Відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння

2) майнові злочини –  крадіжка ( статті 185, частина перша  статей 262, 308), грабіж ( статті 186, 262, 308); розбій ( стаття 187, частина третя  статей 262, 308); вимагання ( стаття 189, 262, 308); умисне знищення чи пошкодження  майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя  статті 399); пошкодження шляхів сполучення  і транспортних засобів (стаття 277); угон або захоплення залізничного  рухомого складу, повітряного морського  чи річкового судна (стаття 278); незаконне  заволодіння транспортним засобом (частини друга, третя статті 289);

3) інші злочини – диверсія ( стаття 113); терористичний акт (стаття 258); захоплення заручників (статті 147, 349); хуліганство ( стаття 296)10.

Встановлення зниженого віку кримінальної відповідальності спричинене:

1) можливістю уже в 14 років  розуміти суспільну небезпечність  діянь, зазначених в ч. 2 ст. 22 кримінального  кодексу України;

2) поширеністю цих злочинів  серед підлітків;

3) значною суспільною  небезпечністю злочинів.

Крім цього, при вчиненні злочину неповнолітнім потрібно враховувати його індивідуальні особливості. Це, зокрема, розумова відсталість, у зв’язку з якою неповнолітній не міг повністю усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. У цьому випадку треба констатувати відсутність його вини у вчиненні суспільного небезпечного діяння і як наслідок відсутність складу злочину. 

Якщо ж у неповнолітнього частково збереглась здатність усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними, кримінальна відповідальність за вчинений ним злочин не виключається. На мою думку,якщо неповнолітній досяг віку кримінальної відповідальності, але внаслідок відставання у психічному розвитку не може усвідомлювати фактичну сторону, суспільну небезпечність свого діяння та (або) керувати ними, він має підлягати звільненню від кримінальної відповідальності. Але в Україні немає законодавчого вирішення цього питання. А от, наприклад, у ч.3 ст. 20 Кримінального кодексу Російської Федерації це передбачено11. Відповідно до ч.1 ст. 97 Кримінального кодексу, неповнолітній, який уперше вчинив злочин невеликої тяжкості чи необережний злочин, може бути звільнений від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках до особи можуть бути застосовані заходи виховного характеру, передбачені ч.2 ст. 105 Кодексу.

Особа у віці 14 – 16 років не несе кримінальної відповідальності за злочини, за які встановлюється кримінальна відповідальність з 16 років, навіть якщо вона брала участь у цих злочинах як співучасник. Але у цьому випадку неповнолітній може нести кримінальну відповідальність, якщо в його діяннях наявний склад іншого злочину, за який може наставати кримінальна відповідальність з 14 років. Наприклад, якщо особа у віці 14 – 16 років брала участь разом з іншими особами, які досягли 16 років у примушуванні до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань шляхом насильства, небезпечного для життя і здоров’я     (ст.355), то вона може відповідати лише за спричинення, наприклад, тяжкого тілесного ушкодження ( ст. 121).

Поряд із загальним і зниженим віком кримінальної відповідальності у кримінальному праві існує ще й поняття підвищеного віку – 18 років. У певних випадках кримінальну відповідальність за конкретні злочини можуть нести лише повнолітні особи, оскільки за характером цих злочинів їх можуть вчинити лише повнолітні особи. До таких злочинів відносяться, наприклад, втягнення неповнолітніх  у злочинну діяльність ( ст. 304), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335) тощо.

Максимальний вік кримінальної відповідальності законодавцем не передбачений, тобто якщо особа похилого віку вчинила злочин, є осудною, вона нестиме кримінальну відповідальність за цей злочин. Але вік може бути врахований судом як пом’якшуюча обставина. Відповідно до ч. 2 ст. 64 Кримінального кодексу, довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які досягли віку 65 років.

Крім того, вчинення злочину неповнолітнім також виступає як обставина, що пом’якшує покарання (п. 3 ч.1 ст. 66 Кримінального кодексу).

1.4. Спеціальний  суб’єкт злочину

Поруч із загальним суб’єктом злочину у кримінальному праві існує визначення спеціального суб’єкта, яке отримало своє нормативне визначення у ч.2 ст.18 Кримінального кодексу. Вивченню питання спеціального суб’єкта злочину присвятили свої праці багато вчених, зокрема,   В.В. Устименко і С.А. Семенов, які проаналізували, узагальнили точки зору науковців на спеціальний суб'єкт злочину, його місце і роль серед елементів і ознак складу злочину в цілому. Адже думки вчених щодо визначення поняття спеціального суб’єкта злочину розходяться. Наприклад, А. М. Лазарєв вважає, що спеціальним суб’єктом є особа, якій разом із ознаками загальними ознаками притаманні й додаткові12; Г. А. Левицький зазначає, що спеціальний суб’єкт – це особа, наділена певними ознаками, зазначеними в диспозиції статті13. Я погоджуюсь із твердженням А. М. Лазарєва, адже ознаки спеціального суб’єкта є додатковими, факультативними, а ознаки загального суб’єкта є основними.

