Соціологічний напрямок у юриспруденції

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Природно-правова концепція

Залежно від того, що розглядається як джерело праворозуміння, — держава чи природа людини — розрізняють природно-правову і позитивістську теорії права.

Ідея природного права виникла в Давній Греції і Давньому Римі й пов’язана з іменами Сократа, Аристотеля, грецьких і римських стоїків, Цицерона, Ульпіана й інших римських юристів. В епоху середньовіччя вона одержала поширення в богословських творах Фоми Аквінського. Однак, як один з основних напрямів праворозуміння і самостійної наукової школи, природно-правова доктрина склалася в період буржуазних революцій XVII–XVIII ст. у працях таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Природно-правова школа у своїх поглядах виходила з існування двох систем права — природного і позитивного. Позитивне — це право, в якому виражається державна воля. Піддаючи критиці феодальне право в умовах абсолютизму, представники природно-правової школи вказували на його несправедливість, на те, що закони закріплюють пригноблення людей.18

Прихильники цієї теорії відрізняли поняття «право» і «закон». Вони стверджують, що політичне і правове життя суспільства має відповідати вимогам природного права, яке походить із самої природи людини і громадянина. Тому чинне в державі законодавство повинно закріпити й забезпечити права і свободи, які обумовлені самою природою. Теорія природного права базується на визнанні цивілізації, пріоритетами якої є ідеї справедливості, добра, невід'ємність прав і свобод людини, панування розуму. Представники теорії природного права стверджували, що право, яке творить держава, має своє значення лише тоді, коли воно відповідає основам природного права.19

Узагальнюючи традицію природного права, редактори найпопулярнішої в світі антології з філософії права зазначають: «Мораль — не просто бажана риса, яку треба запровадити в право, а радше суттєвий елемент права, яким воно є насправді».20

Природно-правові теорії визнають існування поряд із позитивним правом (законами і звичаями) ідеального порядку відносин між людьми. Цей вищий нормативний порядок і називають природним правом. Джерелом права виступає не державна воля, а природа людини та/або воля Бога. Згідно з таким поглядом, закони держави є дійсними і легітимними лише у тому випадку, якщо вони відповідають ідеальному праву.21

Сучасне розуміння природного права істотно відрізняється від попередніх трактувань. На противагу доктринам минулого, заснованим на уявленнях про людину як про відособленого індивіда, природно-правові теорії XX ст. розглядають людину як учасника різноманітних суспільних зв'язків.

Природне право більше не розглядається як сукупність непорушних, раз і назавжди встановлених розумом розпоряджень. Р.Штаммлеру належить заслуга обґрунтування нового поняття — «природне право із мінливим змістом». Із його точки зору «природним правом з мінливим змістом» є ідеї зміни права, що набувають масового характеру. Ідеалом, за Штаммлером, є таке суспільство, де подолана одвічна суперечність між волею і бажаннями, між розумом і відчуттями, між належним і сущим. Для досягнення цієї мети Штаммлер закликав висувати проекти, що наближають суспільство до ідеалу, поширювати відповідні ідеї шляхом навчання і прикладу, морально удосконалюватися. У літературі початку XX ст. такий підхід іменували «відродженим природним правом», розуміючи під ним відродження на новій методологічній основі традицій раціоналістичного обґрунтування права, які були перервані в другій половині XIX ст. розвитком юридичного позитивізму.

Автори сучасних теологічних концепцій природного права виводять його з мудрості та/або волі Бога, через що його пізнання можливе тільки на основі релігійної віри. Із їхньої точки зору, «право є своєрідною моделлю присутності Бога у суспільстві». Ж.Марітен визначав природний закон як встановлені Божественним розумом «універсальні норми права і обов'язку». Людина має природні права і здатна усвідомити їх через свою причетність божественному розуму. Марітен вважав, що природне право розкривається людям поступово, у міру розвитку культури і наближення людини до Бога.22

Світські теорії убачають у природному праві етичну першооснову права. Так, із погляду Р. Дворкіна позитивне право має піддаватися оцінці з моральної точки зору. Фудаментальні суб'єктивні права утворюють критерій морального вимірювання права, його відповідності справедливості.

