Соціологічний напрямок у юриспруденції

На позиціях юридичного позитивізму в Україні у другій половині XIX століття стояв професор юридичного факультету Київського університету М.К Ранненкампф. У своїй праці «Нариси юридичної енциклопедії» (1869 р.) під правом він розумів конкретну юридичну норму і зазначав, що «право є тільки те, що існує як закон, визнаний суспільством».

 Вчений вважав, що право не  може існувати поза суспільством. У зв’язку з цим від права він відрізняв правосвідомість, яка «діє тільки як вимога розуму, як бажання моралі, і в цьому вигляді могутньо впливає на суспільство, але не як обов’язковий закон».

Одним із прибічників теорії юридичного позитивізму в Україні також вважається і М.Палієнко. Відомий український юрист, він немало зробив для того, щоб ідеї позитивізму вкорінилися у свідомості місцевої інтелігенції.

М. Палієнко вважав, що державна влада дотримується права настільки, наскільки воно підтримується громадянами: «У підданих держави і нормативних переконаннях їх полягає основа зв’язаності держави його ж правом і найбільш правильна гарантія верховенства права наддержавною силою. Закон не є тепер виключно імперативом володаря, але й імперативом підвладних».34

Академік право відносив до найбільш складних явищ соціального світу, і тому «загальні закони суспільного життя діють і в області права. Отже, право не може бути зрозумілим поза зв’язками з фактами і умовами дійсного життя». При цьому право не потрібно ототожнювати ні з фактичними відносинами, ні з законами в науковому розумінні цього слова. Право можна визначити як сукупність своєрідних позитивних і об’єктивних норм чи правил належного, що виробляються в суспільстві і мають характер владних зовнішніх наказів, направлених на регулювання людських відносин. Право по відношенню до людей виступає в двох іпостасях: по-перше, служить авторитетним мірилом взаємовідносин осіб, уповноваженим і зобов’язуючим їх до належної поведінки; по-друге, для суб’єктів права характерне усвідомлення його владності, зовнішньої авторитетності і примусовості.35

Юридичний позитивізм довів до досконалості розробку прийомів тлумачення правових норм, особливо прийомів логічних, граматичних, систематичних. У своїй сукупності ці методичні прийоми склали формально-догматичний метод пізнання права, який лежить в основі законності правозастосовчої практики.36

Сухонос В.В.  до негативних моментів теорії юридичного позитивізму слід віднести введену нею  штучну  обмеженість  права  як  системи  від  фактичних  суспільних  відносин, відсутність  можливості  моральної  оцінки  правових  явищ, відмова  від  досліджень змісту права, його мети.

Позитивним моментом нам уявляється можливість встановлення стабільного правопорядку та детального дослідження догми права – структури правової норми, підстав юридичної відповідальності, класифікації норм та нормативних актів, видів інтерпретації тощо.37

У XX ст. позитивізм набув форми нормативізму, родоначальником і найбільшим представником якого був австрійський та американський юрист Х. Кельзен. Він ставив перед собою завдання створення строго об'єктивної науки про право і державу. Із його точки зору право та юридична наука мають бути очищені від ідеологічних та оцінних думок. Право має вивчати тільки формально-логічні конструкції, запропоновані законодавцем. Кельзен стверджував: «Чиста теорія прагне подолати ідеологічні тенденції та описати право таким, як є, не займаючись його виправданням або критикою». Згідно з його переконаннями, правознавство зовсім не повинне займатися легітимацією права — ні за допомогою абсолютної, ні за допомогою відносної моралі (під абсолютною мораллю Кельзен розумів релігійну віру, все інші системи моралі — відносні).38

Відмінність між правом і мораллю полягає не в їхньому змісті (мораль і право приписують, по суті, одну й ту ж поведінку), не в способі встановлення (і мораль, і право можуть встановлюватися як звичай або свідоме розпорядження пророка, духовного авторитета). Відмінність між ними полягає в тому, що право передбачає санкції, і в цьому розумінні має примусовий характер, а мораль аналогічного інструмента в своєму розпорядженні не має.

З цією властивістю права пов'язане визначення Кельзеном права як сукупності норм, здійснюваних у примусовому порядку.

Новацією, зробленою Кельзеном у теорії позитивізму, була ідея про основну норму. Із його точки зору, в правових системах норми узгоджені між собою і розташовуються на сходах, утворюючи строгу ієрархію у вигляді піраміди. На вершині цієї піраміди перебувають норми конституції. Далі слідують «загальні норми», встановлені в законодавчому порядку або шляхом звичаю. І, нарешті, останню сходинку складають так звані індивідуальні норми, що створюються судовими та адміністративними органами при вирішенні конкретних справ. Кожна норма набуває обов'язковості завдяки тому, що вона відповідає нормі вищого ступеня.