 Ч. 2 ст. 18 Кримінального  кодексу передбачено, що спеціальним  суб’єктом злочину є фізична  осудна особа, що вчинила у  віці, з якого може наставати  кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути  лише певна особа. Оскільки такі  ознаки є додатковими, не характерними  для кожного суб’єкта злочину, вони визначаються у статтях  Особливої частини Кримінального  кодексу, при описі основного  складу злочину. Наприклад, суб’єктами  злочинів, передбачених статтями 111, 114 Кримінального кодексу, можуть бути лише громадяни України, злочинів, передбачених статтями 364 – 368 Кодексу – посадові особи, суб’єктами злочинів ст. 364-370 Кодексу – лише  службові особи. У деяких випадках спеціальний суб’єкт злочину прямо не вказується у статті, але сам злочин передбачає його. Наприклад, у ст. 371 кодексу прямо не зазначено, хто може бути суб’єктом даного злочину, адже зрозуміло, що вчинити цей злочин можуть лише працівники правоохоронних органів, наділені повноваженнями застосовувати затримання, арешт чи тримання під вартою до осіб.

Трапляються випадки, коли ознаки спеціального суб’єкта використовуються законодавцем при визначенні кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів. Наприклад, ч. 2 ст. 368 Кримінального кодексу визначає кваліфікованою ознакою вчинення цього злочину службовою особою.

Тобто ознаки спеціального суб’єкта є обмежувальними, визначають, що певний злочин може вчинити не будь-яка особа, а лише така, що наділена спеціальними ознаками. Тому інші особи, які таких ознак не мають, не можуть нести відповідальність за злочин, у якому передбачений спеціальний суб’єкт. Але це не виключає їх відповідальності взагалі. Якщо, наприклад, в умисному вбивстві новонародженої дитини разом з матір’ю дитини брали участь інші особи, то вони нестимуть відповідальність не за ст. 117, а за ст. 115 – за просте чи навіть кваліфіковане вбивство.

2. Неосудність та її критерії

Антиподом осудності є неосудність . Відповідно до ч.2 ст. 19 Кримінального кодексу, неосудною визнається особа, яка не може усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. З цього випливає, що неосудність – це нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність)або керувати ними, спричинена розладом психічної діяльності особи. Вчинення неосудною особою злочину не тягне кримінальної відповідальності у зв’язку з відсутністю вини, хоча це діяння залишається кримінально протиправним (звісно, якщо відсутні обставини, що виключають злочинність діяння, передбачені в статтях 36-43 Кодексу). До неосудної особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру з врахуванням протиправності, суспільної небезпечності особи для запобігання нею вчинення інших діянь та її лікування. Такій особі може бути надана амбулаторна психіатрична допомога чи госпіталізація до психіатричного закладу14.

Але таке визначення поняття неосудності не є однаковим у кримінальному законодавстві різних держав. Наприклад, у Кримінальному кодексі ФРН під поняття неосудності розуміється у двох значеннях: щодо віку особи й щодо стану її здоров’я. Параграф 19 цього кодексу зазаначає, що «неосудним є той, хто при вчиненні суспільно небезпечного діяння не досяг 14 років», а у параграфі 20 зазаначено, що неосудною є особа через психічний розлад здоров’я.

Положення закону, яке описує поняття неосудності, прийнято називати формулою неосудності (змішана формула неосудності), у розробку якої значний внесок зробив професор В. С. Трахтеров15. Ця формула містить медичний і юридичний критерії, які визначають, обмежують поняття неосудності чіткими, визначеними законом рамками. Варто зазаначити, що неосудність, як і осудність особи визначається лише стосовно часу вчинення особою суспільно небезпечного діяння і лише у зв’язку з ним. А за межами такого діяння порушувати питання про неосудність особи неприпустимо.

Поняття неосудності розкривається за допомогою медичного (біологічного) та юридичного (психологічного) критеріїв.

2.1. Медичний критерій  неосудності

Першою складовою поняття неосудності є медичний (біологічний) критерій. Він характеризується наявністю у особи одного з чотирьох розладів психіки, зазаначених у ч.2 ст. 19 Кодексу. До них належать:

1) хронічна психічна хвороба;

2) тимчасовий розлад психічної діяльності;

3) недоумство;

4) інший хворобливий стан психіки.

