Рекреаційне господарство Чернігівської області

              На території Чернігівщини археологами було досліджено декілька курганних могил датуванням від епохи палеоліту до часів існування Київської Русі. Найвідоміші з них: «Курганний могильник Болдині Гори - розвинуте        урочище Болдина Гора» ( Часи Київської Русі),що розташований в Чернігові;

Городище «Городище» ( Ранній залізний вік ), розташований у с. Гніздище , Городнянського району. Завдяки археологічним знахідкам городища, було глибше досліджено Скіфську культуру;

У Ніжинському районі досліджено було два кургани, це Курган Висока Могила, розташований у с. Курилівка, та Курган у с. Богданівка.

У Новгород-Сіверському районі досліджені групи стоянок Мосолів Рів (доба Палеоліт), що розташовані поблизу с. Пушкарі та група стоянок Смячка (доба мезоліт), поблизу с.Смяч, а також Городища Західне і Східне (Ранній залізний вік), неподалік с. Юхнове.

Поширеним негативним явищем на Чернігівщині є чорна археологогія. І дуже прикро, коли цінна археологічна знахідка потрапляє до рук саме таких людей.

Адже зникає історія, і, можливо, завдяки цим предметам ми б змогли дізнатися ще дещо цікаве про давнє життя на території Чернігівської області[10,с.32]

2.2 Історико-архітектурна спадщина та твори монументального мистецтва

На державному обліку в області перебуває 239 пам’яток архітектури та містобудування (з них — 171 національного значення), 2316 пам’яток археології (з них — 31 національного значення), 2279 пам’яток історії (з них — 8 національного значення), 127 пам’яток монументального мистецтва (з них — 1 національного значення). 14 міст і селищ міського типу включені до Списку історичних населених місць України. Це Батурин, Борзна, Ічня, Козелець, Короп, Любеч, Ніжин, Новгород-Сіверський, Остер, Прилуки, Седнів, Сосниця, Срібне, Чернігів [17,с.215].

Палацово-паркові ансамблі створювались на Чернігівщині, так само як і по всій Україні, протягом другої половини XVIII - на початку XIX ст. їх власники збирали цінні наукові колекції, засновували картинні галереї, бібліотеки. Сформувався феномен садибної культури на базі культури різних верств населення (аристократії, помісного дворянства, шляхти, козацької старшини) та елементів народної культури. Палацово-парковий комплекс зберігся також у Качанівці, яка знаходиться в Ічнянському районі. Вона була власністю співака Федора Коченовського. З 1770 р. село переходить у володіння графа П.О. Румянцева-Задунайського, генерал-фельдмаршала, за наказом якого розпочато будівництво палацу і закладення парку.

В 1824 р. господарями Качанівки стали Тарновські. Цей рід походить від козацької старшини. Перший із Тарновських, Григорій Степанович, створив театр, зібрав колекцію живопису, в якій були полотна А. Ван-Дейка, О. Іванова, К. Брюллова, О. Кіпренського, І. Айвазовського та ін. Його гостями були М. Глінка, С. Гулак-Артемовський та інші видатні діячі культури. Г.С. Тарновський поклав початок збиранню автографів. У сімейному альбомі Тарновських, що нині зберігається в Чернігівському історичному музеї, на його 37 сторінках налічується 604 автографи.

В Батурині функціонує історико-культурний заповідник "Гетьманська столиця". В 1799-1803 pp. за проектом А. Рінальді і Ч. Камерона тут було споруджено палацово-парковий комплекс. Сьогодні палац Розумовського зберігся лише частково.

На кошти Розумовських було побудовано також Воскресенську церкву (1803), у якій похований останній гетьман Кирило Розумовський.

Зберігся будинок Кочубея (XVII-XVIII ст.), в якому розмістився історико-краєзнавчий музей. Уцілів також Покровський собор (1789).

В Ніжині також збереглося багато архітектурних пам'яток: Миколаївський собор (1668 p.); грецька Михайлівська (1731 p.), Троїцька (1733 р.), Преображенська (1748 р.), Покровська (1757 р.), Христовоздвиженська (1775 p.), грецька Всіхсвятська (1786 p.), Іоанна Богослова (XVIIICT.) церкви; Введенський собор (1788 p.). Серед пам'яток цивільного будівництва - купецький будинок (XVIII ст.) і приміщення ліцею вищих наук (1820 p.).

У селищі Короп розташована єдина в Лівобережній Україні церква-фортеця - Ільїнська (XVIII ст.). Тут збереглись також Вознесенська церква (1764 р.) і садиба Дараганів (Ю.Ф. Дараган був козелецьким полковником).

Зберігся також і палац (1782-1787 pp.), побудований фельдмаршалом П. Румянцевим-Задунайським, на честь Катерини ІІ в с. Вишеньки, Коропського району. Палац  символічно побудований у формі російської літери «Е». І з радянських часів на території був побудований дитячий табір «Сузір’я» Екскурсії палацом майже не проводяться і з кожним днем він занепадає всі більше і більше.

