Субъективная сторона преступления

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………….…3

 

Розділ 1. Витоки становлення  поняття представництва……………………. 5

1. Формування концепції представництва……………………..………. 5
2. Поняття представництва……………………………………………...7

 

Розділ 2. Представник як суб’єкт представництва………………………….10

2.1 Суб’єкти представництва ………………………………………………..10

2.2 Права та обов’язки представника………………………………………..12

 

Розділ 3. Види представництва………………………………………………16

3.1 Законне (обов’язкове)  представництво………………………………….16

3.2 Договірне (добровільне)  представництво…………………………….....18

3.3 Представництво без  повноважень……………………………………….20

 

Висновки……………………………………………………………………....22

 

Список використаної літератури…………………………………….............25

 

ВСТУП

 

Історичною подією для  українського народу стало прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, яка започаткувала політичні, правові, економічні та соціальні засади розбудови Української держави.

 Прийнята у 1996 році Конституція України закріпила основоположні права і свободи кожної людини та громадянина, зокрема ст.41 Конституції України закріпила право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності¹.

         Проте існують певні обставини,  через які особа не може здійснювати певні дії – в силу закону або через фізичні вади. Тоді задля реалізації свого права потрібна особа, яка б представляла її, тобто була  представником.

Виокремлення інституту  представництва не є новацією діючого  Цивільного кодексу України, а мало місце ще в дорадянські часи. Проте  своєї актуальності процес представництва не втратив і сьогодні.

Над розробкою даного питання  працювали такі видатні діячі  правової науки як Л.Шаповал, Є.Харитонов, Ю.Заіка, С.Фурса, О.Підопригора, О.Кузьмишина, І.Красько та інші.

     Значення цього інституту в суспільному житті зумовлено тим, що представництво дає можливість оптимізації та активізації придбання та реалізації суб'єктивних прав і обов'язків, а для недієздатних громадян є основним засобом їх участі в правовідносинах. За допомогою представництва можливі придбання й реалізація більшості матеріальних і низки процесуальних цивільних, а також інших за галузевою належністю суб'єктивних прав і обов'язків. Таким чином, представництво виступає як одна з важливих гарантій реального здійснення прав і виконання обов'язків суб'єктами права. Разом з тим особа представника не має закривати собою того, кого представляє, обмежувати його розсуд та права. З'ясування співвідношення між цими суперечливими цілями становить значний науковий інтерес.

Крім того, представництво часто є необхідною умовою реалізації правосуб'єктності юридичної особи. І хоч існує думка, що інтереси останньої зазвичай представляє  її орган, але правова природа  таких відносин залишається не до кінця з'ясованою. До того ж, у будь-якому  разі без інституту представництва тут обійтись практично неможливо.

Актуальність  даної теми зумовлена тим, що проблема представництва має не лише теоретичний інтерес, але і практичне значення, оскільки процес оновлення цивільного законодавства, який відбувається в Україні, поставив на порядок денний питання про зміну в підходах до регулювання відповідних суспільних відносин, у тому числі тих, що опосередковують відносини представництва. Останні в умовах розширення кількості учасників цивільного обігу, посилення їхньої автономії є ефективним засобом здійснення прав та реалізації обов'язків учасниками економічного обігу.

Метою даної курсової роботи є:

1. Дослідити історичне підґрунтя інституту представництва, його витоки, процес та період формування самої концепції представництва;
2. Дослідити різні підходи до розуміння поняття представництва, оскільки у самій теорії цивільного права немає єдиної точки зору щодо поняття представництва у цивільному праві; зрозуміти та якомога чіткіше розкрити суть даного поняття;
3. Визначити головні вимоги до особи представника у цивільному праві, визначити його повноваження при реалізації своєї діяльності.
4. Дослідити види представництва у цивільному праві України, дати їх загальну характеристику, розкрити сутність кожного виду представництва.

 

РОЗДІЛ 1. ВИТОКИ СТАНОВЛЕННЯ ПОНЯТТЯ ПРЕДСТАВНИЦТВА

 

1. Формування концепції представництва

Розглядаючи питання про  формування та розвиток концепції представництва, слід мати на увазі те, що практика представництва існувала вже в правових системах стародавнього Середземномор’я. Втім, аналіз першоджерел показує, що вперше ідея представництва досить чітко була сформована в римському приватному праві.

Спочатку укладення договору через представника вважалось неприпустимим. Це було пов’язано з тим, що римське  контрактне право до V ст. до н.е. характеризувалось формалізмом і вузько-персональною природою договірних зв’язків. Навіть на останніх стадіях його розвитку діяло правило, що договір укладається особисто сторонами².

Об’єктивна необхідність в інституті представництва виникла вже в умовах існування розвинутого торгового обігу при складних економічних зв’язках, оскільки з’являється можливість укладати та виконувати договори через інших осіб, начебто бути присутнім одночасно в різних місцях.

Існує погляд Б.І. Новицького, що у Римі представництво довгий час  не мало помітного поширення. Однак  треба взяти до уваги, що представництво на основі закону (обов’язкове), а також  на змішаних підставах (добровільно-примусове) було досить поширеним у період імперії (Пр.: представництво від імені юридичних  осіб, представництво рабом інтересів  хазяїна на підставі преторського едикту та ін.). Пізніше, з розвитком економічного життя, у римському приватному праві  з’являються також і випадки  добровільного представництва. При  цьому воно розглядалось як заступництво особи – суб’єкта майнових відносин.