Під хронічною психічною хворобою розуміється постійне безперервне, важковиліковне чи невиліковне психічне захворювання, яке має здатність до прогресування, збільшення хворобливих проявів. До таких захворювань належать, наприклад, прогресивний параліч, шизофренія, епілепсія, параноя, енцифалітний психоз, прогресивний параліч, атеросклеротичний і старечий психози тощо. Ці захворювання зазвичай мають постійний, прогресуючий характер, хоча можливі й  так звані світлі проміжки.

Тимчасовий розлад психічної діяльності – це психічне захворювання, що характеризується раптовим нападом психічної хвороби, швидким її розвитком, нетривалим перебігом, що закінчується одужанням. Тобто це гостре психічне завхорювання, яке проявляється у вигляді приступів. До них відносяться алкогольні психози, біла гарячка, різного типу патологічні афекти тощо.

Недоумство –  це вид психічного захворювання, розумова недорозвиненість, яка може бути вродженою (олігофренія) чи набутою (деменція). Недоумство характеризується низьким рівнем чи повним занепадом інтелектуальної діяльності особи, пов’язаним з необоротними змінами центральної нервової системи. Це постійне відхилення у сфері розумових здібностей особи.

За характером прояву й ступенем тяжкості виділяють три ступені недоумства:

1) ідіотія – найбільш тяжкий ступінь ураження розумової діяльності, скоріше повна її відсутність, це природжена глибока патологія;

2) імбецильність – менш  глибокий, але все ж далекий  від норми ступінь недоумства, можуть спостерігатися окремі  прояви розумової діяльності;

3) дебільність – найбільш  легкий ступінь недоумства, менш  важка форма патології психічної  діяльності. При цій формі недоумства  зберігається здатність вимовляти  окремі фрази, зберігається здатність  елементарного сприймання, розуміння  дійсності, здатність до простої  праці.

Що стосується деменції (старече, травматичне недоумство), вона наступає внаслідок вікових змін, мозкових травм. Це набуті розлади психічної діяльності й на відміну від природженого недоумства характеризуються значним зниженням чи абсолютним розладом раніше нормальної психічної діяльності. За своїм характером такі розлади відносяться до хронічних психічних хвороб.

Інший хворобливий стан психіки – це розлад психічної діяльності, який не підпадає під ознаки трьох вище зазначених. До таких розладів відносяться стани, що виникають при тяжких інфекціях, мареннях (наприклад, при тифі), черепно-мозкових травмах, тяжкі форми психопатій, явища абстиненції тощо.

Визнання особи неосудною можливе лише за наявності медичного та юридичного  критеріїв: встановлення однієї з ознак юридичного критерію на підставі хоча б однієї з ознак медичного критерію. Адже не кожна душевна хвороба обумовлює неосудність особи, а лише така, спричинює не усвідомлення особою своїх дій (бездіяльності) або не може ними керувати.

2.2. Юридичний критерій  неосудності

Юридичний (психологічний) критерій неосудності характеризується нездатністю особи усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності) або керувати ними внаслідок психічного захворювання, тобто медичного критерію.

Юридичний критерій характеризується наявністю двох ознак: інтелектуальної – особа не може усвідомлювати фактичний бік, суспільну небезпечність свого діяння; а також вольової – особа не може керувати своїми діями. Маються на увазі не будь-які дії, а ті, які визначені в Кримінальному кодексі як суспільно небезпечні.

Інтелектуальна ознака юридичного критерію характеризує нездатність особи усвідомлювати фактичні властивості, суспільну небезпечність своїх дій. Наприклад, мати, хвора на шизофренію, кидає свою дитину з балкона багатоповерхового будинку, щоб заспокоїти її, не розуміючи, що вона тим самим заподіює дитині тяжкі тілесні ушкодження чи смерть.

Вольова ознака юридичного критерію свідчить про порушення вольової сфери психічної діяльності особи, нездатність її керувати своїми діями. Зазвичай, порушення вольової сфери діяльності зачіпає і розумову сферу, внаслідок чого порушується вся психічна діяльність особи. Хоча можливі випадки, коли відсутній такий взаємозв’язок. Такий стан спостерігається, наприклад, у клептоманів, піроманів, наркоманів при наркотичній абстиненції тощо. Наприклад, піроман під час підпалу будинку розуміє фактичну сторону свого діяння, але не може утриматися від цього. Саме тому в кримінальному законі (ч. 2 ст. 19) ці ознаки розділені сполучником «або», цим підкреслюється їх самостійність, рівне значення при визначенні неосудності. Отже, для наявності юридичного критерію неосудності достатньооднієї з ознак – інтелектуальної або вольової.

Отже, юридичний критерій неосудності визначає тяжкість психічного захворювання, глибину враження психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність особи усвідомлювати значення своїх діянь та керувати ними. Саме у цьому й полягає взаємозв’язок медичного і юридичного критеріїв, що, власне, й обумовило закріплення в законодавстві змішаної форми неосудності.