Відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння

 

План

Вступ.

1. Поняття суб’єкта злочину.

1.1.Суб’єкт злочину – фізична особа.

1.2. Поняття осудності та її критерії.

1.3. Вік як обов’язкова ознака суб’єкта злочину.

1.4. Спеціальний суб’єкт злочину.

2.Неосудність та її  критерії.

2.1. Медичний критерій  неосудності.

2.2. Юридичний критерій  неосудності.

3. Поняття обмеженої осудності.

4.Відповідальність за  злочини, вчинені в стані сп’яніння.

Висновок.

Список використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Суб’єкт – слово латинського походження (subjectus – той, що знаходиться в основі). У теорії права суб’єктом є носій прав і обов’язків, учасник правовідносин. У кримінальному праві – особа, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності.

Питання суб’єкта злочину є досить важливим і актуальним у кримінальному праві, адже суб’єкт злочину є одним з елементів складу злочину як підстави кримінальної відповідальності. Без встановлення суб’єкта злочину неможливо притягнути до кримінальної відповідальності винних у вчиненні суспільно небезпечного діяння.

5 квітня 2001 року був прийнятий  Кримінальний кодекс України, який  вступив у дію з 1 вересня 2001 року. Розділ 4 Кодексу « Особа, яка підлягає  кримінальній відповідальності ( суб’єкт злочину)» визначає поняття та ознаки суб’єкта злочину. Відповідно до ст. 18 Кодексу суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Предметом курсової роботи є визначення поняття, видів суб’єкта злочину та його ознак.

 Тому актуальність даної теми полягає в тому, що більш повне, чітке визначення, дослідження суб’єкта злочину дає можливість більш повно та якісно виконувати завдання кримінального права відповідно до вимог та потреб, які склалися в сучасному суспільстві.

Метою роботи є дослідження ознак суб’єкта злочину. Це є фізична особа, адже лише вона може бути притягнена до кримінальної відповідальності та підлягати покаранню відповідно до принципу індивідуалізації відповідальності. Ця особа є осудною та досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

 

 

 

 

 

1. Поняття суб’єкта  злочину

Суб’єктом злочину визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин, з якого відповідно до Кримінального кодексу може наставати кримінальна відповідальність. У Загальній частині Кримінального кодексу виділено спеціальний розділ IV «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину)».  Суб’єкт злочину є одним із елементів складу злочину, тому його відсутність виключає кримінальну відповідальність.  Тут маються на увазі випадки, коли особа, яка вчинила злочин, не може бути визнаною суб’єктом злочину у зв’язку з відсутністю певної ознаки.

Суб’єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов’язковими ознаками: фізична особа, осудна, яка досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Лише за наявності всіх цих ознак особа може підлягати кримінальній відповідальності.

1.1. Суб’єкт злочину – фізична особа

У стародавні та середньовічні часи суб’єктом злочину могли виступати і речі, тварини, птахи, проте на теренах України таких випадків практично не зафіксовано. А от у державах Західної Європи в Середньовіччі були досить поширеними суди над тваринами: світські суди судили тварин, які завдали смерть людині, а духовні – тварин, які були визнані джерелом громадських бід. Лише у Франції в XII – XVII було винесено більше ста смертних вироків тваринам1.

Відповідно до  законодавства України особою, відповідальною за вчинення суспільно небезпечного діяння – суб’єктом злочину – може бути лише фізична особа. Тобто законодавець притримується принципу індивідуальної відповідальності. Цей принцип також закріплений і в ст. 6, 7, 8 Кримінального кодексу, відповідно до яких кримінальну відповідальність можуть нести громадяни, іноземці, особи без громадянства2. Із цього випливає, що суб’єктом злочину не може бути визнана юридична особа (установа, підприємство, організація). Адже це суперечило б не лише положенням цих статей, а й принципу індивідуальної відповідальності.

Питання щодо юридичної відповідальності юридичних осіб є дискусійним у кримінальному праві. Існує ряд держав, де існує кримінальна відповідальність юридичних осіб. До них можуть застосовуватися штраф, ліквідація тощо. 1978р. Європейський комітет з проблем злочинності Ради Європи рекомендував європейським державам визнати юридичних осіб суб’єктами кримінальної відповідальності за екологічні злочини. Це дало б можливість застосовувати до них крім штрафу заборону діяльності. Такими рекомендаціями скористалися США, Франція, Німеччина, Канада, де  передбачено кримінальну відповідальність юридичних осіб.  Так, у США юридична особа може бути притягнена до кримінальної відповідальності за невиконання покладених на неї спеціальних обов’язків, за результати винних дій рад директорів, за протиправну поведінку агента юридичної особи, який діяв в її інтересах. Покарання за вчинення таких дій має майновий характер – це штраф і конфіскація майна, арешт. У французькому законодавстві кримінальна відповідальність юридичних осіб є додатковою: юридичні особи можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності разом із фізичними особами, а не замість них.

