Соціологічні ідеї Михайла Грушевського

Досліджуючи механізм влади, Грушевський доходить висновку, що панівна верхівка також еволюціонує до подаль­шого пристосування до демократичних вимог, привласнюючи й опановуючи право на уособлення всенародної волі, асимілюючи та розчинюючи у своєму середовищі соціальні елементи, які піднімаються на демократичній хвилі. "Робота важка і складна, яка вимагає величезного такту, зручності, витривалості" [1, 99] — пише М.Грушевський.

Серед основних, старих, як світ, методів збереження панівною верствою влади вчений називає психологічну обробку обділених верств — нейтралізацію або послаблення відчуття ними соціальної кривди, "награвання на верхніх декоративних" формах рівноправності і суверенності народу, тимчасове поліпшення умов життя, фактично — підкуп, "чисто фізичне годування сього суверенного народу кандидатами на вдасть у різних формах, більш або менш багаті і розкішні забави й учти", використання у якості ідеологічного забезпечення своєї влади мистецтва і нарешті такої могутньої сили, як національне почуття, "котрим ведущі верстви звичайно стараються заповнити ту моральну порожняву, що з'явилась на місці зруйнованої їх роботою племінної солідарності, свідомості морального зв'язку, шо була колись живою душею родово-племінного життя" [1, 76]. Чудовий соціологічний аналіз, що звучить переконливо й актуально майже сімдесят років по тому!

2.4 Українське переживання як дослід генетичної соціології

Окремою складовою "генетичної соціології" М.Грушевського є науковий нарис "Українські переживання" — дослід "генетичної соціології" на суто українському етнокультурному матеріалі, аналіз проблеми походження суспільності у різних її історичних формах. Власне, цей нарис не був завершений Грушевським, він плекав, надію в майбутньому більш детально розглянути її.

Проте і у вигляді наукового нарису, що лише ставить проблему, а не розв'язує її до кінця, ця частина "генетичної соціології" дуже важлива. Фактично М.Грушевський вперше в історії української соціології свідомо ставить за мету дослідити значний етнографічний та літературний матеріал з українознавства суто соціологічними методами, робить спробу розглянути його під кутом зору соціологічного, зокрема з позицій своєї "генетичної соціології".

До того ж, серйозний наробок світової та європейської соціології у вирішенні проблеми походження громадянства обійшов так званий слов'янський, та зокрема український матеріал. “Хотілося, пише М.Грушевський, зовсім нату­рально об'яснити ці пережитки, які заховались у різних слов'янських народів, в тім числі й українського, з загальної еволюції соціального життя і подружніх відносин і на взаєм слов'янським матеріалом підкреслити загальну схему, дану згаданими дослідниками (І.Баховеном, Д.Ф. Мак-Ленаном, Дж. Лебоком, Л.Г. Морганом. - В.С.)” [1, 43]. Нагадаємо, що саме розбіжності між фактами походження й еволюції суспільності у слов'янських народів та універсалізованою теорією походження суспільства Баховена — Моргана були однією з причин звернення Грушевського до дослідженнях "генетичної соціології".

В "Українських переживаннях" М.Грушевський звертаєть­ся до творчої спадщини таких видатних українознавців-етнографів, як Микола Зібер, Микола Сумцов, польський філософ Мик.Змігродський, Максим Ковалевський, Микола Чер-нишов, Федір Вовк. їхня діяльність та праці були, за переконанням Грушевського, "зав'язками генетичної соціології в українознавстві" [1, 33]. Так, М.Зібер у своєму дослідженні братств та парубоцьких громад в Україні чи не вперше звернув увагу на аналогію їх з подібними організаціями інших народів, вбачаючи в них "свого роду пережи­вання молодшими поколіннями примітивних форм кому­нального подружнього союзу, вже залишеного старшими генераціями" [1, 36]. Розпочаті Зібером студії про українські парубоцькі громади продовжив М.Чернишов, талановитий вчений, який рано пішов з життя. Харківський професор-етнограф М.Сумцов у своєму дослідженні "Досвітки" віднайшов залишки так званого змішаного, або комунального шлюбу в українських звичаях і інтерпретував, зокрема, досвітки та вечорниці як форму “пробного шлюбу” перехідний ступінь від полігамії до моногамії. Фактично з позицій "генетичної соціології" досліджував український весільний ритуал етнолог Федір Вовк.

