Соціологічні ідеї Михайла Грушевського

У 1921-1922 роках співробітники Інституту займалися пере­важно видавничою і лекторською діяльністю. Крім соціо­логічних праць Грушевського були видані монографії В Ли­пинського, В.Старосольського, П.Христюка, М.Шрага, МЛо-зинського, К.Грушевської усього 13 книг, присвячених різним подіям минулого та сучасного їм життя України.

Крім наукової діяльності співробітники Інституту займа­лися просвітницькою діяльністю, знайомили зарубіжного чи­тача з культурними здобутками українського народу, оскіль­ки, за словами Грушевського, книжки про Україну, які мали можливість прочитати в той час західні політики, "давали лише інформацію, що український народ - це некультурна маса, яка стоїть нижче грузинів, татар і тд." [4, 48].

Повернувшись до Києва, Грушевський створює при на­уково-дослідній кафедрі історії України спеціальний "Кабі­нет примітивної культури". Він став першим історико-соціологічним центром На Україні. Під керівництвом доньки вче­ного Катерини Грушевської, професійного соціолога за фахом, він видавав у 1924-1933 роках свій друкований орган "Первіс­не Громадянство". Грушевський бере активну участь у на­уковій та видавничій роботі центру до останніх років життя. Підсумовуючи творчий шлях і теоретичну спадщину Грушевського як соціолога, умовно можна виокремити два ос­новні напрями розвитку його соціологічних поглядів.

Перший пов'язаний з діяльністю Українського соціологічного інституту, а також з розробкою соціологічно-антропо­логічної проблематики розвитку людського суспільства, його початкових форм і законів еволюції  "генетичної соціоло­гії".

Другий етап більш практично-політичнии за своїм змістом і пов'язаний насамперед з діяльністю Грушевського як громадсько-політичного діяча. Умовно ми називатимемо цей напрям "політичною соціологією" Грушевського. Попередній аналіз формування соціологічного світогляду вченого, безумовно, спільний для обох цих напрямів, хоч теоретичний вихід "генетичної соціології" з цієї вищеописа­ної школи є прямий і безпосередній.

Розділ 2 Соціологічний погляд та ідеї М. Грушевського

2.1 "Генетична соціологія" М. Грушевського

Соціологічні погляди Михайла Грушевського формувалися під впливом класичного позитивізму та соціології О. Конта, Е. Дюркгейма, етнології та психології В. Вундта й були відтворені в таких його працях: «Початки громадянства (генетична соціологія)», «На порозі нової України», «Хто такі українці і чого вони хочуть?» та ін.

Основні питання «генетичної соціології»: що таке суспільство і завдяки чому воно можливе? У соціологічній концепції розвитку соціальності наявне теоретичне обґрунтування законів трансформації суспільства. Аналізуючи соціальні факти та соціальну еволюцію в минулому, М. Грушевський вбачає вирішальну роль у змінах людського життя через конкуренцію індивідуалістських і колективістських тенденцій та їх періодичне чергування. Боротьба цих двох тенденцій зумовлює ритм соціальної еволюції [16, 9].

Розвиток суспільства підпорядковується законам соціального розвитку, тобто внутрішнім зв'язкам, необхідностям, що керують змінами у формах людської спільності. Узяти до уваги всі фактори соціального розвитку неможливо, позаяк усі вони опосередковані свідомим упливом індивідуальної людської волі на суспільний процес. Досить стало діють протягом усієї історії біологічний, психологічний і економічний фактори. На різних етапах суспільної еволюції перевагу може мати один із них, обмежуючи впилив інших. Так, на ранніх етапах еволюції переважає біологічний фактор, поки на зміну йому приходить психологічний у таких проявах, як мораль, традиції, релігія та ін.

Основними чинниками історичного процесу є народ, народна маса, держава. Історична постать є продуктом епохи та середовища, людська воля обмежена й залежить від соціального оточення.