Проте, більшість держав не втілила рекомендації Ради Європи, адже вона не відповідає принципу індивідуальної відповідальності особи за вчинений злочин та наявності вини фізичної особи. Крім того, до юридичних осіб за вчинені злочини можуть бути застосовані заходи інших галузей права (адміністративного, цивільного, господарського), зокрема, штраф, заборона чи обмеження діяльності.

Якщо в діях юридичної особи наявні ознаки складу злочину, то кримінальну відповідальність повинні нести конкретні фізичні особи, винні у вчиненні конкретного злочину. Так, наприклад, за ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) (ст. 212 КК) чи за незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення проходження товару (ст. 227 КК) повинні нести відповідальність конкретні винні у вчиненні злочину фізичні особи, а не юридична особа в цілому3.

Визнання юридичної особи суб’єктом злочину потягло б за собою ряд колізій у кримінальному праві: втратили б своє значення осудність, вина та інші фундаментальні інститути кримінального прав, адже їх ніяк не можна застосувати до такого суб’єкта злочину.

У юридичній літературі зустрічалися пропозиції стосовно передбачення в новому Кримінальному кодексі України відповідальності юридичних осіб, але вони не знайшли підтримки законодавця4.

Закон України   «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень» від 11 червня 2009 року, передбачав притягнення юридичних осіб до відповідальності за вчинення злочинів, передбачених статтями  209,  частиною першою або другою статей   235-4,  235-5,  статтями  258-5,  364, 365, 368, 369 і 376  Кримінального кодексу України. Відповідно до ст. 3 цього Закону, до юридичних осіб можуть застосовуватися такі види стягнень, як штраф, заборона займатися певним видом діяльності, конфіскація майна та ліквідація юридичної особи5. Але цей Закон був визнаним таким, що втратив чинність, на підставі Закону України «Про визнання такими, що втратили чинність,  деяких законів України щодо запобігання та протидії корупції» від 21 грудня 2010 року.

Тому на сьогодні суб’єктом злочину в Україні можуть бути лише фізичні особи.

У науці кримінального права потрібно розрізняти такі поняття, як «суб’єкт злочину» та «особа злочинця». Адже суб’єкт злочину є одним із елементів складу злочину. Суб’єктом злочину відповідно до кримінального законодавства є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. А поняття «особа злочинця» є ширшим, воно охоплює коло соціально значимих властивостей, зв’язків, відносин, індивідуальних особливостей  які характеризують людину, яка вчинила злочин. На відміну від суб’єкта злочину, ознаки особи злочинця не входять до складу суб’єкта злочину. Поняття «особа злочинця» є як кримінально-правовою, так і соціально-правовою категорією. З  поняттям «особа злочинця» пов’язано багато положень Кримінального кодексу. Так, особу злочинця потрібно враховувати при призначенні покарання, окремі ознаки особи злочинця визначаються як обставини, що пом’якшують (ст. 67 Кодексу), обтяжують покарання (ст. 67 Кодексу), підстави звільнення від покарання та його відбування. Поняттям «особа злочинця» користується наука кримінологія6.

1.2. Поняття осудності  та її критерії

Наступною обов’язковою ознакою суб’єкта злочину є осудність.  Як кримінально- правове поняття осудність у Кримінальному кодексі 1960 року не визначалась. У ч.1 ст. 19 діючого Кримінального кодексу зазначено, що  осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати своє діяння (дію чи бездіяльність) та керувати ними7. Тобто осудною може бути особа, наділена свідомістю та волею, яка усвідомлює свою поведінку й може нею керувати. Осудна особа може усвідомлювати фактичний бік, суспільну небезпечність своєї поведінки, їх зміст, наслідки та причинний зв’язок між діянням та наслідками. Осудність є передумовою вини, а без наявності вини не може бути кримінальної відповідальності та покарання.

Стан осудності є нормою психіки людини. Тому питання щодо осудності особи виникає лише при наявності сумнівів щодо психічного здоров’я особи. Питання щодо осудності особи може виникати лише у зв’язку із вчиненням нею злочину, коли необхідно оцінити здатність особи усвідомлювати суспільно небезпечний характер свого діяння, його суспільно небезпечні наслідки, керувати ними. Лише за таких умов призначене покарання спонукає особу не скоювати нових злочинів, визначає поведінку особи. Відповідно до ч. 2 ст. 50 Кримінального кодексу покарання «має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами». Адже недоцільно й неефективно було б притягувати до кримінальної відповідальності особу, яка не розуміє фактичної сторони своїх дій (бездіяльності), не може ними керувати.

