавляє її здатності повною мірою усвідомлювати значення свого діяння та керувати ним. До таких психічних розладів відносяться психічні аномалії, які є наслідком психопаті, неврозів, психопатоподібні стани, глибока акцентуація характеру тощо. Юридичний (психологічний) критерій означає, що вона не здатна повною мірою усвідомлювати значення свого діяння або керувати ним20.

При вирішенні питання про призначення покарання обмежено осудній особі потрібно враховувати тяжкість вчиненого злочину, ступінь впливу психічного захворювання на свідомість особи, ступінь звуження можливостей особи усвідомлювати фактичний бік, суспільну небезпечність вчинюваного діяння та здатність керувати ним; причини виникнення психічного розладу, характер його впливу на поведінку особи. Виходячи з цих обставин, особливостей справи, суд виносить рішення про застосування до особи примусових заходів медичного характеру, види яких перелічені в ч. 1 ст. 94 Кодексу. Крім цього, примусові заходи медичного характеру мають призначатися одночасно із призначенням покарання. Кримінальний кодекс України, на відміну від Кримінального кодексу Російської Федерації, не виключає призначення особі примусових заходів медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу із різними типами нагляду, коли покарання пов’язане із позбавленням волі.

4. Відповідальність  за злочини, вчинені в стані  сп’яніння

Стан сп’яніння виникає внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів чи інших одурманюючих речовин, характеризується певними психічними, неврологічними розладами, знижує самоконтроль людини. У зв’язку з цим і виникає питання про стан осудності й неосудності особи, яка вчинила злочин у стані сп’яніння і про правомірність притягнення її до кримінальної відповідальності. Відповідно до ст. 21 Кодексу, особа, яка вчинила злочин у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності. До стану сп’яніння особа доводить себе свідомо, здатна передбачити свою можливу поведінку в такому стані. Тому стан сп’яніння не виключає кримінальної відповідальності особи. Адже при фізіологічному сп’янінні відсутній медичний критерій неосудності – психічне захворювання; відсутні певні зміни в поведінці особи, що характерні для психічного захворювання. Особа не втрачає повною мірою здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Тому при вчиненні злочинів у стані фізіологічного сп’яніння нема не лише медичного, а й юридичного критерію неосудності.

Від фізіологічного сп’яніння, про яке йдеться у ст. 21 Кодексу, потрібно відрізняти патологічне сп’яніння. Патологічне сп’яніння проявляється у двох формах: епілептноїдній та параноїдній.

При епілептноїдній формі у особи спостерігається неправильне сприйняття дійсності, присмерковий стан свідомості, сильне почуття страху тощо. При параноїдній формі у особи виникають галюцинації, мареннєві ідеї переслідування тощо. Крім цього, характерною ознакою патологічного сп’яніння є відсутність фізичних ознак сп’яніння: зовні особа діє доцільно, цілеспрямовано, але її свідомість порушена й сприйняття оточуючого спотворене.  Патологічне сп’яніння відноситься до однієї з ознак медичного критерію – тимчасового розладу психічної діяльності. При патологічному сп’янінні також наявний і юридичний критерій неосудності. Особа, яка вчинила злочин в стані патологічного сп’яніння визнається неосудною. Тому дуже важливо встановити, чи не розвинулась у особи на фоні алкогольного, наркотичного сп’яніння психічна хвороба, внаслідок чого особа визнається неосудною.

Зловживання алкоголем може спричини хронічний алкоголізм, це захворювання не виключає осудності, але у хронічних алкоголіків може бути порушена здатність усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними. Такі особи є обмежено осудними, до них застосовуються примусові заходи медичного характеру, перелік яких закріплено в ст. 94 Кримінального кодексу, але не примусове лікування, закріплене в ст. 96 Кодексу. У ст. 21 не йдеться про застосування до особи примусового лікування за злочини, вчинені на ґрунті алкоголізму чи наркоманії. У ст. 96 Кодексу йде мова про можливе його застосування лише до особи, яка вчинила злочин та має хворобу, яка становить небезпеку для життя, здоров’я інших осіб. Але небезпеку має становити  сам хвороба, а не особа, яка під впливом хвороби може вчинити злочин21.

Виходячи з підвищеної небезпечності осіб, які вчиняють злочини в стані сп’яніння, у п. 13 ст. 67 зазначено, що вчинення злочину особою у стані сп’яніння є обтяжуючою обставиною. Суд може не визнати стан сп’яніння обставиною, що обтяжує покарання, але в такому випадку він повинен обґрунтувати мотиви такого рішення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

У ч. 1 ст. 18 Кримінального кодексу зазначено, що «суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність». Отже, суб’єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов’язковими ознаками : фізична, осудна особа, яка досягла певного віку.

Кримінальній відповідальності за законодавством може підлягати лише фізична особа. Юридична особа суб’єктом злочину не визнається.

Суб’єктом злочину може бути лише осудна особа. У ч. 1 ст. 19 Кодексу зазначено, що осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої  дії (бездіяльність) (інтелектуальна ознака осудності) та керувати ними ( вольова ознака).

У ч.2 ст. 19 Кодексу дається визначення поняття неосудності, з якого випливає, що неосудною визнається особа ,яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Це змішана формула неосудності. До неї включено як медичні, так і юридичні критерії, за допомогою яких законодавець вніс поняття неосудності в чіткі, окреслені законом рамки. Ці ознаки є обов’язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання щодо неосудності особи.

Відповідно до закону, неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності, до неї можуть бути застосовані за рішенням суду примусові заходи медичного характеру.  
Обмежено осудна особа, відповідно до ст. 20 Кримінального кодексу, підлягає кримінальній відповідальності. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Згідно з ч. 1 ст. 22 Кримінального кодексу, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Але в ч. 2 ст. 22 Кодексу міститься перелік злочинів, за які до кримінальної відповідальності може бут притягнена особа, яка досягла чотирнадцяти років. Перелік цих злочинів є вичерпним.

Отже, у кримінальному законодавстві чітко визначено поняття та ознаки суб’єкта злочину. Дотримання цих вимог є обов’язковими та беззаперечними для всіх.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Конституція України від 28 червня 1996 року. Чинне законодавство зі змінами та допов. Станом на 1 січня 2006 року. – К., 2006. – 123 с.

2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. Чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 28 берез. 2011 року. – К.: Паливода А. В., 2011. – 208 с.

3. Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень: Закон України від 11.06.2009 р. // ВВР України. – 2009. – № 45.

4. Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх ("Пекінські правила"), затверджені 29 листопада 1985 року Генеральною Асамблеєю ООН.

5. Кримінальний кодекс Російської Федерації від 13 червня 1996 року.

6. Баулін Ю. В., Борисов В. І., Кривоченко Л. М. та ін.; За ред. проф. Сташиса В. В., Тація В. Я., - 3 – тє вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 496 с.

7. Владимиров В. А., Левицкий Г. А. Субъект преступления по советскому. уголовному праву: Лекция.— М., 1964.- 59 с.

8. Клименко В.А., Александров Ю. В. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: МАУП, 2004. – 328с.

9. Крылова Н. Е., Серебренникова А. В., Уголовное право современных зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии). – М., Зерцало, 1997. – 336 с.

10. Лазарев А. М. Субъект преступления. М., 1981.

11. Ломако В. А. Осудність та неосудність за кримінальним правом України : Конспект лекцій / Укр. юрид.акад. – Х., 1993. – 22с.