Соціологія повинна досліджувати типові для соціального розвитку стани п тенденції еволюції в кожній сфері людського життя. Тенденції, що набувають характеру закономірних, у суспільстві такі: самоохорона роду, постійна диференціація, виживання найбільш пристосованих, спадковість, наслідування й вибір, залежність попиту та пропозиції, поділ праці. Саме визначення цих законів-тенденцій, що надають загальності та ритму соціальному процесові, роблять соціологію справжньою наукою про загальні тенденції та форми соціального розвитку [16, 10].

Аналізуючи великий етнологічний та історико-культурний матеріал, М. Грушевський виділяє три стадії розвитку суспільності:

1) початки суспільної організації, що характеризують перевагу біологічних факторів розвитку досоціальних форм організації, відокремлення людських спільнот від тваринного світу; поява економічних факторів об'єднання людей у рід, плем'я; виникнення морально-регулятивних функцій, звичаїв, традицій;

2) племінно-родова організація та процеси її поступового розпаду, що відбуваються під упливом економічної диференціації, розвитку особистої власності та виокремлення родинної сім'ї з племені;

3) формування класової держави, яке супроводжується наростанням індивідуалізму проти колективістських засад спільності, нерівності проти егалітарності, егоїзму проти групової солідарності. Розвиток класової держави супроводжується появою нових релігій і культів, поділом суспільства на соціальні верстви з монархом на чолі [16, 11-12].

На певному історичному етапі розвитку держави відбувається процес демократизації влади. Причина цього - наростання суперечностей між тенденціями концентрації та монополізації засобів і впливів влади в руках нечисленної верстви та її ж інтересами самозбереження й утримання влади, що можливе за умови залучення широких соціальних верств до участі у владних структурах. Відтак з'являється новий клас, власник нового багатства, котрий потребує поєднання панівного економічного становища з владою. Він дуже активно експлуатує народний інтерес, пропонуючи гасла рівноправності, вдаючись до демагогії, згуртовуючи навколо себе принижених і поневолених.

Для збереження своєї влади панівна верхівка використовує психологічну обробку населення - нейтралізацію та послаблення почуття несправедливості, використання як ідеологічного забезпечення своєї влади національних почуттів, культури, науки.

Соціологізм мислителя передбачає розгляд суспільства, як цілісного організму, системи, яка розвивається під впливом певних чинників і тенденцій, які в свою чергу можна вважати основами самоорганізації суспільного і історичного розвитку. Крім того соціологічний підхід до суспільства і історії пердбачає пошук закономірностей і тенденцій, які є панівними на протязі всього розвитку людства, і таким чином соціологічний підхід, сягає в глибину людської еволюції, а також може заглянути в майбутнє, що також не виключає можливість наявності у М.Грушевського футурологічних концепцій. Звідси соціологізм вченого пов'язується з генетичним, ретроспективним і перспективними методами його історичного дослідження. Оскільки соціологічні дослідження «ведуть до історичних коренів суспільства, то на науково-дослідницькому верстаті історика появилася проблема етногенетичного розвитку народу...» [16, 20], в процесі еволюції суспільного життя. За М.Грушевським історія дає змогу «в процесі розвою пізнавати різні сфери людського єства.» [1, 56], тобто в процесі еволюції суспільства. У зв'язку з цим дослідники пишуть, що він «приймав методу генетичної еволюції й плюралістичного вияснювання історичного процесу.» [4, 49] Генетичний метод працює на соціологізм, оскільки дає змогу побачити генетичний зв'язок українського життя і його цілісність в історичній перспективі. Сам М.Грушевський пише, що «сучасна наука шукає генетичного зв'язку...» [12, .2], прослідковує «стадії того самого політичного і культурного процессу» [12, 2], і якщо якесь явище чи факт «взяти його в обстанові історичної еволюції і в цілості його..., факт сей представляється зовсім зрозумілим і натуральним.»[10, 33] З дослідницького матеріалу «треба вибирати тільки те, що безпосередньо служить до зрозуміння еволюції народнього життя.» [7, 9]

