Класифікація туристичних ресурсів України

Автор: Пользователь скрыл имя, 20 Марта 2012 в 22:39, курсовая работа

Краткое описание

Туристична діяльність, як головна форма рекреації, належить до видів суспільної практики з яскраво вираженою ресурсною орієнтацією. Морські узбережжя із комфортними погодно-кліматичними умовами, гірські та приозерні ландшафти, мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, пам'ятки історії та культури стали тим підґрунтям, на якому здавна базується активний відпочинок людини і сформувалася потужна галузь нематеріального виробництва - індустрія туризму.
Вивченням проблем розвитку індустрії туризму займається ряд наукових галузей і навчальних дисциплін: географія, економіка, історія, соціологія, психологія тощо.

Оглавление

Вступ
Розділ 1. Класифікація туристичних ресурсів
1.1.Туристичні ресурси природного походження
1.2.Суспільні туристичні ресурси
1.3.Подієві туристичні ресурси
1.4.Технологічні туристичні ресурси
Розділ 2. Загальна характеристика туристичних ресурсів України
2.1.Туристичні ресурси природного походження
2.2.Суспільні туристичні ресурси
2.3. Подієві туристичні ресурси

Розділ 3. Шляхи розвитку туристичних ресурсів

Висновки

Список використаної літератури та джерел

Додатки

Файлы: 1 файл

Міністерство освіти і науки України г.docx

— 120.46 Кб (Скачать)

 

 

 

 

Табл. 1.2.

Класифікація подієвих ресурсів за тематикою

ВИД РЕСУРСІВ

ТЕМАТИКА

ГРОМАДСЬКІ

Гастрономічніфестивалі

Фестивалі івиставки квітів

МИСТЕЦЬКІ

Музичні татеатральніфестивалі  і конкурси

Кінофестивалі

Фольклорніобряди, свята  і фестивалі

СПОРТИВНІ

Спортивнізмагання

Ралі, перегони і регати

Спортивніфестивалі

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ

Театралізовані шоу

Карнавали

Національніфестивалі і  свята

 ЕКОНОМІЧНІ І ПОЛІТИЧНІ

Аукціони

Покази мод

Ярмарки і виставки

Автомобільні й авіаційні  Салони

Політичні й економічні форуми

РЕЛІГІЙНІ

Релігійні свята, ходи і події


 

 
 
Подія, як туристичний ресурс, має  яскраво виражений мультиплікаційний  ефект - вона "змушує" розвиватися  різні сектори туристичної індустрії  для ефективнішого використання власного потенціалу. Виразним прикладом  є проведення в Україні і Польщі фінальної частини чемпіонату Європи з футболу у 2012 році. 
 
Виконання затвердженої "Державної цільової програми підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу" надасть національній туристичній індустрії потужного імпульсу для прискореного розвитку. Серед запланованих завдань, які матимуть безпосередній вплив на туризм виділяються такі: реконструкція існуючих і будівництво нових готелів та інших закладів розміщення туристів на 36,5 тис. місць, із яких 15,5 тис. припадає на Київ; створення близько 50 туристично-інформаційних центрів та пунктів; розроблення 60 спеціальних туристичних маршрутів; створення національного туристичного Інтернет-порталу; видання національного туристичного путівника українською та основними європейськими мовами; ремонт і реставрація більше 100 будівель театрів, музеїв, споруд на території на-ціональних заповідників, парків культури і відпочинку, об'єктів архітектурної спадщини; виготовлення інформаційно-рекламної продукції основними європейськими мовами про Україну та області, на території яких проводитиметься фінальна частина чемпіонату, таких як буклети, каталоги, путівники, карти.  
 
Не піддається оцінюванню надзвичайно сильний опосередкований вплив на розвиток туризму від реалізації інших пунктів даної програми, таких як будівництво, реконструкція та ремонт автомобільних доріг, аеропортів, залізниць, облаштування державного кордону і митних переходів, випуск сувенірної продукції з національною символікою та багато іншого без чого неможливе проведення фінальною частини Євро-2012 і належне обслуговування сотень тисяч уболівальників і туристів. Реалізація хоча б частини з намічених програмою завдань, підніме туристичну індустрію країни на якісно вищий щабель розвитку. 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Україна - одна з найбільших країн Європи, площа якої становить 603,7 тис. кв. км. її територія простягається  зі сходу на захід на 1316 км, а з  півночі на південь - на 893 км. Крайньою південною точкою України є мис  Сарич у Криму. Крайні західна, східна і північна точки знаходяться  відповідно в Закарпатській (Ужгородський район), Луганській (Міловський район) і Чернігівській (Новгород-Сіверський район) областях. 
 
