Суб'єктивна сторона злочину

На відміну від умисних злочинів, при скоєнні яких злочинний наслідок свідомо завдається суб’єктом і, отже, спостерігається певна пропорційність між “злою волею ” (тобто ступенем моральної зіпсованості) злочинця та тяжкістю нанесеної ним шкоди, при необережності такої пропорційності немає. При злочинній необережності характер нанесеної шкоди визначається не стільки ступенем моральної зіпсованості особи, скільки сферою діяльності суб’єкта, характером знарядь, що він використовує, ситуацією, в якій здійснюється діяння, а також багатьма іншими обставинами, що можуть бути випадковими для суб’єкта. Тому в необережних злочинах може спостерігатись певне протиріччя між особою злочинця та тяжкістю наставших наслідків.

Стаття 25 Кримінального Кодексу  України [3] поділяє необережність на два види – злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Злочин вважається вчиненим за злочинної самовпевненості, коли особа передбачала лише можливість суспільно небезпечних наслідків своїх дій, а також коли особа розраховує на реальні сили – власний досвід ,знання, фізичні сили та інше і на конкретні обставини, а саме дія інших сил, надійність технічних засобів.

Так, мотоцикліст свідомо розвиває велику швидкість, розраховуючи, що у будь-який момент зможе загальмувати і уникнути небажаних наслідків. Але він збив потерпілого, завдав йому тілесних ушкоджень. Мотоцикліст передбачав можливість настання вказаних наслідків, але легковажно розраховував їх відвернути. Він проявив самовпевненість, переоцінив свої можливості. Відносно заподіяння тілесних ушкоджень вина водія виражається в злочинній самовпевненості.

Тобто, Злочин вважається вчиненим за злочинної самовпевненості, коли особа:

1)передбачає лише можливість  суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності;

2)розраховує на реальні сили (наприклад, знання, досвід, вміння, фізичні сили, сили природи) або  конкретні обставини (надійність  технічних засобів, дія інших  сил тощо), які дозволять уникнути  настання суспільно небезпечних наслідків;

3)її розрахунки були легковажними (невиправданими), і такі наслідки  настали. У цьому разі винний, з одного боку , недостатньо оцінив обставини, що могли зумовити шкідливі наслідки, а з іншого, - переоцінив свої можливості або інші обставини, які могли б відвернути такі наслідки.

Злочинна самовпевненість характеризується двома ознаками : інтелектуальною  та вольовою.

Інтелектуальна ознака виражається  у ставленні особи до суспільно  небезпечних наслідків, що виходять з суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності). у сучасному кримінальному законі немає характеристики психічного ставлення особи до вчинюваного нею діяння і саме тому існує велика кількість думок з цього приводу, одні вчені вважають, що особа,при злочинній самовпевненості чітко усвідомлювала свої дії, інші вважають що ні. Однак, загальноприйнятою є думка, що особа, діючи певним чином усвідомлює фактичну сторону свого діяння, але не розцінює його як суспільно небезпечне, оскільки нейтралізує небезпеку (у своїй свідомості) певними обставинами.  
Вольова ознака полягає в тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільно небезпечних наслідків. Вона сподівається на цілком реальні, певні обставини, котрі за допомогою своїх властивостей можуть відвернути настання наслідків (власні особисті якості,дії інших осіб, хімічні або фізичні закони, сили природи та інше). Але, незважаючи на впевненість особи у ненастанні суспільно небезпечних наслідків, розрахунок її виявляється невірним.

Деякі науковці приділяють значну увагу  відмежуванню самовпевненості від прямого умислу. За інтелектуальними і за вольовими ознаками зазначені види вини мають певну схожість. Так, і при злочинній самовпевненості, і при непрямому умислі особа передбачає можливість настання суспільне небезпечних наслідків. Разом з тим, якщо при злочинній самовпевненості особа передбачає абстрактну можливість настання наслідків, то при непрямому умислі — реальну конкретну можливість їх настання. У цьому випадку наслідки передбачаються нею досить чітко. Особа, діючи (не діючи) з непрямим умислом, передбачає, що її діяння цілком вірогідно, за даних конкретних умов, може спричинити суспільне небезпечні наслідки. У цьому полягає відмінність зазначених видів вини щодо інтелектуальної ознаки.

