Суб'єктивна сторона злочину

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

 

за темою: «Суб’єктивна сторона злочину»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЛАН 

 

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

1. ПОНЯТТЯ І ЗНАЧЕННЯ  СУБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ ЗЛОЧИНУ……………………………………………………………………………5

1.1. ВИНА…………………………………………………………………….…..7

1.2. МОТИВ І МЕТА ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ……………………………….12

2. ПОНЯТТЯ І ВИДИ УМИСЛУ……………………………………………………………………….…...15

3. НЕОБЕРЕЖНІСТЬ ТА ЇЇ ВИДИ…………………………………………….19

4. ПОМИЛКА ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ  КРИМІНАЛЬНОЇ

 ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ…………………………………………………………25

4.1.ФАКТИЧНА ПОМИЛКА…………………………………………………..27

4.2.ЮРИДИЧНА ПОМИЛКА………………………………………………….29

ВИСНОВОК……………………………………………………………………..32

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ………………………………………………………..34

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття та значення суб’єктивної сторони злочину

 

Суб’єктивна сторона  злочину є обов’язковим елементом складу злочину. Існує декілька визначень, що розкривають зміст цього питання, але найбільш повними є поняття,сформульовані Бажановим та Матишевським.

Бажанов зазначає, що суб’єктивна сторона злочину  – це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється і до його наслідків. [4,с.142]

Матишевський, в  свою чергу зазначає, що суб’єктивна сторона злочину – це процес мислення, бажання і волі людини, в якому відображаються її об’єктивна поведінка та інші зовнішні обставини, пов’язані з вчиненням злочину. [7,с.134]

Суб’єктивна сторона  складу злочину завжди знаходить  свій вияв у певному протиправному діянні. Це явище можна зобразити схематично: залежно від потреби, у людини виникає мотив, характер і зміст мотиву породжують мету, мета формує волю особи, а воля знаходить свій прояв у певних діях.

Суб’єктивна сторона  злочину вважається дійсною та чинною тільки за наявності певних ознак, які характеризують її. Такими ознаками є вина, мотив та мета злочину. Вони тісно пов’язані між собою, однак зміст і значення їх неоднакові. Вина - основна й обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого злочину. Мотив і мета - це факультативні ознаки суб'єктивної сторони злочину. Вони вимагають свого встановлення лише у тих випадках, коли про це прямо зазначено у законі (в диспозиції статті Особливої частини КК) або коли вони однозначно випливають зі змісту злочину. (див. діаграму 1)

Визначення цих обов’язкових ознак завершує збірну констатацію складу злочину, як єдиної підстави кримінальної відповідальності.

Суб'єктивна сторона  складу злочину - це внутрішня сутність діяння; це ті внутрішні процеси, які відбуваються у психіці осудної особи під час вчинення нею передбаченого законом суспільно небезпечного діяння. Саме тому, для кваліфікації того чи іншого злочину велике значення має встановлення зв'язку поведінки людини з її психічним станом. Почуття, мислення, наміри, мета та воля - це внутрішній, духовний світ людини, її сутність. Фактично це можна назвати одним словом – психіка людини. У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному, інтелектуальна і вольова, які використовуються при визначенні форм вини - умислу і необережності. Водночас кримінальний закон в окремих випадках вказує на особливий емоційний стан людини як ознаку суб'єктивної сторони складу злочину.

Ознаки, які утворюють  суб'єктивну сторону, в реальній дійсності являють собою єдине  ціле, але у подальшому в методичних цілях будуть розглядатися самостійно, що дасть можливість глибше пізнати їх зміст і сутність, а також визначити їх роль і значення для кримінальної відповідальності та покарання винного.

 

 

 

Діаграма 1.

 

 

 

 

1.1. Вина

Основною і обов’язковою ознакою  суб’єктивної сторони кожного злочину  є вина особи. Вона зумовлює саме існування суб’єктивної сторони складу злочину і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб’єктивну сторону і тим самим склад злочину.