За допомогою генетичного методу М.Грушевський намагається прослідкувати розвиток соціальних структур з часу їх виникнення, і тут з генетичним методом поєднується ретроспективний аналіз явищ, оскільки «приходиться збирати найдрібніші звістки, натяки, припадкові подробиці, ...та доповняти їх щедро висновками ретроспективними, з матеріалів пізніших..., щоб зложити собі якийсь образ тутешніх обставин і загальної еволюції тутешнього життя.» [12, 3]

М.Грушевський називає себе «істориком-соціологом», а для соціологічного підходу є характерним дослідження масових соціальних явищ і процесів, в яких відбиваються і проявляються соціальні закономірності. Досліджуючи документи, пам'ятки культури, (вчений використовує також культурно-історичний аналіз явищ), М.Грушевський намагається відшукати за ними реальні соціальні відносини, основні тенденції цих відносин, які проходячи через свідомість людини сконцентрувались в цих пам'ятках. Але в цьому аспекті він уже входить в сферу психологічного аналізу настроїв і станів суспільності, і тим самим його методологія набирає характеру своєрідної історичної герменевтики, з її спробами зрозуміти психологію людей певної епохи, вивести мотиви їх вчинків і дій. І дійсно чи є методологія М.Грушевського суто соціологічна? «Чи це соціологізм? Навряд. Я радше окреслив би його підхід до історії літератури терміном... «geisteswissenschaftliche Disziplin».[16, 53] Ціль соціологізму - пізнання законів і закономірностей, стійких зв'язків, які мають причинно-наслідковий характер, проте М.Грушевський говорить про можливість пізнання тільки загальних тенденцій в соціумі, оскільки «приходиться вважати соціальні факти явищами дуже скомплікованими, які навіть витолкувати буває не легко... Все буде залишатись сумнів: чи всі дані, які беруть участь в данім соціальнім моменті, дійсно взяті на рахунок?...»[12, 39] Тому методологічну вимогу соціологізму Дюркгейма, що «...соціальні факти повинні пояснюватись іншими соціальними фактами»[16, 56], М.Грушевський доповнює зв'язком з різноманітними факторами зовнішніми і внутрішніми. Але і тут знання не буде повним, тому ніяких соціологічних законів не може бути, і в результаті це знання не буде повним, а отже і позитивним. Соціальні факти, як тільки виникають «з свого боку дають нові психологічні мотиви...»[16, 63], які вносяться в життя людиною, а звідси вносяться елементи моральності і доцільності; тому соціологічні закони, які свідчать про детермінацію суспільних відносин не спрацьовують, і на цьому грунті М.Грушевський дещо відходить від соціологізму. З іншої сторони намагаючись пізнати загальні тенденції в розвитку суспільства, узагальнюючи у своїй філософії історії особливості протікання історичного процесу, М.Грушевський розриває з позитивіською методологією, оскільки остання заперечує істинність теоретичних узагальнень.

2.2 Завдання і методологія генетичної соціології

На думку М.Грушевського, "генетична соціологія" як самостійна соціологічна теорія розвитку людського суспільства насамперед повинна визначитися щодо проблеми початку суспільності. Грушевський з цього приводу пише: "Те, що ми називаємо громадянством, чи суспільністю, себто організоване людське множество, об'єднане почуттям своєї солідарності і організованими формами свого співробітництва, чи воно завсіди і скрізь, у всіх краях і у. всіх народів повставало з одних і тих самих, ж бодай приблизно подібних початків і розвивалось одностайно, вповні чи приблизно, переходячи в повній послідовності коли нє вповні тотожні, то бодай приблизно подібні організаційні форми співжиття і кооперації. Чи походить соціальний розвиток людей з одного джерела, з одного кореня?.. Чи навпаки - людство зложилось з різних окремих людських пород, які в дальнім своїм пожиттю мішались, зближувались, уодностайнювались?"

Ці, на перший погляд, суто історико-антропологічні питання мають для Грушевського велике методологічне значення, відіграють роль "вихідної точки" його теорії початків і законів розвитку суспільності, більше того — мають значення історико-фактичного обгрунтування усієї науки про суспільство.