 

За вольовою ознакою відмінність  злочинної самовпевненості від непрямого умислу полягає в тому, що при злочинній самовпевненості воля особи спрямована на відвернення можливості настання суспільне небезпечних наслідків. Розрахунок особи — конкретний, спирається на обставину (властивість, зв’язок діяння) чи групу обставин, здатних, на його думку, відвернути настання наслідків. Однак, як було зазначено вище, в результаті цей розрахунок виявляється помилковим, неправильним, бо особа переоцінює можливості обставин. При непрямому ж умислі особа свідомо допускає на­стання суспільне небезпечних наслідків. При цьому в неї, як правило, немає розрахунку на відвернення наслідків. В окремих випадках, воля особи нібито і спрямована на недопущення наслідків свого діяння, тобто є розрахунок. Проте такий розрахунок і надія, що ним була обумовлена, носять абстрактний характер. Надія, що виникає у особи, є невиразною, пасивною за змістом, це надія на випадковість, а не на конкретні обставини. Тому судова практика розглядає такі випадки як вчинені з непрямим умислом.

Необережність є злочинною недбалість, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних  наслідків свого діяння (дії або  бездіяльності), хоча повинна була і  могла їх передбачити, тобто винний не усвідомлює суспільної небезпечності своєї поведінки, тому і не передбачає настання яких-небудь наслідків.

Злочинна недбалість виявляється  у непередбачені винним  суспільно  небезпечних наслідків своєї  дії або бездіяльності. Ця ознака є дуже важливою, оскільки саме вона відмежовує злочинну недбалість від злочинної самовпевненості і обох видів умислу. Як і злочинна самовпевненість недбалість характеризується двома ознаками – інтелектуальною та вольовою.

Інтелектуальний момент злочинної  недбалості полягає в тому, що особа  не передбачає можливості настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння.

 

Вольовий момент злочинної недбалості вказує на реальну можливість винного  передбачити суспільне небезпечні наслідки своєї поведінки, але незважаючи на це, він не активізує свої психічні сили і здібності для вчинення вольових дій, необхідних для запобігання таким наслідкам.

 

При визначенні психічного ставлення  особи до наслідків своїх дій (бездіяльності) у випадках злочинної  недбалості закон зазначає, що особа "повинна була" і "могла їх передбачити"..Відповідно до наведеної формули для вирішення питання про те, чи повинен і міг винний передбачити настання наслідків, теорія кримінального права, прокурорсько-слідча і судова практика використовують два критерії - об'єктивний і суб'єктивний.

 

Об'єктивний критерій злочинної недбалості здебільшого має нормативний характер і означає обов'язок суб'єкта передбачити можливість настання суспільне небезпечних наслідків ( особа повинна була передбачати суспільне небезпечні наслідки свого діяння). Цей обов'язок ґрунтується на законі і визначається у спеціальних правилах (інструкціях, положеннях) або договорах відповідно до посадового статусу працівника, його професійних функцій, технічних і побутових умов, стосунків з іншими особами, у т. ч. з потерпілим. Відсутність обов'язку передбачити можливий результат своєї поведінки виключає відповідальність особи за фактично заподіяну шкоду.[12]

Суб’єктивний критерій тісно пов'язаний з об’єктивним. Вирішальне значення тут має встановлення фактичної  можливості особи передбачити зазначені в законі наслідки. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4.Помилка та її значення для кримінальної відповідальності

 

Законодавством України встановлено багато принципів, що певним чином регулюють та спрямовують дію права у просторі суспільних відносин. Однак є принцип, який повністю відображає зміст кримінального права та основні засади його – принцип презумпції невинуватості. Доки вина особи не була доведена та встановлена у судовому порядку, вона є недоторканною щодо звинувачень. Однак, іноді в результаті певних помилок трапляються випадки засудження невинуватих, що, нажаль, є актуальним у сучасному світі, або навпаки, особа, що невірно тлумачить власне діяння або помиляється в його фактичних ознаках сама себе підводить під засудження.

Отже, помилка – це своєрідна  форма психічного ставлення людини до вчиненого нею діяння та його наслідків.

Помилка у кримінальному праві  – це хибне уявлення особи про  юридичне значення та фактичний зміст  свого діяння, його наслідків та інших обставин, що передбачені як обов’язкові ознаки у відповідальному складі злочину. Значення помилки проявляється у тому, що вона здатна впливати на вину особи, тобто функціонує винятково в рамках даного інституту. А вина, як закріплено у ст. 23 КК України, – це психічне ставлення особи, до вчинюваної  дії чи бездіяльності та її наслідків. Це положення свідчить про те, що вина формується в особи до моменту закінчення відповідного посягання. Отож, ретроспективна помилка, за якої особа дає неправильну юридичну оцінку своєму діянню вже після його вчинення, жодним чином не впливає на відповідальність особи. Відповідно, вона не є предметом нашого дослідження.