У добу класичного римського  приватного права поступово формується ідея допустимості залучення до участі у торговому обігу і цивільному процесі осіб, які б захищали у необхідних випадках інтереси недужих, людей похилого віку тощо, на підставі угоди між ними про такий захист. Вже сформувалось досить чітке уявлення про представництво як про сукупність засобів, призначених допомогти особі реалізувати і захистити свої права за допомогою інших осіб. Базуючись на основі доброї волі сторін, добровільне представництво особливо поширюється у період домінанту.

Поширеним на пізньому етапі  розвитку римського права випадком представництва була діяльність на підставі договору доручення між довірителем  та представником, сутність якого полягала в тому, що одна особа (довіритель, мандат) доручала, а інша особа (мандатарій, повірений) приймала на себе виконання  безоплатно яких-небудь дій. Предметом  доручення могли бути як юридичні дії (укладення правочинів, виконання  процесуальних дій), так і послуги  фактичного характеру; інтереси одного довірителя; інтереси третьої особи (довіритель доручає повіреному купити будинок для іншої третьої  особи), або ж спільні інтереси обох чи одного з них та повіреного (купити будинок для довірителя та третьої особи). При цьому факт отримання внаслідок угоди користі третьої особи не змінює характеру відносин між довірителем та повіреним. Повірений у будь-якому разі залишається представником інтересів довірителя.³

Загалом можна зробити  висновок, що в римському приватному праві меншою мірою набуло поширення  добровільне представництво, тоді як досить часто зустрічалося обов’язкове  та добровільно-примусове представництво.

Подальшого розвитку концепція  представництва зазнала в Середньовіччі. Г. Гроцій був першим, хто узагальнено сформулював теорію представництва, яка вперше в цивільному праві дала змогу зафіксувати наслідки представництва, але треба зазначити, що воно розглядалось як наслідок доручення.

У  другій половині ХІХ  ст. Р. Ієрінг та П. Лабан розробили концепцію, у якій представництво цілком відокремлено від доручення. «Теорія сепарації» Лабана базується на чіткому поділі між договором доручення з одного боку і повноваженнями представництва, тобто повноваженнями, що має представник – повірений для укладення договору з третьою особою на користь особи, яку представляють – довірителя, з іншого.

З плином часу у англосаксонській та романогерманській  правових родинах  сформувались певні відмінності  щодо наявного в них  інституту  представництва, які полягають в  розподілі представництва на пряме  і непряме. Пряме представництво має місце тоді, коли представник  діє від імені і на користь  того, кого представляє. Непряме  ж  існує, коли представник діє на користь  іншої особи, але від свого  імені. Наслідком такого розподілу  є те, що представник перебуває  поза контрактом при прямому представництві, тоді як у непрямому  він сам  стає стороною такого договору.

 

2. Поняття представництва

Інститут представництва в цивільному праві України представлений главою 17 Цивільного кодексу України. Відповідно до ст. 237 ЦК представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.⁴

Ю.О. Заіка вважає, що представництво характеризується такими ознаками:

• цивільні права та обов’язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою;
• представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється);
• представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;
• представник діє виключно у межах наданих йому повноважень;
• правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. якщо укладений представником правочин спричинив для контрагента збитки, то зобов’язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цього правочину.⁵

Проте в науковій літературі існує багато інших підходів до визначення представництва. Так, С.М. Братусь розглядав  представництво як діяльність, в силу якої права та обов’язки, яких набуває  представник, виникають в особи, яку представляє представник.⁶ Аргументуючи дану концепцію, В.А.Рясенцев зауважує, що твердження про те, що представництво – система правовідносин, - суперечливе, оскільки визнати правовідносинами зв'язок, що існує між представником і третьою особою у процесі укладання договору або здійснення іншої юридичної дії для особи, яку представляють, навряд чи можливо. Ні представник, ні третя особа не несуть зобов’язань один перед одним, і тому правильніше, мабуть, визнати, що їхні взаємні відносини діють в рамках особливої юридичної форми – юридичної діяльності.

Більшість авторів, що досліджували представництво у цивільному праві, визначають його як юридичну діяльність однієї особи замість іншої та від її імені чи як заміну в правочинах однієї особи іншою. Так визначає представництво Г.С. Петерський: «Представництво – це заміна в цивільному обороті однієї особи іншою». Таке трактування даного поняття не розкриває цілковито сутність представництва, не дає характеристики всім передбаченим в законодавстві правилам щодо представництва.

Є.А. Борисова під представництвом  розуміє правовідносини, які повязують представника з особою, яку він представляє. Мета представництва полягає в укладенні представником правочину – правомірної юридичної дії.⁷ А.П.Сергеєв зауважує, що під представництвом розуміється також і вчинення інших юридичних дій.

Отже, з усього різноманіття визначень предятавництва, вважаємо, що найбільш повно його визначає Є.О.Харитонов, який визначає представництво як діяльність однієї особи (представника) від імені та в інтересах іншої особи (особи, яку представляють), що відбувається в рамках визначених правовідносин між представником і особою, яку представляють, у силу яких юридичні права і обовязки виникають безпосередньо в особи, яку представляють.⁸

 

 

РОЗДІЛ 2. ПРЕДСТАВНИК ЯК СУБЄКТ ПРЕДСТАВНИЦТВА

 

2.1 Суб’єкти представництва

У коментованій 237 статті ЦК представництво визначається як правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана за повноваженням вчинити  правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє. Звідси ми розуміємо, що суб’єктами представництва є представник та особа, яку представляють.

Представниками і тими, кого представляють, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.