Субъективная сторона преступления

justify">Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа: людина — з народження, юридична особа — з моменту її утворення. У тих випадках, коли тим, кого представляють, є громадянин, він може бути як дієздатним, так і недієздатним. Однак це стосується лише так званого обов'язкового представництва. У добровільному представництві, яке ґрунтується на волевиявленні  того, кого представляють, для вираження  волі на встановлення відносин представництва необхідна дієздатність цієї особи.

На відміну від осіб, яких представляють, представниками може виступати менш широке коло суб'єктів. Представниками можуть бути фізичні особи, які мають достатній обсяг дієздатності. За загальним правилом, це повнолітні, тобто особи, що досягли 18-річного віку. Крім того, як представники можуть виступати також особи, що досягли трудового повноліття, тобто шістнадцяти років (наприклад, при прийомі на роботу продавцем неповнолітнього, який досяг шістнадцяти років)⁹.

За загальним правилом не можуть бути представниками особи, які не досягли  повноліття або над якими встановлена опіка чи піклування¹⁰. І це тому, що представник хоч і діє від імені особи, яку представляє, в разі укладення угоди виражає все ж таки власну волю при реалізації повноважень в інтересах особи, яку він представляє. В зв'язку з цим важливо відрізняти представника, наприклад, від посильного, посередника.

Так, посильний не укладає угоду, коли передає волю однієї особи другій. Це може бути і передача документів, інформації, згоди укласти угоду від однієї особи другій або, навпаки, від особи, яка його послала, третім особам. Не є представниками і особи, які надають лише технічну допомогу при укладенні угоди, наприклад, перекладачі текстів з іншої мови; громадяни, які вчиняють підпис на угоді замість її учасника внаслідок неможливості останнього зробити його власноруч в силу якої-небудь поважної причини і т. ін. Ці особи, як і посильний, своєї волі при укладенні угоди не виражають.

Але не тільки громадяни  можуть виступати як представники. Ними можуть бути і організації — юридичні особи. При цьому вони можуть представляти інтереси як інших юридичних осіб, так і громадян. Однак діяльність юридичної особи по представництву допускається лише в межах, передбачених у статуті (положенні) цієї юридичної особи. Причому для одних організацій вона може носити основний характер по представництву, наприклад, у суді по цивільних справах, а для інших — додатковий¹¹. Так, у ст. 20 Закону України «Про об'єднання громадян», зокрема, зазначено, що для здійснення цілей і завдань, передбачених установчими документами, об'єднання громадян користуються правом виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права; представляти і захищати свої законні інтереси і законні інтереси своїх членів (учасників) у державних і громадських органах та іншими правами¹².

Не вважається представником  особа, яка хоч і діє в чужих  інтересах, але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч.2 ст. 237 ЦК). Таке правило логічно пов'язане з положеннями ч.1 ст. 238, згідно якому представник має діяти від імені того, кого представляє, і ст. 239 ЦК, згідно якій правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Право на здійснення правочинів від імені іншої особи ґрунтується  на різних юридичних фактах, з якими  закон пов'язує виникнення повноваження. Зокрема, представництво може виникати на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших  підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Наприклад, виникнення повноважень закон пов'язує з  фактом спільного господарювання, спільності майна: при здійсненні одним з  подружжя правочинів для спільного  сімейного господарства, він виступає як особа, що діє також від імені  і в інтересах другого з  подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається.

 

2.1 Права та обов’язки представника

Щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для  того, кого представляють, необхідно, щоб  представник мав відповідні повноваження. Повноваження дає представнику можливість діяти від імені особи, котру він представляє, визначає зміст і межі таких дій, тобто виступає як вид і міра можливої поведінки - немайнове цивільне право. Основний елемент цього складного за структурою права — повноваження на власні позитивні дії, тобто можливість представника діяти певним чином від імені особи, котру він представляє. Але, як і кожне суб'єктивне право, повноваження також включає можливість вимоги, у цьому випадку — право вимагати від того, кого представляють, прийняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження. Носієм повноваження є представник, тому захист повноваження шляхом скарги, подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушують, здійснюється представником від свого імені і не потребує особливого повноваження¹³.

Коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва, не є безмежним. Тому коментована стаття ЦК якраз і визначає межі дій, котрі може вчиняти представник.

Зокрема, ч.1 ст. 238 ЦК вказує, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Це положення стосується лише добровільного представництва, оскільки, наприклад, батьки чи опікун, будучи законними представниками, якраз і мають метою «заповнити» недостатню дієздатність малолітнього.

Не допускається укладення  через представника правочину, який за своїм характером може вчинятися  тільки особисто тією особою, яку він  представляє, а також інших правочинів, вказаних в законі. Наприклад, договір  довічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, всиновлення  тощо — це ті юридичні дії, які мають  здійснюватися особисто.

Усі юридичні дії представник  зобов'язаний здійснювати в інтересах  того, кого представляє. З метою захисту  цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена  заборона укладення угоди представником  відносно себе особисто або відносно іншої особи, представником якої він одночасно є. Наприклад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, а також представляти його при  укладенні угод або веденні судової  справи між підопічним і своїми близькими  родичами. Але у деяких випадках при згоді тих, кого представник  одночасно представляє, такі дії  можуть бути допущені. Така ситуація передбачена  ст. 243 ЦК, ч.3 якої встановлює, що комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом. Отже, коли особа постійно виступає від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності, то за їхньою згодою вона може представляти різні сторони правочину¹⁴.

