Суб'єктивна сторона злочину

Мотив є спонукальною ознакою самого злочину. Чинником самого мотиву є багато факторів – емоції, потреби людини, почуття тощо. Існує дві класифікації мотивів, у загальнолюдському розумінні. Мотив може бути благородним і неблагородним. До благородних, позитивних мотивів можна віднести любов, подяку, жалість. Але, у кримінальному праві, переважають саме неблагородні мотиви, а саме жадібність, помста, злість, гнів. Саме ці почуття спонукають особу на вчинення злочину.

Тож, мотив злочину  – це усвідомлена спонука особи, яка викликала у неї намір  вчинити злочин. Якщо останній вказаний у диспозиції кримінального закону, то його статус від факультативної ознаки автоматично переходить до обов’язкової ознаки злочину. Мотив характеризує не лише особу злочинця, а ще й рівень суспільної небезпечності вчиненого діяння.

Якщо мотив  злочину є обов’язковою ознакою  певного складу злочину, то він безпосередньо впливає на кваліфікацію злочину. Якщо ж мотив не викладений у конкретній нормі кримінального закону або зі змісту не випливає, то для кваліфікації складу злочину він значення не має, але враховується судом при винесені рішення [7,c.147]

В науці кримінального  права під метою злочину розуміють  той уявний і бажаний суб’єктом  кінцевий результат, якого вона прагне досягнути, вчиняючи суспільно небезпечне діяння. Також метою злочину вважають бажання особи, яка вчинює суспільно небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків. [6, c.365]

 Мотив і  мета по-різному характеризують  вольовий процес, де зрештою мотив злочину відповідає на питання, чим керується особа, яка вчиняє злочин, а мета визначає бажаний результат, до якого прагне особа. Мета злочину в ряді випадків вказується у законі як необхідна ознака суб’єктивної сторони складу злочину, внаслідок чого вона набуває значення обов’язкової ознаки суб’єктивної сторони складу злочину. В.К. Грищук підкреслює, що мета злочину є обов’язковою (необхідною) ознакою складу злочину: а)коли законодавець прямо вказує на неї як на обов’язкову (необхідну) ознаку основного складу злочину; б) коли законодавець прямо вказує на неї як на обов’язкову (необхідну) ознаку кваліфікованих складів злочинів; в) коли зі змісту диспозиції норми кримінального закону випливає, що мета є обов’язковою (необхідною) ознакою складу злочину. Коли мета не вказана в диспозиції норми кримінального закону як обов’язкова (необхідна) ознака складу злочину, то вона може виконувати роль пом’якшуючих або обтяжуючих обставин. (у Кримінальному Кодексі України мета виступає обов’язковою ознакою у 79 статтях)

Наступною ознакою  суб’єктивної сторони складу злочину  є емоційний стан особи. У цьому контексті слушною є позиція О.В. Авраменка, який стверджує, що до емоційного стану особи слід відносити поняття стану сильного душевного хвилювання, яке вживається у Кримінальному Кодексі України. Під сильним душевним хвилюванням як юридично-психологічним поняттям, науковець пропонує розуміти емоційний стан особи у вигляді афекту, стресу чи фрустрації, що значною мірою обмежує її здатність усвідомлювати свої дії або бездіяльність та (або) керувати ними під час вчинення нею суспільно небезпечного діяння.

Проаналізувавши вище зазначене ми можемо зробити висновок, що статус цих ознак, як факультативних є найбільш вдалим, оскільки недосконалість нашого законодавства не чітко та зрозуміло розкриває у деяких випадках мету або мотив, тож їх застосування має бути тільки у разі потреби.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Поняття і види умислу

 

Умисел є найбільш розповсюдженою так найбільш небезпечною формою вини. Це пояснюється тим, що бажання  у особи скоїти злочин майже завжди гарантує його успішність, ніж злочин, що скоєний був неумисно, оскільки у суб’єкта злочину є мета - посягання на певні суспільні відносини. Саме тому, покарання за умисні злочини є більш жорстким.

Як стверджують науковці, на сьогоднішній день більше ніж 90% злочинів скоєні саме з умислом, що наштовхує на більш ґрунтовне вивчення та дослідження цього питання. характеризується відображенням у психіці винного об'єктивних характеристик вчиненого діяння та його наслідків. Значну роль тут відіграє саме усвідомлення особою значення власного діяння та обсягу суспільно небезпечних наслідків – так звана інтелектуальна ознака. В комплексі з інтелектуальною ознакою, при дослідженні умисного злочину, іде вольова ознака - наявність у суб‘єкта бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення.