Географічний центр України знаходиться на північно-східній околиці райцентру Добровеличівка в Кіровоградській області, де в 1990 р. встановлено символічний знак. При іншому підході, що передбачає "поправку" на конфігурацію території України, ця точка зміщується на 70 км на північ від названої і за підрахунками, виконаними за допомогою обчислювальної техніки, локалізується на 2 км західніше м. Вату-тіне Черкаської області. 
 
Загальна довжина державного кордону України становить майже 6500 км, з них - 1050 км припадає на морський кордон. Територія України перевищує територію таких держав, як Франція (544 тис. кв. км), Іспанія (505 тис. кв. км), Швеція (450 тис. кв. км)та ін. держав. На території України (поблизу м. Рахова Закарпатської області) знаходиться умовний географічний центр Європи. 
 
Чисельність населення України - близько 48 мільйонів. За цим показником Україна посідає п'яте місце в Європі після Німеччини (76 млн.), Італії (57,5 млн.), Великої Британії (57,1 млн.), Франції (55,9 млн.). 
 
Етнічні українські території можуть бути як суцільними (де переважає українське населення), так і змішаними (де українці становлять від 10 до 50% населення). Етнічні території поділяють на старі, населені українцями протягом багатьох століть (наприклад, Київщина, Чернігівщина, Галичина, Холмщина), і нові, де вони розселилися протягом останніх одного-двох століть (Кубань - "малиновий клин", Далекий Схід - "зелений клин", Казахстан - "сірий клин"). 
 
Близько 115 тис. км2 етнічних українських земель входить сьогодні до складу Росії і є територією нинішніх Воронезької, Курської, Ростовської областей і Ставропольського краю; близько 27 тис. км2 - до складу Білорусії (частина Брестської, Мозирської, Пінської областей). За Польщею залишились Надсяння, Лемківщина, Підляшшя, Холмщина загальною площею в 19,5 тис. км2. У 1947 р., в результаті операції "Вісла" їх українське населення примусово було виселено звідси на колишні німецькі землі. Українські етнічні території площею 2,6 тис. км2 входять до складу Словаччини, 1,7 тис. км2 - Румунії. 741 тис. км2 українських етнічних територій за межами України знаходиться 165 тис. км2, тобто близько 22%. 
 
Регіональний поділ України здійснюється з урахуванням цілого ряду особливостей природного, господарського, етнографічного, мовного, адміністративно-територіального, рекреаційного характеру і т. п. Однією з них є фізико-географічне районування, обумовлене розташуванням країни в межах Східноєвропейської рівнини, Карпатських і Кримських гір, чим викликана значна диференціація природних умов. 
 
Рівнинна частина країни включає три географічних зони: зону мішаних лісів - Полісся (близько 14%), лісостепову (майже 34%) і степову (близько 40%) зони. Ці останні, в свою чергу, так само як і Карпати і Кримські гори, теж поділяються на фізико-географічні області. Всього на території України виділяють 57 фізико-географічних областей. 
 
Початок адміністративно-територіальному поділу покладено ще в період Київської Русі. Основною його одиницею було князівство, серед яких відомі Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Волинське, Галицьке. 
 
В литовсько-польський період українські землі поділялись на воєводства: Руське (Львівська, Галицька, Перемись-ка, Сяницька, Холмська землі), Шдляське (Мельницька, Більська, Дорогочинська землі), Белзьке (Бузький, Городельський, Грабовецький повіти), Волинське (Володимирський, Луцький, Кременецький повіти), Подільське (Кам'янецький, Червоноградський, Лятичівський повіти), Брацлавське (Брацлавський, Вінницький повіти), Київське (Київський, Овруцький, Житомирський повіти). З 1630 р. у складі Польщі виділялось Чернігівське воєводство. 
 