Йдеться про наявність певних закономірностей і зв'язків у розвитку людського суспільства. Інтерес Грушевського як ученого привертає не існування таких зв'язків, а визначення міри внутрішньої неминучості і "одностайності", суспільної закономірності, а також межі, за які не повинна виходити "генетична соціологія" у пошуку загальних норм і законів суспільного розвитку.

Проблема "вихідної точки" (моногенізм чи полігенізм?) в тім чи іншім вигляді постає перед кожним дослідником людського суспільства. При цьому спостерігається зако­номірність, на яку звернув увагу Грушевський: чим більш "гомогенні" у теоретичних засадах дослідника первинні стадії людського розвитку, чим більш прості й елементарні, з його точки зору сили та фактори цього розвитку, тим більш "виправданою" і навіть обов'язковою для соціології стає претензія на пошук і формування цих законів. У такій теоретико-методологічній пастці опинився і марксизм, який, за оцінкою Грушевського, надзвичайно спрощено й однобоко інтерпретував закони людського суспільства, зводячи їх практично до однієї рушійної сили - зміни у формах виробництва. (Чи не звідси — з перестороги не зруйнувати, не втручатися у по своєму логічно завершену і струнку схему людсь­кого розвитку випливає ідеологічно-наукове табу на постановку питання про початки людської історії, з погрожування теоретичним жупелом расизму будь якої неупередженої наукової розвідки, що ставить під сумнів універсальність марксистського закону розвитку суспільства?)

І, навпаки, коли дослідник не визначився щодо однорідності і тотожності початкових стадій людського розвитку, а його рушійні сили уявляються більш різнорідними і складними, тоді у ставленні до соціологічних законів та усвідомленні їхньої загальності й універсальності дослідник змушений "бути значно здержливішим та обережнішим" [1, 30].

Грушевський. безумовно, тяжіє до другої позиції, підсумовуючи свій вибір такими словами: "Не можна з категоричністю говорити про єдиний і тотожний початок людського життя, а тільки про приблизно-подібішії" [1, 33]. Цим теоретичним висновком, що має значення методологічного кредо, Грушевський робить свій внесок у ще й досі не закрите питання про початки людського суспільства та проблему його походження. На межі століть, у часи Грушевського ці сюжети жваво обговорювалися такими відомими теоретиками, як австрійський соціолог Л.Гумплович, прибічник полігенізму походження людського суспільства, ан-тропосоціологи А.Гобіно та Г.Чемберлен, які попри подальші реакційні висновки своїх теорій чи не вперше підійшли до поняття раси як до соціологічного фактора, німецький соціолог В.Вундт, та ін.

Послідовно закладаючи фундамент "генетичної соціології", Грушевський через визнання "приблизно-подібних" характеристик початку людського суспільства цілком логічно підходить до поняття закону соціального розвитку, тобто внутрішнього зв'язку і необхідності, що керують змінами у формах людської спільності. Те, що закони соціального розвитку існують, не було ані новиною, ані відкриттям уже для основоположників соціології як науки (себто системи законів) А.Сен-Сімона та О.Конта. Але ж Грушевський має наукову мужність визнати це питання відкритим. Справа не в сумні­вах щодо існування законів, справа у незадоволеності сформованим за образом класичної механіки тлумаченням соціального закону як закону каузального та, більш широко, ідеалом науковості, що був розвинений у контексті "класично-раціональної" наукової парадигми і автоматично перенесений на соціологію.

М.Грушевського не задовольняють вузькі рамки детермінізму (біологічного, економічного, механічного тощо), досить впливового у науці про суспільство того часу. Грушевський, цілком природно, ставиться дуже підозріло до намагання звести всю різноманітність та складність соціального розвитку до спрощеної схеми, до дії "панівного" чи головного фактора. Сучасно звучать такі слова автора "Походження громадянства": "Перед усім повстає питання, чи людське життя взагалі може бути зведене до таких механічних взаємовідносин і залежностей, які намічаються в природі неорганічній чи органічній?" [1, 35].