Так успішно розпочаті у 1880-1890 рр. студії з української соціальної, етнології з різних причин не набули розвитку. Саме вони, на думку М.Грушевського, могли стати потенційним джерелом для розвитку повноцінної соціології (і не лише "генетичної") за європейським зразком. Намагаючись певною мірою заповнити цей вакуум, Грушевський намічає деякі перспективні, на його думку, питання і методи роботи з, величезним, однак несистематизованим матеріалом з українознавства. Це завдання актуальне й досі.

Насамперед це кваліфікована робота з українськими історичними пам'ятками та джерелами, з історичним матеріалом взагалі, (вчений ілюструє цю вимогу своїм історико-соціо-логічним коментарем відомого літопису про поганські звичаї українських племен.) Другим завданням є, переконаний Грушевський, доповнення та розвиток етнологічних і етнографічних концепцій українських учених з огляду нових досягнень соціологічної теорії фактично мається на увазі друге прочитання та соціологічна "модернізація" цих концепцій. Підкреслюючи саме цю обставину, Грушевський посилює суто "соціологічні акценти" у ставленні до етнографічного матеріалу: "Теперішнього дослідника інтересують не стільки питання, чи такі форми відносин були, він знає, що соціальний устрій не раз переходив від моногамічної, парної сім'ї до пожиття полігамічного або колективного полігінії, поліандрії, групового шлюбу під впливами обставин економічних, психологічно-релігійних, інтересів оборони і т.ін. Тому для нього не більше важить факт самого існування тої чи іншої форми, як ті обставини, той соціальний, економічний і культурний круг, в яких творилися ті чи інші зміни шлюбного зв'язку". І власне ця соціальна обставина, що впливала на зміну подружніх та інших відносин, це якраз те найбільш інтересне, що досліджує соціолог [1, 54].

Грунтуючись на цій соціологічній позиції інтерпретації фактів соціо культурного життя, такий яскравий і. значний феномен української історії, як, наприклад, козацтво з його курінями, сексуальною мораллю, відокремленням від родинного життя, може бути, розглянутий, на думку Грушевського, не лише у вузьких рамках аналогії до західно європейських братств-орденів, а й значно ширше як чоловіча організація, парубоцька громада, відома в історії різних войовничих племен.

Справжній соціологічний підхід, вважає вчений, пропонуючи принципи своєї "генетичної соціології", означає багатогранний, позбавлений однобічності аналіз соціальних фактів. На жаль, соціологія та етнологія кінця XIX — початку XX ст. не були позбавлені цієї вади. У студіях з проблеми походження суспільності, наприклад, головна увага дослідників зосереджуваласьша еволюції сексуальних стосунків, яка, начебто, і була головною причиною історичної трансформації сім'ї і відповідно всього суспільства. Часто поза увагою дослідників залишались не менш важливі фактори соціальної еволюції. До честі Грушевського треба визнати, що у своїй соціологічній концепції походження суспільності "генетичній соціології" він свідомо прагнув позбутися вад сласної йому суспільної теорії і не без певного успіху, що, власне, ми і намагалися довести.

Українські переживання", що завершують курс "генетичної соціології" Грушевського, по суті є науковим заповітом ученого. Уболіваючи і переживаючи за долю української гуманітарної науки взагалі та соціології зокрема, Грушевський вбачав наукове та громадське завдання книги у сприянні відродженню інтересу до соціологічних дослідів, що й сьогодні є цілком актуальним.

Як це не парадоксально, гетерогенність, шо дедалі зростає, та суперечливість сучасних суспільних відносин, розбудження й активізація незавершених деякою мірою етнічних процесів, формування громадських відносний на великих територіях, проблеми творення соціального договору контракту майже з нуля, жагуча потреба формування громадянського суспільства, нарешті, майже буквально у своїх головних тенденціях нагадує, відтворюючи її проблеми, соціокультурну ситуацію суспільного розвитку наприкінці XIX на початку XX ст.

Будучи свідками трансформації основних суспільних цінностей, популістської демагогії та пустопорожніх дебатів на тему "яке суспільство ми побудували і маємо будувати", вважаємо за необхідне наголосити: насамперед слід з'ясувати, "а чи маємо ми суспільство взагалі?", тобто суспільство, як розумів його Михайло Грушевський суспільство як громадянство, як спільність. Проблеми «генетичної соціології» як основні проблеми розвитку людського громадянського життя сьогодні, як і завжди, на порядку денному.

2.5 Політична соціологія Михайло Грушевського

Серед теоретичного спадку М.С.Грушевського не можна не торкнутися ще однієї сфери, яка має безпосереднє відно­шення до нашої теми. Це "політична соціологія" Грушевського ідеї і концепції, тісно пов'язані з його громадсько-політичною діяльністю та перебуванням на чолі Центральної Ради Української Народної Республіки.