Джерелом єдності правової системи Кельзен називає основну норму — логічне поняття, яке дається нашою свідомістю для обґрунтування всього державного правопорядку в цілому. Разом з основною нормою постулюється і визначення права, що міститься в ній, як примусового порядку.39

Юридичні позитивісти багато що зробили для обґрунтування верховенства закону, затвердження законності і правопорядку, систематизації законодавства і тлумачення закону. Разом із тим безперечними є й крупні вади цієї теорії. Відмова від «оцінних думок» виводила за межі правознавства не тільки всю критику права, а й проблему його вдосконалення.

У зв’язку з висвітленими рисами концепції права Г. Кельзена, відомий російський правознавець В. Нерсесянц називає її однією з найбільш радикальних позитивістських концепцій. Але радикальність «чистої теорії права» не зашкодила здійснити вченню Г. Кельзена глибокий вплив на юридичну науку і практику країн Заходу. Завдяки своїм позитивним рисам нормативізм вплинув на формування сучасної аналітичної школи права.40

Основні ідеї оновленої аналітичної юриспруденції відображені у книзі Г.Харта «Концепція права» (1961). Ще 1953 р., розпочинаючи свою діяльність в якості професора юриспруденції в Оксфорді, Харт запропонував вивчати значення юридичних термінів з метою пізнання правової реальності, яка криється за вживанням цих слів.

Харт визначає право як правила поведінки, дійсність яких випливає з правила визнання. Під правилом визнання Харт розуміє сукупність критеріїв дійсності права, прийнятих у даному суспільстві. У більшості правових систем це – формальні вимоги до порядку прийняття, ієрархії джерел права. Правило визнання Харта порівнюють з основною нормою Кельзена, відмічаючи більш гіпотетичний характер останньої. Однак у цілому конн цепція Харта не є відтворенням на англійському ґрунті чистої теорії права.

Відмежовуючись від вимоги «чистоти» правової науки, Харт визначав право як «признання», як «ідею», узгоджену з більшістю, пов’язуючи її не з обо’язком або необхідністю, а з волевиявленням. Вчений зазначає: «Право — це поєднання первинних і вторинних норм … їх союз — серцевина правової системи ми відмовляємося від тієї позиції, згідно з якою основою правової системи є покора юридично необмеженому суверену, і замінюємо її концепцією вищого правила визнання, яке є для системи правил поведінки критерієм дійсності».41

Дж. Рац, послідовник Харта, повністю виключав можливість існування змістовного критерію дійсності права. Дійсність права завжди визначається його джерелом, безвідносно до змістовних ознак. По Дж. Рацу, все право є позитивним правом, і всі юридичні питання можуть бути вирішені без звернень до моральної аргументації. Певна справа врегульована правом, якщо юридично обов’язкове джерело містить її вирішення. У таких випадках судді просто застосовують право, і це застосування є питанням юридичної техніки. Крім того, Рац звужує хартівське правило визнання до нормативних міркувань, які керують діяльністю законодавчого корпусу як установи (наприклад, пов’язаність членів парламенту передвиборними обіцянками).42

Аналізуючи позиції неопозитивізму, сучасний австрійський дослідник Р. Махочек стверджує, що «говорячи сьогодні про «суб’єктивні права людини, засновані на нормах позитивного права», ми стоїмо на більш міцній основі, ніж у тому випадку, коли б говорили про «природні права» або «права людини, з приводу яких дискутують філософи».43

Теорія юридичного позитивізму використовувала такі поняття як «політична свобода», «особиста свобода», «особиста недоторканість» і т.п. Частина прихильників догми права займалася розробкою питання гарантій дотримання прав індивіда, доводила необхідність юридичної рівності, відстоювала принцип законності, розвивала поняття суб’єктивного права, досліджувала суспільноопсихологічні корені гарантій прав особи. Ця методологія не закрита в принципі для прямого відстоювання прав людини, якщо такі, наприклад, будуть закріплені в законодавстві, і буде розкрито їх зміст, що надасть їм юридичної обов’язковості. Вузьке праворозуміння довело своє право на існування як таке, що сприяє чіткій і точній реалізації права, і активно використовується сучасною теорією права в рамках логікоодогматичного методу. Методологія юридичного позитивізму за своєю суттю не є ні ліберальною, ні антиліберальною. Вона, як і інші методології, може застосовуватися як для захисту, так і для спростування різних поглядів.