Завдяки актуальності проблеми за останні 60 років з’явилося багато монографій щодо даної теми, зокрема це роботи З.Г. Алієва, Ю.А. Вапсва, В.Ф. Кириченко, М.Б. Фаткулліна, В.А. Якушина.однак, більшість науковців все ж таки розглядають помилку в контексті вини, як суб’єктивної ознаки злочину. Серед них можна назвати праці Л.Д. Гаухмана, В.М. Кудрявцева,

Б.С. Нікіфорова, П. С. Дагеля, Л.І. Коптякової, О.О. Піонтковського, О.І. Рарога, М.С. Таґанцева, А.Н. Трайніна, М. Уґрехелідзе, Б.С. Утевського та багатьох інших.

Залежно від обставин, які неправильно  сприймаються суб’єктом помилки  поділяють на два види:фактичні та юридичні. Особливо важливо буди освіченим у розмежуванні цих помилок, оскільки від цього залежить правовий наслідок вчинюваної дії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4.1. Фактична помилка

Фактична помилка – це неправильне  уявлення особи про фактичні об’єктивні ознаки вчинюваного нею діяння. Загальним правилом для всіх видів фактичної помилки є те, що відповідальність у цих випадках повинна наставати з урахуванням насамперед того, що конкретно винний усвідомлював чи повинен був усвідомлювати в момент вчинення ним діяння, чи було покладено на нього обов'язок і чи міг він передбачити настання суспільне небезпечних наслідків. До уваги беруться також юридичні властивості окремих ознак певного складу злочину і фактичні обставини справи. [12]

Як правило, при фактичній помилці особа помиляється у фактичних ознаках злочину, але правильно оцінює його юридичний бік. Залежно від змісту ознак, у яких особа скоює помилку виділяють такі види останніх: 
    а) помилка щодо дії або інших фактичних обставин;

б) помилка в об’єкті;

в) помилка в причинному зв’язку.

Тож,   помилка щодо дії або інших фактичних обставин, що належать до об’єктивної сторони злочину, обумовлює відповідальність особи лише в тому випадку, коли особа вчиняючи діяння не має наміру вчинити злочин, але помиляється і, не маючи на меті скоєння злочину, застосовує ті засоби, що спричиняють суспільно небезпечні наслідки.  [7, c.150-151]

Помилка щодо об’єкту злочину –  це хибне (помилкове) розуміння особою характеру, виду та інших особливостей тих соціальних цінностей, на які  вона посягає. Особа, яка припустилася такої помилки при однорідності об’єктів відповідатиме за закінчений злочин. Помилка щодо об’єкта впливає на кваліфікацію вчиненого злочину у разі юридичної неоднорідності об’єктів злочину. Вчинений злочин за наявності такої помилки кваліфікується залежно від спрямованості умислу.

Помилка в причинному зв’язку може мати місце між злочинним діянням  і шкідливими наслідками – помилка  у причинності. Теорія кримінального  права передбачає правило, яке стверджує, що для кримінальної відповідальності за умисні злочини достатньо того , щоб винний передбачав розвиток причинного зв’язку в загальних, родових рисах і усвідомлював, що злочинні наслідки настануть лише від його діяння, а не з інших причин. Але це правило було б недоцільно застосовувати до всіх помилок, що пов’язані з причинністю. Суспільно небезпечні наслідки можуть настати не тільки від особистих, власних дій особи. Також, для досягнення своєї мети, вона може використовувати  додаткові джерела, наприклад, вогонь, воду, що перетворюють на руйнівна та непідвладні контролю – стихійні сили.

Загальним правилом для всіх видів  фактичної помилки є те, що відповідальність у цих випадках повинна наставати  з урахуванням насамперед того, що конкретно винний усвідомлював чи повинен  був усвідомлювати в момент вчинення ним діяння, чи було покладено на нього обов'язок і чи міг він передбачити настання суспільне небезпечних наслідків. До уваги беруться також юридичні властивості окремих ознак певного складу злочину і фактичні обставини справи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4.2. Юридична помилка

 

Юридична помилка, в свою чергу - це неправильне сприйняття особою юридичних властивостей підготовлюваного або вчинюваного діяння, що виникло у неї під впливом омани внаслідок причин об’єктивного та/або суб’єктивного характеру. Однак, існує багато думок щодо визначення та розуміння взагалі поняття юридична помилка.