Поняття справедливості стало ключовим для природно-правової концепції Дж. Роулса. Із його точки зору блага, що існують у суспільстві, мають розподілятися на підставі взаємних вимог людей і на підставі максимально можливої рівності. До «первинних благ», що підлягають зрівняльному розподілу, Роулс відносить свободу, рівні можливості, певний рівень матеріального достатку. Всі ці «первинні блага» забезпечують людині самоповагу; вони в той самий час є умовами, які забезпечують людині автономію, самостійність, у тому числі й самостійне розпорядження такими 
благами.

У розумінні Роулсом категорії справедливості є певні нововведення: вона характеризується ним як правильність, сумлінність, безсторонність, як свого роду «процесуальна справедливість», яка забезпечується за допомогою правових норм, що відповідають принципу правління справедливого закону.

Природно-правова теорія пройшла складний шлях розвитку, її популярність завжди була пов'язана з бажанням людей змінити своє життя на краще — це і епоха Відродження, і епоха буржуазних революцій, і сучасна епоха переходу до правової держави.

Сучасні теорії природного права набули найбільшого поширення у середині XX ст. Інтерес до них багато в чому був зумовлений прагненням демократичних кіл покінчити з практикою авторитарних режимів на європейському континенті. Природно-правові концепції того часу відіграли значну роль у дискредитації фашизму, в затвердженні загальнолюдських цінностей і норм міжнародного права як основи сучасної демократії.

Біржакова Є.О. серед основних властивостей права в контексті природно-правового типу праворозуміння виоеремлює наступні:

1) Природні права людини як  вихідна форма буття права. Природне право є невіддільним від форм буття людини, воно органічно вплетене у суспільні відносини та є ефективним засобом регулювання відносин між людьми, координації їх діяльності, задоволення потреб та інтересів. Особливістю природного права є те, що воно, з одного боку, випливає з людської сутності, виникає і формується в результаті діяльності, спрямованої на впорядкування стосунків між людьми. З другого боку, природне право формує ті умови і способи життєдіяльності, які об’єктивно необхідні для нормального існування людини, функціонування суспільства і держави. Тобто людина формує природне право як ідеальну модель і водночас прагне відповідати цій моделі.23

Дискусія про природу права пов'язана з природою людини. Фундаментальні невідчужувані права людини - це той бар'єр, який у державі, що претендує на статус демократичної і правової, не може бути подоланий на власний розсуд ні законодавчою, ні виконавчою, ні судовою гілками влади. Саме вони становлять правове першоджерело. Їх існування поза правом та без права - неможливе, як і право немислиме без прав людини. Це - явища однієї сутності. Ідея прав людини, заснована на теорії природного права, втілюється в нормативних актах держав Європи і світу. Права людини є формою вираження особистісної цінності (цінності для людини) природного права, саме тому, досліджуючи сутність природного права, необхідно дослідити природу людини.24

2) Верховенство права та правового  закону як форма прояву сутності  права. Найголовнішою ознакою демократичного  суспільства і правової держави є вільне й ефективне здійснення людиною належних їй прав і свобод.  У понятті верховенства права поєднано правові та політичні, культурні й етичні мотиви, внутрішньо-державні та міжнародні, національні, цивілізаційні й загальнолюдські аспекти, наукова істина і цінності добра та справедливості, досягнення правової теорії та практичний юридичний досвід, правові ідеї і здоровий глузд.

Верховенство права - це вияв загальнолюдських цінностей, розвитку культури суспільства, у тому числі правової; верховенство права - головний засіб і мета суспільного розвитку, своєрідна демонстрація етапів формування та розвитку правової системи.

3) Правова рівність як засіб забезпечення пропорційності права. Треба зазначити, що найважливішим у праві визнається дотримання справедливості, а її фундаментальною складовою є правова рівність.

Таким чином, суттєвими властивостями права в контексті природно-правового типу праворозуміння є природні права людини, верховенство права та правового закону, правова рівність.

Позитивне значення природно-правової теорії полягає в наступному:

по-перше, вона стверджує ідею природних, невід'ємних прав людини;

по-друге, завдяки цій теорії почали відрізняти право і закон, природне і позитивне право;

по-третє, вона концептуально поєднує право і мораль.25

Критичні зауваження на адресу цієї теорії можуть полягати втому, що не завжди уявлення про право як справедливе чи несправедливе можна об'єктивно розглянути у правовій дійсності.

До природних прав відносять: право на життя, честь, гідність, право на приватну власність, на протидію тиранові, право на насильницьку зміну тоталітарної влади та ін.