Таким чином, досягнення неопозитивістських шкіл права свідчать про те, що нормативно-аналітичне, формально-логічне дослідження права є необхідним. Справа в тому, що чіткі поняття про належну поведінку та засоби захисту її носіїв, що втілюють норми позитивного права, є тією формальною основою, яка допомагає людині почувати себе впевнено і безпечно. Надійність є цінністю права, як і його справедливість. Позитивне визначення права робить акцент на тому, що «право є система загальнообов’язкових правил поведінки, які встановлюються і охороняються державою, виражають загальні й індивідуальні інтереси населення країни і виступають загальним регулятором суспільних відносин».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Соціологічний напрямок  у юриспруденції

Численні представники соціологічного напрямку в правовій науці, який виник у XIX–ХХ ст. ст.,  вважають, що форми права і втілені в них правові норми є другорядним проявом права. Прихильники цього підхо ду (найбільш відомі серед них — Є. Ерліх, Ж. Гурвіч, Р. Паунд, Б. Кордозо, К. Ллевеллін, Дж. Френк та ін.) підтримують його різні напрямки: солідаризм, вільне право, правовий реалізм, біхейвіоризм тощо. Проте усі вони вважають, що не слід змішувати правову можливість з правовою дійсністю, підкреслюють контраст між правом у формулюваннях традиційних юридичних джерел (нормативно-правових актів, правових прецедентів і т. д.)  і правом як воно є в реальності. Останнє втілюється насамперед у правовідносинах, судових рішеннях в конкретних справах.44

Згідно з соціологічним підходом, сутність права полягає не в сумі законів, встановлених державою, а в більш глибоких пластах соціальної дійсності. Право (і генетично, і функціонально, і з точки зору розвитку) – це певна система суспільних відносин, природа яких має правовий характер, що об’єктивно запрограмовані як правові.45

Так, згідно зі вченням Ерліха, право існує та розвивається перш за все як організаційні норми союзів, з яких складається суспільство (сім'ї, виробничі об'єднання, корпорації, товариства, господарські союзи тощо). Організаційні норми складаються у суспільстві самі собою, випливають із торгівлі, звичаїв, статутних положень різних організацій; ці норми утворюють право першого порядку. Воно має позадержавний характер. Правова наука, під якою Ерліх розумів соціологію права, повинна своєчасно розпізнавати паростки нового права серед уже віджилих або відживаючих правових норм.

Для охорони права першого порядку і регулювання спірних відносин встановлюються «норми рішень», які створюють право другого порядку; ці норми є результатом діяльності держави та юристів. До права другого порядку належать кримінальне, процесуальне, поліцейське право. Вони не регулюють життя, а повинні лише підтримувати організаційні норми. Результатом взаємодії суспільного права, права юристів і державного права є «живе право», яке не встановлене у правових положеннях, але панує в житті.

Соціологічний напрям у дослідженні права до цього дня є популярним у континентальній Європі, але найбільших успіхів він набув у США. О. Холмс і Р. Паунд як філософську основу своїх концепцій обрали прагматизм: будь-яка теорія оцінюється з погляду практичної користі. З погляду прагматизму право не має жодного самостійного значення поза зв'язком із практикою. Холмс дав таке визначення права: право є не що інше, як прогноз того, яким чином діятиме суд на практиці. Тому юристи повинні від «права у книгах» перейти до вивчення «права у житті».

Згідно з поглядами Паунда, право є одним зі способів контролю за поведінкою людей разом з релігією, мораллю, звичаями, домашнім вихованням тощо. У сучасну епоху, коли держава бере на себе тягар вирішення конфліктів індустріального суспільства, право стає найважливішим засобом здійснення соціального контролю. Вся решта видів соціального контролю сьогодні діє під наглядом і відповідно до вимог права.46

Мета права, згідно з концепцією Паунда, полягає в залагоджуванні соціальних конфліктів і досягненні цивілізованих відносин між людьми. Діяльність зі встановлення раціонального порядку в суспільстві представлялася йому «соціальною інженерією». Слід зазначити велику практичну значущість соціологічного підходу до теорії права. Зокрема, з позицій соціології права успішно вивчаються інститут сім'ї, нормотворча діяльність, причини злочинності і криміногенні чинники в поведінці. Як свідчить досвід Франції, законопроектні експерименти разом із проведенням соціологічних досліджень виявляються вельми корисними для відбору варіантів законодавчих рішень.47