За часів Богдана Хмельницького основною адміністративно-територіальною одиницею був полк, що ділився на сотні. Полково-сотенний устрій у різні періоди існував на Правобережжі (протягом 65 років), Лівобережжі (протягом 135 років) і Слобожанщині, що належали Росії і Польщі. 
 
Лівобережну та Правобережну Україну стали розрізняти після поділу України між Росією і Польщею в середині XVII ст. На Правобережній Україні, що відійшла до Польщі, були відновлені воєводства. Лівобережна Україна (Гетьманщина), що залишилась за Росією, поділялась на десять полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський. У 1781 р. на Гетьманщині був скасований полковий устрій і створені Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва. В 1796 р. вони увійшли до Малоросійської губернії, яка в 1802 р. була поділена на Полтавську і Чернігівську. 
 
Слобожанщина (Слобідська Україна) ділилась на п'ять полків: Ізюмський, Острогозький, Охтирський, Сумський та Харківський. У 1764 р. полковий устрій на Слобожанщині було скасовано і створено Слобідсько-Українську губернію, яку 1780 р. перейменували на Харківське намісництво. В 1796 р. йому повернули назву Слобідсько-Української (з 1835 р. - Харківська) губернії. 
 
На землях, підпорядкованих Запорозькій Січі, полковий устрій трансформувався в паланковий, при якому кожну паланку (у тюркських мовах це слово має значення "невелика фортеця") очолював козацький полковник. Запоріжжя поділялось на вісім паланок. 
 
Східні землі сучасної України (Луганська, Донецька, частина Харківської області) в 1708 р. разом з Ростовською, Воронезькою, Тамбовською областями Росії увійшли до Азовської губернії, перейменованої в 1725 р. на Воронезьку. 
 
В 1764 р. на січовій території (сучасні Кіровоградська і Луганська області) було створено Новоросійську губернію, що об'єднала також тринадцять сотень Миргородського і дві сотні Полтавського полків. 
 
У 1774 р. частина Новоросійської губернії (територія сучасних Луганської, Донецької, Кіровоградської областей, південна частина Слобожанщини) увійшла до новостворе-ної Азовської (другої) губернії. 
 
Після анексії Кримського ханства в 1783 р. Азовська і Новоросійська губернії були об'єднані у складі Катеринославського намісництва, яке в 1797 р. було перетворено на Новоросійську (другу) губернію. В 1802 р. Новоросійська губернія (Новоросія) була піддана черговому поділу, в результаті якого утворились Миколаївська (в 1803 р. перейменована на Херсонську), Катеринославська і Таврійська губернії. 
 
Після поділів Польщі 1793 і 1795 років землі Правобережної України були приєднані до Росії, що початково поділялись на (Ізяславське - з 1795 р. Волинське, Брац-лавське, Подільське), а з 1797 р. - губернії: Київську, Волинську, Подільську. 
 
Отже, на початок XIX ст. переважна більшість етнічних українських земель була об'єднана у складі дев'яти губерній: Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської, Чернігівської. 
 
Західноукраїнським землям, що після першого поділу Польщі (1772) увійшли до Австрії, було повернено їх історичну назву: вони стали іменуватися "Королівством Галичини і Лодомерії". Проте назва "Галичина" поширювалась і на польські землі. Звідси виникнення назви "Східна Галичина" для означення української її частини, на відміну від Західної (польської) Галичини. В XIX - на початку XX ст. побутували назви "Австрійська Русь" (Галичина, Буковина), "Угорська Русь" (Закарпаття). 
 
До 1914 р. 76 тис. кв. км (близько 10%) українських етнічних територій належало Австрії, решта - 665 тис. кв. км (понад 90%) - Росії. 
 
Після першої світової війни українські землі були розподілені між 4 державами: 77,3% українських земель належало СРСР, 18,1% (Галичина, Підляшшя, Холмщина) -Польщі, 2,1% (Бессарабія, Буковина, Мармарощина) - Румунії, 2,5% (Закарпаття) - Чехо-Словаччині. 
 