Представник зобов'язаний особисто вчинити дію, передбачену наданим  йому повноваженням. Він може передоручити її здійснення іншій особі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого представляють, в іншій формі (у листі, телеграмі тощо). Передоручення може також ґрунтуватися на положеннях акта цивільного законодавства. Таким спеціальним положенням акта цивільного законодавства є передбачене ч. 1 ст. 240 ЦК правило, згідно з якими представник має право здійснити передоручення, якщо це зумовлено метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Коментована стаття ЦК не регламентує  порядок та форму передоручення, але оскільки останнє може мати місце  лише при добровільному представництві, котре, у свою чергу, ґрунтується  на довіреності, то передоручення, як правило, здійснюється шляхом видачі довіреності  представником своєму заміснику. Але  передоручення можливе і шляхом внесення змін у договір (доручення  тощо), який є підставою представництва.

Довіреність, що видається  у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержання  заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути посвідчена посадовою  особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному  лікуванні, або за місцем його проживання (див. коментар до ч. 4 ст. 245). Строк, на який вона видається, не може перевищувати терміну дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.

Представник, який передав  свої повноваження іншій особі, повинен  повідомити про це особу, яку він  представляє, та надати їй необхідні  відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника  як за свої власні. Це правило закріплене в інтересах особи, яку представляють, оскільки у разі незгоди з передорученням особа, яку представляють, може в  будь-який момент скасувати довіреність. Якщо ж представник не повідомив  особі, яку представляє, про передоручення, він несе відповідальність за дії особи, якій передав повноваження, як за свої власні.

Оскільки при передорученні  має місце передача представником  його повноважень третій особі (заміснику), тобто відбувається заміна осіб у  внутрішніх відносинах представництва зі збереженням останніх, то це не впливає  на існування самих відносин представництва. Тому правочин, вчинений після передоручення замісником першого (головного) представника, так само створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, як це було б при діях першого представника¹⁵.

 

 

 

Розділ 3. ВИДИ ПРЕДСТАВНИЦТВА

 

3.1 Законне (обов’язкове)  представництво

Системність та багатогранність представництва у цивільному праві зумовлені багатоманітністю його видів, серед яких важлива роль відводиться законному та договірному представництву. При цьому законодавством України встановлено спеціальну процедуру передання особою прав на здійснення представницьких функцій іншій особі. У разі порушення такої процедури особа позбавляється судом права брати участь у цивільному процесі як представник.

Представництво, яке виникає  на  підставі  закону  та  адміністративного акта є обов'язковим, оскільки воно встановлюється незалежно від волі  особи, яку представляють.

Законне представництво виникає  на основі юридичних фактів і норм закону, адміністративного акту чи рішення суду. Таке представництво має місце у випадках, коли існують  певні обставини, за яких особа не може самостійно брати участь у цивільному процесі, що передбачено положеннями  ст.39 ЦПК України. Особливістю  цього виду представництва є те, що особа, яку  представляють,  не  бере  участі  у призначенні  представника,   а   повноваження   представника безпосередньо визначаються законом¹⁶.

Представництво,  при  якому  повноваження  представника  виникають із адміністративного розпорядження особи, яку представляють або із акта  органу юридичної  особи,   являє   собою   представництво,   яке   ґрунтується   на адміністративному акті. Таке представництво  виникає,  наприклад,  внаслідок видання  органом  юридичної  особи  наказу  про  призначення  працівника  на посаду,  пов'язану  із  здійсненням  представницьких  функцій,   зокрема   з укладенням угод.

Законними представниками можуть бути батьки, усиновлювачі, піклувальники  та інші особи, визначені законом. Згідно зі ст.43 ЦПК може бути призначено або  замінено представника судом у таких  випадках:

• у разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у своїй дієздатності;
• якщо малолітня чи неповнолітня особа, позбавлена батьківського піклування, не має законного представника;
• у разі якщо законний представник цих осіб не має права вести справу у суді з підстав, встановлених законом.

Проблема для даного виду представництва полягає у тому, що слід розмежовувати випадки, коли інтереси представника не збігаються з інтересами особи, яку він представляє. Зокрема, у ч.2 ст.1179 ЦК України встановлено, що у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для  відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в часті, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальниками, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. У цьому конкретному випадку встановлюється, що інтереси неповнолітньої особи не збігається з інтересами батьків та ін.. осіб, оскільки ту постає питання про особисту відповідальність законних представників за дії неповнолітньої особи. Тому вони мають притягатися до участі в справі не як представники, а як відповідачі.

У статті 238 ЦК встановлено: представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в  інтересах іншої особи, представником  якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також  щодо осіб, встановлених законом. Отже, в справах, де інтереси дітей відрізняються  від інтересів батьків, останні  не повинні представляти інтереси дитини. Тому якщо такі випадки матимуть місце  та суд при розгляді справи встановить це, він повинен зупинити провадження  у справі і запропонувати органу опіки та піклування чи іншому органу, визначеному законом, замінити законного  представника. Це положення поширюється на випадки, коли у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмежено дієздатною, немає представника. Разом з тим, треба погодитись з позицією С.Я. Фурси, що суд лише формально призначає опікуна чи піклувальника, а пропозицію робить орган опіки та піклування. Отже, діяльність суду зводиться до призначення конкретної кандидатури опікуном або піклувальником.¹⁷

 

3.2 Договірне (добровільне)  представництво

Добровільне представництво – це представництво, яке виникає  в результаті правочину (договору)  між представником і особою, яку  він представляє. Під добровільним представництвом також розуміється представництво від імені дієздатного громадянина чи юридичної особи, які, маючи можливість самостійно вести свої справи, використовують послуги представника. При добровільному представництві особистість і повноваження представника визначені волею особи, яку він представляє, і м може бути виражено в різних формах¹⁸.