Чому саме "політична соціологія", а не "соціологія політики"? [1, 14]. По перше, об'єднані у цьому напрямі ідеї підпо­рядковані одній головній ідеї праа українського народу на самовизначення аж до створення своєї власної незалежної держави. Мета та засоби досягнення її безумовно політичні. Разом з тим "технологія" досягнення цієї мети, закони дії політичного механізму, а саме вони є предметом соціології політики, аналізуються М.Грушевським у більш загальному науковому контексті.

Події Української революції 1917-1918 років, був не лише свідком, а й учасником яких був Грушевський, тим безпосереднім історичним досвідом, переосмислення якого було основою і значною мфою поштовхом до наукового аналізу законів суспільного розвитку.

У своїй політичній соціології М.Грушевський з неупередженістю і терпінням ученого і водночас з практичним досвідом політика досліджує передумови, обставини і перспективи, за яких розвивалося та розвиватиметься українське суспільство. В цілковитій відповідності до методу "генетичної соціології" він виводить генезис ідеї української державності з найдавніших часів Київської Русі до проголошення Української держави у 1917 році.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               

Обґрунтовуючи історично, теоретично і юридично право українського народу на власну державу, Грушевський довів, що український народ існує як окремий історичний, куль­турний та етнічний суб'єкт. Як писав соратник Грушевського по діяльності у керівництві УНР Володимир Винниченко, Грушевський "це людина, яка встановила наукові, точні підстави нашої державності" [2, 58]. Він брав безпосередню участь у роботі Центральної Ради від перших днів її. Як писав сам М.Грушевський, "ні одне засідання її не відбувалося без моєї присутності". Я брав участь в укладенні її оповіщень і її Універсала. Моє слово не слово Центральної Ради; — але слово чоловіка, свідомого її діяльності, її планів і намірів..." [3, 23]. Тому цілком природно, шо вивчення політичної спадщини вченого є не лише вивченням політичної ситуації та подій того часу в Україні, поданих з "перших рук", а й усвідомленням глибинних тенденцій, соціальних завдань та стратегічних перспектив розвитку демократії в Україні. Немає потреби, мабуть, наголошувати зайвий раз на актуальності цих проблем для України, коли аналогії сучасного стану країни та періоду УНР очевидні.

Не претендуючи на аналіз усього обсягу проблем, порушених М.Грушевським у політичній соціології, зупинимось на деяких з них, особливо важливих з огляду сьогодення.

Заключення

Михайло Грушевський - блискучий, неперевершений організатор наукового життя, голова Наукового товариства імені Шевченка, Українського наукового товариства, історичної секції Всеукраїнської Академії наук, керівник університетської та академічної кафедр, засновник львівської і київської наукових шкіл, які складають цілу епоху у вітчизняній історіографії. Михайло Грушевський видатний громадський і державний діяч, визнаний лідер національно-демократичної революції. Він належить до тих політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя  самоствердженню свого народу. М.Грушевський найпослідовніше поглибив свої історичні досліди соціологічними студіями. Він вперше почав застосовувати в українській історіографії історико-соціологічний метод, розроблений на рубежі ХІХ і ХХ ст. європейським позитивізмом. Перебування М.Грушевського у Парижі в 1903 р. на студіях мало переломне значення для його творчості, внаслідок чого він з історика соціально-економічних та суспільних явищ перетворився на історика-соціолога. Основа соціологічних інтересів М.Грушевського фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології тощо. Критично оцінюючи західні соціологічні теорії (О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса та ін.), М.Грушевський обґрунтував неможливість моністичного розуміння історії, а також неправомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціальної реальності. У суспільстві можуть діяти лише емпіричні закони, які виключають автоматичність і механічність соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією, елементами доцільності і моральної регуляції людської спільноти. Крім того, наведені закони діють лише в окремих сферах соціального життя. У традиціях «генетичної соціології» М. Грушевський розглядає питання про організацію етнічної спільності, а саме про організацію первинних форм громадськості. Способом творення такої громадськості є національне самовизначення українського народу, а формою її існування - національно-культурна автономія в межах федеративної Росії. Тривалий час М. Грушевський обстоював ідею перебудови Росії на федеративних засадах, де Україна була б суб'єктом федерації. Пізніше Грушевський відійшов від цієї позиції, вважаючи, що після об'єднання й інтеграції більшості українського суспільства, політичних партій та рухів, завданням є створення власної незалежної демократичної української держави.