В 1920 р. землі України радянської були поділені на дванадцять губерній: Волинську, Донецьку, Катеринославську, Київську, Кременчуцьку, Миколаївську, Одеську, Олександрівську (з 1921 р. - Запорізька), Подільську, Полтавську, Харківську, Чернігівську. 
 
Але вже 1 серпня 1925 р. губернський поділ був скасований. Наприкінці 1925 р. Україна в адміністративному відношенні складалася з 41 округи. З 1924 р. в її складі перебувала також Молдавська АРСР 
 
У 1932 р. вертикальна адміністративна структура будувалась таким чином: центр - область - район. 9 лютого було утворено п'ять перших областей: Вінницьку, Дніпропетровську, Київську, Одеську, Харківську; 2 липня -Донецьку; 15 жовтня - Чернігівську. В 1937 р. з'явились Житомирська, Кам'янець-Подільська (з 1954 - Хмельницька), Миколаївська, Полтавська області. В 1938 р. Донецьку область було поділено на Сталінську (з 1961 - Донецька) і Луганську. В 1939 р. виникли Запорізька, Кіровоградська, Сумська області, потім - Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська (з 1962 - Івано-Франківська), Тернопільська. 
 
1940 р. - рік створення Ізмаїльської і Чернівецької областей і відокремлення Молдови в самостійну республіку. 
 
Таким чином, напередодні Великої Вітчизняної війни на території України налічувалося 24 області. 
 
30 березня 1944 p. було створено Херсонську, в 1946 р. - Закарпатську, в 1954 р. - Черкаську області. У тому ж 1954 р. до складу України увійшла Кримська область, а Ізмаїльську область було об'єднано з Одеською. В 1959 р. Дрогобицька область стала частиною Львівської. Сьогодні у складі України налічується 24 області і Автономна Республіка Крим. 
 
Адміністративний поділ України не співпадає з її історико-географічним поділом. За цим останнім критерієм в Україні можна виділити такі історико-географічні області: Бессарабія, Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Київщина, Крим, Південна (Степова) Україна, Поділля, Полтавщина, Слобожанщина, Чернігівщина. 
 
Ще одна схема поділу території України обумовлюється впливом природних і соціально-економічних чинників і викликана потребами розвитку туристичної галузі. На підставі цих факторів виділяються туристичні регіони і райони. 
 
Туристичний регіон являє собою територіально-туристичну систему, яка об'єднує кілька туристичних районів, що мають свої специфічні особливості і об'єднані географічними, історичними, ресурсними факторами. 
 
Туристичний район - це група туристичних комплексів, об'єднаних спільною територіальною структурою туристичного господарства. 
 
Єдина схема туристичного районування на сьогодні не розроблена. Частина дослідників відокремлює чотири туристичних регіони: Карпатський, Поліський, Дніпровський і Азово-Чорноморський, які, в свою чергу поділяються на 35 туристичних районів. Інші виділяють сім регіонів: Карпатський (західний), Волинсько-Тернопільський (північно-західний, або поліський), Житомирсько-Вінницький (буферний), Київський (центральний), Харківський (північно-східний), Дніпровсько-Донецький (південно-східний), Причорноморський (південний). Треті схильні об'єднувати три приморські райони в один Кримсько-Одесько-Азовський туристичний регіон, виділяючи також Карпатський туристичний район. 
 
Основою туристичного районування є рекреаційне районування, тобто поділ території на окремі таксономічні одиниці, що відрізняються туристичною спеціалізацією, структурою рекреаційних ресурсів і напрямом їх освоєння. Рекреаційні ресурси характеризуються природними умовами, площею їх поширення, тривалістю використання. Рекреаційне районування сьогодні теж не є остаточно розробленим і жорстко усталеним. 
 
У географічній енциклопедії України наводяться дві схеми поділу території країни на чотири рекреаційні регіони (Азово-Чорноморський, Дніпровсько-Дністровський, Карпатський, Кримський) і вісім рекреаційних районів (Євпаторійський, Донецький, Одеський, Приазовський, Придніпровський, Придністровський, Феодосійський, Ялтинський). 
 
Азово-Чорноморський рекреаційний регіон, до складу якого входять Донецька, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, включає Одеський і Приазовський рекреаційні райони. Регіон багатий на лікувальні грязі. 
 