Із цього випливає, що осудність характеризується двома критеріями: медичним та юридичним. Медичним критерієм є відсутність у особи хронічної психічної хвороби, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану психіки (абстиненція при наркоманії, важка форма психастенії тощо). Юридичний критерій осудності полягає у здатності особи усвідомлювати свої дії (інтелектуальна ознака юридичного критерію) та керувати ними (вольова ознака).

Отже, лише за наявності цих двох критеріїв (встановлення юридичного критерію на підставі хоча б однієї з ознак медичного критерію) особа може бути визнана осудною. Особа визнається осудною (обмежено осудною, неосудною) судом на підставі висновку судово – психологічної експертизи.

1.3. Вік як обов’язкова ознака суб’єкта злочину

 Досягнення віку кримінальної  відповідальності є однією із  загальних умов притягнення особи  до кримінальної відповідальності. Вік, з якого може наставати  кримінальна відповідальність, встановлюється  на момент вчинення злочину. Ч.1 ст. 22 Кримінального кодексу визначає, що кримінальній відповідальності  підлягають особи, яким до вчинення  злочину виповнилося 16 років. Це  загальний вік кримінальної відповідальності. У ч.2 ст. 22 Кримінального кодексу  дано перелік злочинів, за вчинення  яких настає кримінальна відповідальність  з 14 років. Це знижений вік кримінальної  відповідальності. Також існує ряд  злочинів, за вчинення яких може  наставати кримінальна відповідальність  з 18 років – підвищений вік  кримінальної відповідальності. Тому  дуже важливо при розслідуванні  кримінальної справи встановити  точний вік особи (число, місяць  та рік народження). Зазвичай вік  особи, яка притягується до кримінальної  відповідальності, визначається по  свідоцтву про народження, паспорту  чи іншому документу. При цьому  днем  настання відповідного віку  є не день народження особи, а наступний за цим днем. Але  якщо встановити вік особи  за документами неможливо, то  він визначається  експертним шляхом. Якщо експертиза визначає час народження особи з точністю до місяця, то днем народження особи вважається останній день цього місяця, а якщо з точністю до року – останній день цього року. Якщо з точністю до кількох років, наприклад, 1975 – 1977 рр., то останній день останнього із вказаних років – 31 грудня 1977р. у цьому прикладі.

Кримінальний кодекс України визначає мінімальну вікову межу кримінальної відповідальності, виходячи з психофізіологічних особливостей неповнолітніх, враховуючи дані педагогіки, фізіології, загальної ті вікової психології.

У п. 41 Мінімальних стандартних правил ООН стосовно відправлення правосуддя щодо неповнолітніх («Пекінських правил») зазначено, що нижня межа віку кримінальної відповідальності «не повинна встановлюватись на надто низькому рівні, враховуючи аспекти емоційної, духовної та інтелектуальної зрілості»8. Сучасний підхід полягає у здатності особи уже в такому віці перенести пов’язані з кримінальною відповідальністю моральні й психологічні аспекти, у визначені можливості прагнення особи в силу її індивідуальних особливостей, сприйняття, розуміння відповідальності за суспільно небезпечне діяння.  Тобто йдеться  про здатність особи усвідомлювати суспільно-небезпечний характер свого діяння (інтелектуальний критерій) та можливості керувати своїми діями, приймати відповідні рішення ( вольовий критерій), що набувається з досягненням певного віку. Мінімальна межа віку кримінальної відповідальності у різних країнах може відрізнятися. Наприклад, в Ірані – 6 років, у Франції – 13 років, у Шотландії – 16 років. Це залежить від культурних особливостей країни, ряду інших факторів.

Перелік злочинів, відповідальність за які настає з 14 років, у Кримінальному кодексі України значно розширений порівняно з Кримінальним кодексом 1960 року. Він включає злочини, передбачені в 37 статтях, (а попередній називав 28 статей), які знаходяться в тринадцяти розділах Особливої частини нині чинного Кримінального кодексу). Усі ці злочини є умисними, хоч їх кваліфіковані види в деяких випадках кваліфікуються необережною формою вини щодо наслідків9.

Злочини, за які може наставати кримінальна відповідальність з 14 років, можна поділити на три групи:

1) насильницькі злочини  – умисне вбивство (ст. 115-117); посягання  на життя державного чи громадського  діяча, працівника правоохоронного  органу, члена громадського формування  з охорони громадського порядку  і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи  присяжного у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової  допомоги, представника іноземної  держави (статті 112, 348, 379, 400, 443); умисне  тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина третя статей 345, 346, 350, 377, 398); умисне середньої тяжкості  тілесне ушкодження (стаття 122, частина  друга статей 345, 346, 350, 377, 398); зґвалтування (стаття 152); насильницьке задоволення  статевої пристрасті неприродним  способом (стаття 153); бандитизм (стаття 257);