В с. Густиня на початку XVII ст. у володіннях Вишневецьких було засновано монастир. Його архітектурний ансамбль склався в XVII-XVIII ст. Центром монастирського комплексу є Троїцький собор (1676). У 1994 р. тут відновив своє функціонування жіночий монастир. При обителі є готель для паломників.

У селищі Седнів збереглась садиба Я. Лизогуба (XVII ст.). Уціліли також лизогубівська кам'яниця (1690 р.), Воскресенська (1690 p.), Георгіївська (1747 p., 1852 p.) і Успенська (1860 р.) церкви. Давньоруське місто-фортеця вперше згадується в 1068 р. під назвою Сновськ. Сучасна назва закріпилася за ним із XVI ст.

Відомими пам’ятками архітектури у Чернігові є : Єлецький монастир, що був заснований у ХІ столітті, Троїцький монастир (XVII ст.) Церква Святої Катерини (ХVIIІ ст.), Спаський Собор, побудований на території Дитинця в ХІ ст., Борисоглібський собор ( 1123р.),  представляє собою архітектурну пам’ятку і будинок Колегіуму, побудований у 1700 році та будинок Мазепи (кінець XVII ст.)

[ 23,с.195-201].

Найбільш цінними пам’ятками Чернігівської області є:

Спаський собор (11 ст.) у Чернігові;

Борисоглібський собор (12 ст.) у Чернігові;

Успенський собор Єлецького монастиря (12 ст.) у Чернігові;

Антонієві печери та Іллінська церква (11-12 ст.) у Чернігові;

П’ятницька церква (12 ст.) у Чернігові;

Юр’єва божниця в Острі (10 cт.);

Єлецький та Троїцько-Іллінський монастирі в Чернігові;

Густинський монастир у Прилуцькому районі;

Спасо-Преображенський монастир у Новгород-Сіверському;

собор Різдва Богородиці в Козельці;

садиба Тарновського в с. Качанівка Ічнянського району (19 ст.);

садиба Галаганів у с. Сокиринцях та смт Дігтярі Срібнянського району (18 ст.);

садиба Рум’янцева-Задунайського в с. Вишеньки Корейського району;

палац останнього гетьмана України графа Кирила Розумовського в смт Батурині та інші [10,с.28].

2.3.Етнографічні особливості території

У культурі та побуті українського народу при наявності багатьох загальнонаціональних рис зберігаються деякі особливості, в тому числі й такі, що сягають сивої давнини. Ці особливості знаходять вияв у територіальному аспекті й зумовлені характером історичного розвитку окремих районів країни, природничо-географічними умовами, взаємозв'язками з іншими народами.

Північно-східні землі України, що межують із Білоруссю та Росією (Сумська та Чернігівська області), коріння яких сягає давньої Сіверської землі, становлять окремий історико-етнографічний регіон - Сіверщину. Він є свого роду перехідною зоною від України до Росії. Його населення сформувалося на основі етнічного об'єднання сіверян і радомичів, які жили уздовж Десни, Сейму та Сули і були генетично пов'язані з літописною "сіверою". Нинішні їхні нащадки утримують у своїй пам'яті давню самоназву "севрюки", як і специфічні риси традиційно-побутової культури.

Літописці розповідають, що сіверяни "кохалися в хліборобстві та найбільше з нього живилися"; разом з цим вони займалися скотарством, мисливством, рибальством і бортним бджільництвом. Матеріал, зібраний під час розвідок А.Розанова на Виповзовському городищі та випадкові знахідки коло сіл Крехаїва, Глибова, Окунінова, вказує на знайомство сіверян з різними видами ремесла. Уже в дохристиянський період існувала тут обробка заліза з місцевої болотяної руди; з нього вироблялися риболовецькі гачки, ножі, сокири, наконечники стріл тощо.

Громадські справи вирішувалися на вічах, або сходах; тут обирався старійший для роду і вождь або князь для цілого племені. "Зимой живут в ямах и подземных жилищах. У них имеется много крепостей и городищ" (3 опису невідомого перського письменника). На превеликий жаль, городища теперішні наших сіл Виповзова, Глибова, Крехаїва, Кошанів, Короп'я - ці пам'ятки нашого минулого - ще майже недосліджені. Городища на Остерщині розташовані переважно на берегах Дніпра, Десни і Остра, на підвищених місцях; більшість з них мають форму тих плато, на яких знаходилися городища, і відносяться до великокнязівської епохи (Х-ХІІ ст).

За часів Київської Русі наші предки продовжували виготовляти тканини з льону, конопель і вовни, виготовляли одяг зі шкіри і хутра. Про те, як вони вдягалися, відомо з фресок Софіївського собору в Києві, рукописних книг та іконопису. На багатьох іконах зображені не тільки святі, але й князі в оточенні сімейства, прості горожани. Після прийняття християнства в одязі князів і знатних городян став виявлятися вплив Візантії.