Дніпровсько-Дністровський рекреаційний регіон (Вінницька, Волинська, Житомирська, Дніпропетровська, Донецька, Київська, Кіровоградська, Луганська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області) охоплює Донецький, Придніпровський і Придністровський райони. Регіон славиться мінеральними і радоновими водами. 
 
Карпатський рекреаційний регіон включає Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Чернівецьку області. В ньому виявлено близько 800 джерел мінеральної води, половина яких знаходиться на Закарпатті. Регіон має най-густішу річкову мережу в країні: 8729 річок. У ньому багато історико-культурних пам'яток. Регіон розташований на перехресті шляхів, які з'єднують Західну і Східну Європу. 
 
Кримський рекреаційний регіон є унікальним осередком, що поєднує багаті природно-рекреаційні, історико-культурні та спортивно-оздоровчі ресурси. В їх числі - Чорне і. Азовське моря, лікувальні грязі, термальні і мінеральні води бальнеологічних курортів, численні пам'ятки, що належать різним епохам і культурам, створені різними народами. 
 
Через порти Чорного і Азовського морів Україна здійснює інтенсивні зв'язки із зарубіжними країнами. Вихід до Дунаю забезпечує їй водне сполучення з 7 країнами Західної Європи. В Україні наявна розвинена автомобільна, залізнична, авіаційна мережа. Морськими, річковими, повітряними, сухопутними шляхами Україна зв'язана майже з усіма куточками земної кулі. Вона являє собою своєрідний міст між Європою і Азією. 
 
Україна має все необхідне для розвитку подорожей і оздоровлення: сприятливі природні умови, історико-культурні, матеріальні та людські ресурси. Туристично-рекреаційний потенціал створює можливості для всебічного задоволення пізнавальних, оздоровчо-спортивних і духовних потреб вітчизняних та іноземних туристів. 
 
Територія України характеризується винятково сприятливими кліматичними умовами для відпочинку, лікування, різних видів туризму. Природно-рекреаційні ресурси - це природні умови, явища природи, що створюють комфортні умови для рекреаційно-туристичної діяльності і сприяють організації відпочинку і оздоровлення. Основними серед них є клімат, акваторії, ландшафт, а також деякі природні об'єкти, що мають пізнавальні і атрактивні властивості. Кліматичні ресурси визначають загальну комфортність території, її придатність для лікування і відпочинку. Серед основних кліматичних особливостей, що визначають її комфортність - температурний режим, кількість сонячних днів на рік, вологість, атмосферний тиск, режим вітрів. 
 
Клімат на більшій території України помірно континентальний, із сухим і переважно теплим літом, м'якою і вологою зимою. 150-190 днів на рік середньодобова температура перевищує +10° Є. Кліматичні умови дещо інші в Карпатських і Кримських горах, а також на південному узбережжі Криму. 
 
Важливою складовою рекреаційних ресурсів є водні ресурси, до яких належать моря, озера, водосховища, річки, придатні для організації відпочинку і оздоровлення. Найважливішим з них є Азовське і Чорне море. По території України протікає понад 70 тис. річок, серед яких найбільші - Дніпро, Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець, Дунай. Більшість річок належить до басейнів Чорного та Азовського морів, 4% - до басейну Балтійського моря. Головна водна артерія України - Дніпро, третя за довжиною ріка Європи (2285 км, з яких 1205 км припадає на територію України). Карпатські річки придатні для подорожей на байдарках і каное (Черемош, Прут, Тиса, Стрий та ін.). На території України понад 3 тис. природних озер і 22 тис. штучних водоймищ. Найбільша кількість озер на Волинському Поліссі. 
 
Серед природно-рекреаційних ресурсів важливу роль відіграють бальнеологічні, до яких належать мінеральні води, лікувальні грязі. Заклади, що функціонують за рахунок використання бальнеологічних ресурсів, розташовані переважно в Карпатському і Причорноморсько-Азовському регіонах. Найбільша кількість мінеральних джерел припадає на західну частину України (Львівську і Закарпатську області). Значні запаси лікувальних грязей зосереджені в південних і північно-західних областях. Найстаріші грязьові курорти - Бердянськ, Євпаторія, Саки, Куяльник. Торф'яні грязі використовуються на курортах Миргорода, Моршина, Черче та ін. 
 