Кримінальний  кодекс України поділяє умисел на два види : прямий і непрямий (хоча в науці кримінального права  не обмежуються тільки цією класифікацією).

Прямий умисел (doius directus) – це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Характерною ознакою прямого умислу є саме бажання настання злочинного наслідку – щодо злочинів із матеріальним складом, та бажання вчинення злочинного діяння – щодо злочинів із формальним складом. Кінцева мета може бути різноманітною – це і задоволення певних потреб, і внутрішня переконаність у праведності своїх вчинків, і тим самим впевненість у допомозі певним особам, наприклад. У такому бажання знаходить свій вираз вольова ознака умислу, як його найважливіша і відмінна риса. Інтелектуальна ознака прямого умислу полягає в усвідомленні суспільно небезпечного характеру свого діяння(дії або бездіяльності), а також у передбаченні суспільно - небезпечних наслідків. Передбачення полягає в уявленні особи можливих наслідків своїх діянь (дій або бездіяльності), а також в усвідомленні причинного зв’язку між власними діями та наслідками.

 

Непрямий умисел (doius indirectus) – це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання. Інтелектуальна ознака непрямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільне небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільне, небезпечних наслідків. Непрямий умисел повністю збігається з прямим умислом за такою ознакою інтелектуального моменту, як усвідомлення. Однак інша ознака - передбачення суспільне небезпечних наслідків - значно відрізняється від подібної ознаки прямого умислу. Відповідно до закону при прямому умислі винний передбачає наслідки як можливий або неминучий результат свого суспільне небезпечного діяння, а при непрямому умислі він передбачає лише можливість настання таких наслідків. [11] Тобто, основна відмінність прямого і непрямого умислу полягає у їх вольовому моменті. Якщо при прямому умислі він характеризується бажанням настання суспільне небезпечних наслідків, то при непрямому - свідомим припущенням їх настання. В останньому випадку воля особи посідає не активну, а пасивну щодо наслідків позицію, оскільки наслідки є побічним результатом злочинної дії (бездіяльності) винного.

Законодавча конструкція умислу фактично розрахована на матеріальні склади злочинів, які визнаються закінченими за умови настання суспільно небезпечних наслідків. Ці злочини можуть вчинятися як з прямим, так і з непрямим умислом.

Що стосується злочинів, з формальним складом, які не передбачають як необхідну ознаку настання певних суспільне небезпечних наслідків, то змістом прямого умислу є усвідомлення винним суспільне небезпечного характеру своєї дії (бездіяльності) і бажання їх вчинення. У таких злочинах не потрібно визначати психічне ставлення суб'єкта до наслідків. Воно тут переноситься на саме діяння, вчинення якого є моментом закінчення злочину. Злочини з формальним складом можуть вчинятися лише з прямим умислом. Цей висновок підтверджує думку про те, що форма і вид вини визначаються ставленням суб'єкта лише до тих ознак, які перебувають у межах складу злочину.

Поділ умислу на прямий і непрямий має важливе значення для кваліфікації злочинів, зокрема у випадках, коли йдеться про попередню злочинну діяльність або співучасть у вчиненні злочину. Так, готування до злочину і замах на злочин можуть бути вчинені лише з прямим умислом. Розмежування умисного і необережного злочину (злочинної самовпевненості) вимагає точного встановлення ознак саме непрямого умислу.

Різновиди умислу дають змогу визначити ступінь вини, ступінь суспільної небезпеки діяння та особи винного і тому враховуються при індивідуалізації відповідальності і покарання.

Як зазначено вище, у науці  кримінального права виділяють  два види умислі – прямий та непрямий, але на практиці цього недостатньо, тому були виділені їх підвиди, що характеризуються певними додатковими ознаками : конкретизацією бажаного наслідку, часом виникнення тощо. [4, с.150]

1. Залежно від  спрямованості і конкретизації  бажаного наслідку виділяють такі види умислу:

а) визначений умисел – винний чітко передбачає та конкретизує бажані наслідки. Обсяг цих наслідків може бути різний, тому виділяють простий визначений умисел (особа бажає настання одного конкретного наслідку, досягнення певної мети) або альтернативний визначений умисел (особа передбачає і однаково бажає або припускає настання одного із двох чи більшого числа, але індивідуально визначених наслідків);

б) невизначений умисел – за значення схожий на альтернативний визначений умисел, а різниці полягає у тому, що тут відсутня індивідуальна визначеність. Особа чітко не уявляє характер і тяжкість можливих наслідків. Суб’єкт передбачає настання певних наслідків, але не має уяви про те, якими саме будуть ці наслідки.