В теорії кримінального права щодо нормативного визначення поняття вини можна виділити три основні підходи:

1) дається нормативне визначення  як загального поняття вини, так і окремих її форм та видів (передбачено у кримінальному праві Республіки Білорусь та України);

2) підхід, в якому відсутнє окреме визначення поняття вини на нормативному рівні, а даються визначення її окремих форм та (або) видів (знайшов своє втілення, наприклад, в кримінальному праві Австралії, Австрії, Республіки Болгарія, Гани, Грузії, Ефіопії, Італійської Республіки, Йорданії, Киргизької Республіки, Китайської Народної Республіки, Латвійської Республіки, Литовської Республіки, Лівану, Нігерії, Республіки Польща, Республіки Казахстан, Республіки Корея, Республіки Сан-Марино, Російської Федерації, Сирії, Сомалі, Республіки Узбекистан, Франції, Швейцарії, штату Нью-Йорк (США), штату Вісконсин (США), штату Огайо (США); [10, c.89]

3) на нормативному рівні закріплюються форми та види вини, але не розкривається їх зміст (застосовується, наприклад, в кримінальному праві Данії, Іспанії, Нідерландів, ФРН, Швеції, Японії).

Можна виділити два основних типи (варіанти) розкриття основного змісту поняття «вина» на нормативному рівні:

1) «пряме» визначення  поняття вини, що безпосередньо розкриває це поняття.

2) «непряме» розкриття  змісту поняття вини, коли її основний зміст частково випливає з формулювання, яке стосується іншого поняття.

Кримінальне право  приділяє проблемі вини особливу увагу, оскільки найменше відхилення від принципу винної відповідальності призводить до порушення законності, притягнення до кримінальної відповідальності невинного.

В. Д. Спасович, ототожнюючи  вину з суб'єктивною стороною злочину, вказував на значні труднощі у її вивченні, оскільки «1) ...наблюдательные средства весьма недостаточны и приговор наш о том, что происходило в душе преступника, прежде чем он начал совершение преступления, основан будет всегда на одних только предположениях более или менее вероятных; 2) потому что в жизни нет крутых переходов от невинности к вине и между различными ступенями вины; между тем однако, где жизнь представляет нечто цельное, где сливаются цвета и оттенки, там ум наш должен проводить возможно резкие грани, которые могут быть только приблизительно верны и которые каждый век проводит иначе, по своему, по мере накопления казусов, опытов, наблюдений; по мере того как осознано будет, что явления жизни не умещаются в придуманных наукой формах и рамках». І далі: «...В субъективной стороне преступления или в вине мы можем различать два главных оттенка: неосторожность и умысел»[13]

Л. Є. Владимиров визначав внутрішню сторону злочину (суб'єктивну сторону.- П. Ф.) як «виновность (преступную волю)». Він першим назвав умисел і необережність формами  винності (dolus et culpa).[13]

О. Ф. Кістяківський  наголошував, що «отношение воли субъекта к совершенному им действию и его последствию есть ...существенно-необходимый признак преступления».[13]

Аналізуючи умови  кримінальної відповідальності, М. С. Таганцев зазначав, що «одного факта посягательства на норму, одного причиненного вреда или опасности для правоохранеиного интереса, недостаточно для привлечения учинившего его к уголовной ответственности; современное право, за малыми изъятиями, требует, чтобы это посягательство, эта правонарушающая деятельность, являлись воплощениями вины».[13]

 У кримінальному законодавстві України поняття вини вперше дано в КК України 2001 року. Передумовою вини є осудність особи, яка вчинила злочин, і досягнення нею віку встановленого для кримінальної відповідальності за такий злочин. У статті 23 Кримінального кодексу України сформульоване визначення вини, що найбільш чітко розкриває її зміст, тож виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. [3, c.14]

У багатьох кримінальних законах зарубіжних країн немає чіткого визначення поняття вини, але воно є потрібним, оскільки воно дозволяє : 1) визначити природу вини як психічного феномену, що має прояв при вчиненні злочину;2) в загальних рисах розкрити зміст вини, її сутність;3) відповісти на питання: до чого встановлюється психічне ставлення — до діяння, його наслідків або злочину в цілому, чи є вина проявом свідомого або несвідомого психічного, або вона є результатом їх взаємодії. Тому не можна погодитися з думкою тих вчених, які зазначають, що у зв’язку з багатогранністю, складністю, в певному розумінні неосяжністю вини не слід давати її визначення в законі, яке може бути представлено лише у спрощених логічних формах. [8, c.39]

Хоч вина і є  ознакою суб’єктивної сторони злочину, вона тісно пов’язана і з його об’єктивною стороною. Її зміст відображають об’єктивні ознаки злочину, що характеризують його об’єкт , предмет і об’єктивну сторону.[4, с.144]

Для того, щоб  у повній мірі зрозуміти, що таке вина треба розглянути їх основні елементи, а саме зміст, форму та ступінь.