Важливою складовою рекреації, оздоровлення і лікування є лісові ресурси. За кількістю лісових насаджень Україна посідає одне з перших місць серед країн Європи. 
 
Наявність лісів сприяє також розвитку специфічних видів туризму, зокрема полюванню. Найбільш значними мисливськими ресурсами володіють Карпатський і Поліський регіони. Це перш за все численні популяції лосів, оленів, косуль, диких кабанів, лисиць, зайців, пернатої дичини. 
 
Для туризму значну цінність мають ландшафти, що відзначаються оздоровчими чи пізнавальними властивостями, включаючи рельєф, мальовничі краєвиди, печери. В Україні є печери, що за своїми розмірами не поступаються найбільш відомим у світі, і при відповідному обладнанні їх можна перетворити на рекреаційно-туристичні об'єкти міжнародного значення. Вони локалізуються переважно в Подільсько-Буковинському, Кримському і Карпатському регіонах. 
 
Особливу групу ландшафтів утворюють національні парки, державні заповідники, заказники, унікальні природні об'єкти, пам'ятки природи, парки, що є пам'ятками садово-паркового мистецтва, дендропарки, ботанічні сади, зоологічні парки, заповідні урочища, що складають природно-заповідний фонд. Основним призначенням заповідних територій і об'єктів є сприяння збереженню унікальних і типових природних ландшафтів, рослинного і тваринного генофонду, екологічної рівноваги, а також відтворенню і примноженню відновлюваних природних ресурсів. Заповідні території є базою для стаціонарного наукового дослідження еталонних природних комплексів, спостереження за станом і зміною навколишнього середовища, центрами розробки наукових основ охорони природи і раціонального природокористування, а також екологічної освіти. 
 
В Україні налічується понад 6700 природно-заповідних територій, у тому числі 20 природних заповідників. Заповідник являє собою територію (акваторію), виділену з метою збереження у природних умовах типових або унікальних природних комплексів, вивчення природного протікання процесів і явищ, які в них відбуваються. Земельні ділянки, надра, водні об'єкти в межах заповідника вилучаються з господарського обігу і стають об'єктами безстрокового використання в такій ролі. На невеликих ділянках обладнуються екологічні стежки. 
 
На початок 2002 р. в Україні функціонувало 16 природних заповідників: "Горгани", Дніпровсько-орільський, "Єланецький степ", Казантипський, Канівський, Карадагсь-кий, Кримський, Луганський, "Мис Мартьян", Опукський, "Медобори", Поліський, Рівненський, "Розточчя", Український степовий, Ялтинський гірсько-лісовий). Крім того, Україна володіє 4 біосферними заповідниками (Асканія-Нова, Дунайський, Карпатський, Чорноморський), де зберігається еталонна дика природа. Вони відзначаються суворим режимом відвідування, тому проведення екскурсій припускається лише в музеях природи та інформаційних центрах. 
 
У відповідності до Всеєвропейською стратегією збереження біологічної і ландшафтної різноманітності, а також з програмою перспективного розвитку заповідної справи в Україні актуальним і пріоритетним для державної політики є організація міждержавних біосферних резерватів. Перший такий заповідник - "Східні Карпати" - створений на території трьох країн: (Польщі, Словаччини, України). З українських територій він включає Ужанський національний природний парк. 
 
У 1999 р. в м. Вилково відбулось відкриття другого міждержавного - українсько-румунського - біосферного резервату "Дельта Дунаю" в рамках програми ЮНЕСКО "Людина і біосфера". Його українська частина - Дунайський біосферний заповідник, що увійшов до Світової мережі біосферних заповідників. 
 
В Україні 11 національних природних парків (Азово-Сивашський, Вижницький, Деснянсько-Старогутський, Карпатський, "Подільські Товтри", "Святі гори", "Сине-вир", "Сколівські Бескиди", Ужанський, Шацький, Яворівський), створених з метою збереження, відновлення, вивчення і раціонального використання природних комплексів і об'єктів у рекреаційних, наукових і освітньо-виховних цілях. Територія парків поділяється на різні функціональні зони, у тому числі буферні, що використовуються для оздоровлення, лікування, відпочинку. 
 