Отже, головною особливістю природно-правового мислення є критична оцінка позитивного права з позицій моралі (справедливості).

У разі суперечності між природним і позитивним правом перевагу має природне право. Іншими словами, з точки зору прихильників цієї традиції, природне право є обов’язковим для всіх людей незалежно від позитивного права.

 

 

 

 

 

 

3. Юридичний позитивізм

З другої половини XIX століття поширеним напрямом світової правової думки був юридичний позитивізм, який за об’єктивних причин почав формуватися в Англії, а пізніше і в континентальній Європі. Даний напрям в кожній країні мав свої особливості виникнення та розвитку.

Ця  теорія  виникла  як  опозиція  природно-правовій  доктрині. На  відміну  від останньої, для якої основні права та свободи є первинними відносно законодавства, позитивізм  вводить  поняття „суб’єктивне  право” як  те, що  виходить  від  права об’єктивного – встановленого  чи  створеного  державою. Держава  делегує суб’єктивні права і встановлює юридичні обов’язки в нормах права, що складають закриту досконалу систему. Позитивізм ототожнює право і закон.26

Головним представником і засновником такого напряму в Англії в юридичній літературі вважається відомий правознавець Джон Остін, який працюючи в Лондонському університеті, видав у 1832 році працю «Лекції по юриспруденції чи філософія позитивного права», що в подальшому стала взірцем теоретичних положень юридичного позитивізму. На думку Джона Остіна, позитивне право – це наказ, який виходить від монарха або групи суверенів до особи або осіб, які знаходяться в підпорядкуванні.27

Також Дж. Остін  визначає  позитивне  право  як „...правила, які  призначені  для управління однією розумною людиною з боку іншої розумної людини, що має владу над першою”.28

Джерело права позитивісти бачили виключно в суверенній владі, у державній волі. Норма права в уявленні Дж. Остіна є наказом суверена, забезпеченим санкцією. Позитивісти ототожнювали право і закон. З погляду юридичного позитивізму за межами закону немає ніякого права. Право (закон) розглядається ними як щось логічно закінчене і безпрогальне — йому властива та ж непроникність, що й фізичному тілу.29

Такої думки дотримувався і інший англійський вчений Ш. Амос, який зазначав, що «право є наказ верховної політичної влади держави з метою контролю дій осіб у даному суспільстві»30 .

Не менш яскравим взірцем позитивістського праворозуміння наприкінці ХІХ ст. Були роботи «Юриспруденція і філософія права» (1892) німецького правознавця К. Бергбома. Він вважав, що система філософії позитивного права, як формально догматична система понять і тезисів, повинна відмовитися від визначення матеріального змісту права.

На його думку, поняття права завжди і скрізь було і є суто формальне. Лише в такому випадку, зазначав К. Бергбом, досягається чистота юридичного методу.31

Становлення ж вітчизняного юридичного позитивізму розпочалося з кінця 60-х років ХІХ ст.

Одним з найвідоміших представників юридичного позитивізму в Росії був Г. Шершеневич. Професор Казанського і Московського університетів у своїх працях, таких як «Авторське право на літературний твір», «Підручник російського цивільного права», «Задачі та метод цивільного правознавства» та інші, підходив до розгляду правових проблем з позиції юридичного позитивізму, розробляючи сувору догму права. Основною ознакою норми права вважав її примусовий характер. Він писав, що «правовій нормі властивий примус, який і становить ознаку, що відрізняє норми юридичні від інших соціальних норм». «Будь-яка норма, – вважав Г. Шершеневич вслід за своїми попередниками, – це наказ, вимога, що походить від влади, вимога держави… Увесь юридичний матеріал, – зазначає Г. Шершеневич, – повинен бути узагальнений за допомогою єдиного видового формального поняття норми права, яке, в свою чергу, підводиться під родове поняття соціальної норми, яка також визначається суто формалістські»32.

Велике значення для розвитку юридичного позитивізму в Росії і Україні мала праця заслуженого професора і почесного члена Санкт-Петербургського, Казанського і Харківського університетів С. Пахмана «Про сучасний рух в науці права», проголошена ним на річних зборах Юридичного товариства при Санкт-Петербургському університеті 14 лютого 1882 року. Вчений, вважаючи, що «юридична теорія як логічна величина повинна відмовитися від соціальних домішок, від спроб визначити право за його змістом».33