Нижнім одягом і знатних, і простих людей були сорочки. Жіноча була довгою до ступнів, з довгими рукавами й розрізом від горловини, застебнутої на ґудзики. Її прикрашали вишивкою або обшивали смужечками тканини. Шили сорочки з білого полотна або кольорового шовку, носили з паском. Наверх сорочки прості жінки вдягали "поневу" - юпку, яка складалася з трьох незшитих прямокутних полотнищ, які прикріплялися до паска. Для неї використовували "пестрядь" з клічастим або ромбовидним візерунком. В одязі знатних жінок були прийнятні візантійські форми: "туніки", "долматки", драпіруючи плащі "корзно". Головні убори відігравали велику роль. Дівчата ходили з розпущеним волоссям або носили косу, заплетену низько на потилиці. Зачіску прикрашали вишитою стрічкою, дерев'яним або шкіряним обручем зі скроневими і начольними залізними прикрасами. Заміжні жінки закривали волосся "повойником" із тонкої матерії або шовковою сіткою. Поверх повойника носили полотняний або шовковий "убрус" білого або червоного кольору, схожий на сучасну хустку.

Повсякденним взуттям простої жінки служили частіше за все постоли з "онучами" - кусками тканини для обматування ніг. Багаті жінки носили м'які чобітки і напів-чобітки з кольорової шкіри з взірчастою вишивкою, легке шкіряне взуття - "поршни". Підборів тоді ще не було.

Обов'язковим елементом одягу чоловіків всіх прошарків була сорочка. Чоловіча сорочка доходила до колін, мала довгі без манжетів рукави. Вона могла бути з невеликим розрізом від горловини, застебнута на ґудзики посеред грудей або без розрізу. Шили їх з полотна, пестряді (домоткана льняна тканина з різнокольорових ниток). Під рукава для свободи рухів вшивали трикутні шматочки червоного кольору - ластовиці. Святкові сорочки прикрашалися вишивкою (орнаменти і стилізовані зображення), зазвичай нитками червоного кольору. Всі шви підкреслювали вишивкою, яка мала вигляд червоного канта. Носили сорочки навипуск, підперезували вузьким паском або кольоровим шнурком. Під сорочку вдягали "порти" або "спідні" (штани) з

полотна або сукна. Одяг частіше був глухий, без розрізів або з невеликим зверху, одягався через голову. Навіть жіночий хутряний одяг був нерозпашний, а з грудним надрізом. У верхньому одязі багатих і знатних людей були прийняті довгі глухі свити і туніки з дорогих привезених тканин - шовку, атласу, парчі.

Селяни носили шапки з повсті, грубого сукна, заможні люди - з тонкого сукна, оксамиту, знатні - з оксамиту, парчі, з прикрасами із срібла, золота, дорогоцінних каменів. Шапку обшивали знизу (оторочували) смужкою сукна або хутра. Для оздоблення дорогих шапок використовували шкурки соболя, куниці, бобра. Прості люди задовольнялися білячим, заячим хутром, якісно вичиненою овчиною.

Взуттям простих людей-селян були постоли. Багаті та знатні носили шкіряні та сап'янові чоботи, розшиті візерунками, прикрашені аплікаціями з кольорової шкіри. Штани заправляли в голенища чобіт.

Прикраси носили як і раніше, крім того, використовували і нові - з перлин, дорогоцінного каміння, янтаря та ін. Перлинним шиттям прикрашали парадний одяг і чоловіки, і жінки. І літописи X ст., і фрески того часу свідчать про незвичайне шанування нашими предками перлин. Переяславський літопис X ст. оповідає про те, як древлянському князю Малу приснився сон, ніби княгиня Ольга обдарувала його шитим перлами одягом [8, с. 56-60].

2.4. Музеї, театри та розважальні заклади

Культурно-мистецьке життя Чернігівщини формують 4 театри, обласний філармонійний центр фестивалів та концертних програм, 772 публічних бібліотек, 806 закладів культури клубного типу, 29 музеїв державної та комунальної форм власності, 39 початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів,            Ніжинське училище культури і мистецтв ім. М.Заньковецької, Чернігівське музичне училище ім. Л.Ревуцького. В області діє близько 3 тис. колективів художньої самодіяльності, працюють 300 народних майстрів та умільців, на території області знаходиться понад 4,5 тис. пам'яток історії та культури [11].

В музеях області зберігається близько 350 тис. експонатів. Широко відомі своїми раритетами обласний історичний музей ім. В.В.Тарновського, літературно-меморіальний музей-заповідник М.М.Коцюбинського, обласний художній музей, Сосницький літературно-меморіальний музей О.Довженка, Національний архітектурно-історичний заповідник "Чернігів стародавній", Новгород-Сіверський державний історико-культурний музей-заповідник "Слово о полку Ігоревім", Батуринський історико-культурний заповідник "Гетьманська столиця", Національний історико-культурний заповідник "Качанівка".

Чернігівський обласний історичний музей ім. В.В.Тарновського - один з найстаріших і найбільш відомих в Україні. Бере свій початок від музею Чернігівської архівної комісії, створеного у листопаді 1896 року та Музею українських старожитностей В.Тарновського (молодшого). Відділами музею є військово-історичний музей та музей народного декоративного мистецтва.