Заповідники і національні природні парки займають понад 10% території України і розташовані практично у всіх фізико-географічних її регіонах. 
 
В Україні налічується 1020 парків, які мають історико-культурну цінність. З їх числа 19 - дендрологічні парки, метою яких є збереження, вивчення і відновлення у спеціально створених умовах представників флори. Крім цього, в країні 88 парків, що є пам'ятками садово-паркового мистецтва, а також 17 ботанічних садів, 7 зоологічних парків. 
 
Загальна площа природних рекреаційних ландшафтів в Україні становить 9,4 млн га (15,6% території держави), а їх одночасна місткість - майже 50 млн чол. 
 
Історико-культурні ресурси включають історичні, археологічні, архітектурні пам'ятки; предмети матеріальної культури (знаряддя праці, побутові речі, вироби народних промислів, одяг, національну кухню); елементи духовної культури (образотворче мистецтво, фольклор, народні традиції, вірування і т. ін.); твори монументального мистецтва; етнографічні особливості території. До цієї групи ресурсів відносять також музеї, виставки, театри тощо. 
 
Стильовим багатством і різноманітністю відзначаються пам'ятки України. Під охороною держави перебуває понад 15,6 тис. пам'яток містобудування і архітектури, при тому, що сьогодні на облік взято далеко не всі історико-архітектурні об'єкти. Хронологічний діапазон архітектурних пам'яток України дуже широкий. Залишки найдавніших з них на місці стародавніх грецьких колоній збереглися в Північному Причорномор'ї (Ольвія, Херсонес, Пантікапей та ін.). 
 
Кам'яне будівництво в Давній Русі починається в X ст. Основним типом кам'яних споруд того часу були культові об'єкти. Дослідження давньоруських пам'яток, що збереглися до сьогодні, дозволяє виділити три історичні періоди в розвитку архітектури Давньої Русі. До першого етапу (кінець Х-І пол. XI ст.) відносяться пам'ятки, що збереглися лише частково. Це Спаській собор у Чернігові, Софійський собор і Золоті ворота в Києві. Для другого періоду (II пол. XI - початок XII ст.) характерні церква Спаса на Берестові, Успенський собор і Троїцька надбрам-на церква в Києво-Печерській Лаврі, Михайлівський собор у Видубицькому монастирі. Третій період давньоруського зодчества представлений спорудами XII - початку ХШ ст., що дозволяють говорити про наявність у кам'яному зодчестві цілого ряду стилістичних напрямів і виокремлювати в ньому київську, чернігівську, волинську, галицьку школи. Київська школа представлена Кирилівською церквою в Києві, Юріївською (Успенською) церквою в Каневі, церквою Св. Василя в Овручі. Характерними для чернігівської школи є Борисоглібський собор, Іллінська церква, Успенський собор Єлецького монастиря, П'ятницька церква в Чернігові. Уявлення про волинську школи дає Успенський собор у Володимирі-Волинському. Із споруд галицької школи до наших днів збереглася церква Св. Пантелеймона в с Шевченкове Івано-Франківської області. 
 
В зодчестві XIV-XVII ст. виражена творча своєрідність регіональних шкіл, обумовлена різними шляхами історичного розвитку окремих українських земель. 
 
У цей період будівництво було більш інтенсивним у західних регіонах. Особлива увага зосереджувалась на спорудженні об'єктів оборонного характеру - кам'яних замків, монастирів, церков-фортець. У західних областях України налічується 150 пам'яток оборонного зодчества, розташованих у 46 містах, 23 містечках, 45 селах, які перебувають під охороною держави. Але, на жаль, більшість цих споруд зруйнована. 
 
Кам'яне будівництво XVI - І пол. XVII ст. у Придніпров'ї і в північній частині Лівобережної України обмежувалося зведенням культових об'єктів. 
 
У другій половині XVII ст. сформувався архітектурно-стилістичний напрям, що здобув пізніше назву "українське бароко". Він був домінуючим протягом усього XVIII ст. 
 
Перебудові у стилі бароко піддавались також раніше зведені споруди. Такого стилістичного оновлення зазнали Софійський та Успенський собори в Києві, Успенський собор у Чернігові та ін. 
 