2. За часом  виникнення і формування:

а) умисел, що виник  раптово характеризується тим, що його раптова поява поєднана з негайною реалізацією зовні. Тобто злочин вчиняється одночасно з виникнення умислу. Виходячи з практики ми маємо  право стверджувати, що при винесенні  вироку особі, яка вчинила такий злочин, суддя буде враховувати пом’якшуючу обставину, оскільки, як правило, саме дії потерпілого провокують особу на скоєння злочину. Саме це є ознаками підвиду умислу, що виник раптово – Афектованого умислу, тобто такого, що виникає у стані сильного душевного хвилювання – афекту. Буде застосована 66 стаття Кримінального кодексу України [3],а саме пункт 7 – вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого. Але пом’якшуючі обставини застосовуються не завжди, оскільки скоєння злочину є індивідуальним, тож проводиться аналіз усіх обставин справи. ;

б) заздалегідь обдуманий умисел – характеризується певним проміжком  часу між мотивом/метою та самою  реалізацією злочину. Як правило, цей проміжок особа використовує для формування та розробки плану, його деталей, вибору способу вчинення злочину,часу та місця. заздалегідь обдуманий умисел має бути особливо ретельно розглянутий, та має враховуватися при винесенні покарання судом, оскільки така поведінка особи свідчить про її анти соціальність.

 

Види умислу, що були нами розглянуті вище безпосередньо  впливають на кваліфікацію злочину  і тому мають братися на увагу  судом при винесенні рішення  по справі.

 

 

3. Необережність та її види

 

Правова система України загалом, та всі її галузі окремо мають одну спільну мету - захист прав та свобод людини та громадянина. Цей принцип  закріплений у нормативно правових актах, що регулюють діяльність всіх державних органів, а також у Конституції України, де цій проблемі присвячений другий розділ. [2]

Кримінальне право не тільки захищає  інтереси осіб, а ще й намагається  запобігти посяганню на них, у разі ж виникнення такої загрози виникає наступна мета – покарання винних. Вчені стверджують, що майже половина злочинів є результатом необережності, яка приводить до смерті,тілесних ушкоджень або знищення майна.

В контексті даної курсової ми маємо  право стверджувати, що технічний  прогрес в багатьох аспектах є  причиною скоєння злочину – технічні засоби проникають в усі сфери людського життя і підвищують ризик існування. Характерною необережність є для порушення правил руху, експлуатації транспорту, безпеки виробництва. Найяскравішим прикладом помилки людини, та людської необережності є аварія на Чорнобильській АС.

Дивлячись на досвід та розвиток національного  законодавства має бути уніфіковане  визначення поняття необережність. Але існує певна неузгодженість.

По - перше – оскільки необережність  є однією з форм вини, її визначення має бути узгоджено з поняттями вини та умислу, як одного з видів вини. Але ці поняття не співпадають у повній мірі - умисел визначається як відповідне психічне відношення особи до суспільно небезпечної дії або бездіяльності та до їх суспільно небезпечних наслідків. В той же час необережність визначається тільки шляхом психічного відношення суб’єкта до суспільно небезпечного наслідку.

По – друге – необережність  – характеризується як єдина категорія вини, хоча й містить дві форми - злочинну недбалість та злочинну самовпевненість. Тому визначенні має містити загальні ознаки необережності, подібно до загальних ознак умислу (усвідомлення суспільної небезпеки своєї дії або бездіяльності). Між тим таких загальних ознак визначення злочинної необережності не містить.

По – третє – визначення злочинної необережності має охоплювати всі її види, оскільки з розвитком наукового прогресу має право на існування така категорія, як злочинна неосвіченість (відсутність певних знань), а поняття самовпевненості та недбалості не охоплюють це.

По - четверте, законодавче визначення злочинної необережності повинно погоджуватись з конструкцією складів злочинів в Особливій частині кримінального законодавства. Між тим необережність визначається як певне психічне відношення особи до суспільно небезпечним наслідкам. Тобто, воно не застосовується до злочинів з так званими формальними складами.