Під змістом філософія  розуміє єдність всіх складових елементів об’єкта, його властивостей, внутрішніх процесів, зв’язків, суперечностей і тенденцій, що являють собою визначальну сторону явищ або об’єктів. Вина як кримінально-правова категорія — це психічне ставлення, що знайшло прояв у конкретному злочині. Складовими елементами цього ставлення є свідомість та воля. Різні комбінації свідомості та волі як окремих елементів даного ставлення утворюють різні модифікації вини. Тому інтелект та воля у певному, передбаченому кримінальним законом їх поєднанні утворюють зміст вини.

Форми вини -  це внутрішня структура сталих зв’язків і взаємодій елементів, властивостей та процесів, що утворюють предмет або явище, а також спосіб існування і виразу змісту. У Кримінальному кодексі України зазначено дві форми вини – умисел та необережність(див. табл.1). Лише за наявності вини особі щодо вчиненої нею дії (бездіяльності) можна говорити про склад злочину як підставу кримінальної відповідальності. [7, c.135]

Ступінь вини – це оціночна, кількісна категорія. Вона у більший своїй мірі визначає тяжкість вини та небезпечність вчиненого діяння (дії або бездіяльності). Від цього елементу вини залежить призначення покарання судом.

В юридичній науці  значного поширення набула концепція  подвійної (змішаної, складної) вини, яка  розглядає окремо психічне ставлення  особи до діяння та її психічне ставлення  до його наслідків. При цьому усвідомленість скоєння діяння ототожнюється з умисністю. Відповідно психічне ставлення до порушення тих чи інших правил перестороги визнається умисним, оскільки суб’єкт свідомо їх порушує і бажає цього, а ставлення до наслідків - необережним. Подвійна вина виникає й тоді, коли діяння суб’єкта породжує різні наслідки, до одних із яких він ставиться умисно, до інших – необережно. [5] Подвійна форма вини найчастіше має місце при вчиненні тих злочинів, які пов’язані з порушенням спеціальних правил і настанням від цього шкідливих наслідків.

Існує і протилежна позиція. Вона базується на уявленнях  сучасної психології, що розглядає  психічне життя людини як цілісний, інтегративний процес, роздвоєння якого  веде до патології. З такого погляду  злочин із матеріальним складом - це розтягнутий у часі процес розвитку причинності - від діяння до наслідків, а психічне ставлення суб’єкта до процесу від початку до кінця є єдиним цілісним ставленням. Але все ж таки, встановлення подвійної форми вини – це необхідна умова розмежування суміжних злочинів, правильної кваліфікації вчиненого злочину та індивідуалізації покарання.

Науковці виділяють  дві групи злочинів зі змішаною формою вини:

1) злочини, в яких діяння, що становить собою порушення яких-небудь правил безпеки, саме по собі, у відриві від наслідків є адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, і тільки настання суспільне небезпечних наслідків, причинне пов'язаних з діянням, робить все вчинене злочином.

2) складність об'єктивної сторони полягає в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: перший (найближчий) є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони, другий (віддалений) — кваліфікуючою ознакою. В цих злочинах відповідно до закону щодо діяння І щодо першого, обов'язкового наслідку суб'єктивна сторона виражається в умислі (прямому чи непрямому), а щодо другого (кваліфікованого) наслідку — тільки в необережності (злочинної самовпевненості або злочинної недбалості).

Злочини з подвійною  формою вини в цілому вважаються умисними, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння та його "прямих" наслідків може бути лише у формі умислу, а щодо "похідних" наслідків — у формі як умислу, так і необережності або лише у формі необережності.

Злочини з подвійною формою вини в цілому вважаються необережними, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння може бути як у формі умислу, так і у формі необережності, а щодо "прямих" наслідків такого діяння — лише у формі необережності.

 

 

 

 

 

 

Таблиця 1.

 

 

 

 

 

 

 

1.2. Мотив і мета вчинення злочину

 

Вина є обов’язковою ознакою  кожного злочину, але повна характеристика буде вичерпною лише за умови наявності мотиву та мети злочину, з якими тісно пов’язано призначення покарання. додатково деякі науковці виділяють також емоційний стан, як завершальну характеристику та ознаку складу злочину, що доповнює його.

К.Ф. Тіхонов відзначає, що мотив, мета та емоції суттєво впливають  на зміст вини. Вчений аргументує це тим, що наявність негативного ставлення особи до інтересів суспільства значною мірою залежить від мотиву, мети та емоцій. Найчастіше ці обставини обумовлюють більшу чи меншу тяжкість вини. [9, c.88]