Ансамблі Києво-Печерської Лаври, Софійського монастиря та історичний центр Львова включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Перспективу включення до цього списку мають історичні ансамблі Києва, Кам'янця-Подільського, Новгорода-Сіверського, Чернігова та ін. 
 
В Україні 1399 міст і селищ і близько 8 тисяч сіл, що мають цінну історико-культурну спадщину. Всього в країні 39 історичних місг, які перейшли тисячолітній віковий рубіж, понад 500 міст і містечок досягли свого 900-річчя, а 5000 українських сіл мають 300-річну історію. 
 
47 найвизначніших історико-архітектурних ансамблів і комплексів оголошені державними заповідниками, серед яких Давній Галич, Києво-Печерська Лавра, могила Т.Г. Шевченка, Cофійський собор у Києві, Херсонес, Хортиця мають статус національних. 
 
Всього в Україні налічується 6 тис. природних і 150 тис. історико-культурних пам'яток. З цього числа 12 тис. становлять інтерес як туристсько-екскурсійні об'єкти, але функціонують у такій ролі лише близько 5,5 тис. (за деякими джерелами - 8 тис). 
 
В Україні існує 550 музеїв, у яких зберігається понад 9,9 млн експонатів. 
 
Складовою частиною туристських ресурсів є гомогенні ресурси, під якими розуміють природні та культурно-історичні комплекси, пов'язані з минулим -як України, так і інших держав. До них відносять місця, пов'язані з життям, діяльністю чи перебуванням на території України видатних представників іноземних держав - О. Бальзака, А. Міцке-вича, А. Рішельє, Ф. Ліста X. Де Рібаса, У. Черчіля, Я. Гашека та ін. До цієї групи ресурсів належать також місця битв і поховання: військовий меморіал, присвячений британцям, що загинули під час Кримської війни 1853-1855 pp.; поховання шведів на полі битви під Полтавою та ін. У різних регіонах України, за підрахунками О.О. Бейдика, виявлено понад 500 об'єктів такого роду. Найширше вони представлені в західних (Львівській, Закарпатській, Чернівецькій), Одеській областях, Автономній республіці Крим і в Києві. Понад 80% цих ресурсів не задіяні в організації турів для іноземців. 
 
До соціально-економічних ресурсів належать географічне положення, транспортна доступність території, рівень економічного розвитку, побутового обслуговування населення, трудові ресурси тощо. 
 
Туристські інфраструктурні ресурси є складовими соціальної і виробничої інфраструктури, що можуть бути використані в організації туристичної діяльності. Вони охоплюють інфраструктуру краю і всі підприємства, задіяні у прийомі і обслуговуванні туристів. Туристична інфраструктура являє собою сукупність підприємств, які забезпечують екскурсійне обслуговування, транспортне обслуговування (автомобільний, залізничний, морський, річковий транспорт, аеропорти, транспортні магістралі, автостоянки), послуги гостинності (готелі, туркомплекси, турбази, будинки відпочинку, кемпінги, мотелі, пансіонати, ресторани, кафе, бари) і допоміжні послуги (банківські, валютно-фінансові, зв'язку, інформаційно-комунікативні, спортивно-оздоровчі, побутові, торговельні, культурно-розважальні тощо). 
 
В Україні функціонує 1375 підприємств готельного типу, серед яких 916 готелів, 15 мотелів, 9 кемпінгів та ін. Хоча лише близько 10% від цієї кількості відповідають міжнародним стандартам і придатні для обслуговування іноземних туристів. Тільки у 2001 р. в Києві з'явився перший п'ятизірковий готель. Високими стандартами визначаються готелі "Дніпро", "Русь", "Національний" (Київ), "Ореанда" (Ялта), "Лондонська" (Одеса), "Гранд" (Львів), "Черемош" (Чернівці). 
 
В цілому туристично-рекреаційний і санаторно-курортний комплекс України нараховує понад 4,5 тис. підприємств розміщення туристів, які одночасно можуть прийняти понад 600 тис. чол. 
 
Україна має унікальні природні умови і культурно-історичний потенціал для успішного розвитку туризму.

 

 

 

 

 


Информация о работе Класифікація туристичних ресурсів України