Соціологічні ідеї Михайла Грушевського

ustify">Неможливість "розложити по полицях" процес еволюції людського суспільства, остаточно й однозначно сформулювати закони розвитку його свідчить, на думку Грушевського, не про слабкість, а, навпаки, про наукову плідність, як би ми сьогодні сказали, евристичний потенціал та конструктивність соціології, зрозумілої у такий спосіб. Інтерпретація поняття соціологічного закону та методологічний пафос Грушевського надзвичайно зближують його з представниками гуманістично орієнтованих напрямів у сучасній соціології, що залежать у загальному руслі "постмодерністського" підходу до вивчення суспільства, і водночас ставлять під сумнів його "послідовну" позитивістську орієнтацію.

На думку Грушевського, врахувати дію усіх факторів соціального розвитку неможливо вже з тієї простої причини, що всі вони опосередковані свідомим впливом індивідуальної людської волі на суспільний процес. Саме тому поза увагою класичного соціологічного дослідження залишилися такі важливі фактори, як елементи доцільності і моральності, що є певними синтезуючими утвореннями спільної дії об'єктивного і суб'єктивного факторів.

Підкреслюючи умовність своєї класифікації, вчений виокремлює три основні фактори, що більш менш стало діють у різних співвідношеннях протягом усієї людської історії — біологічний, психологічний та економічний. Біологічний фактор. І це визнає навіть такий послідовний прибічник економічного детермінізму, як Ф.Енгельс, переважає на початку суспільної еволюції. З розвитком її дістають перевагу і мають самостійний вплив психологічний фактор (у таких проявах, як релігія, регулятивна сила звичаю, моралі, традиції) та економічний. "Тим більш приходиться рахуватись, навіть з становища послідовного детермінізму, доходить висновку Грушевський, з колективною психологією людської громади і тими елементами доцільності і моральної регуляції, котрі вона вносить сюди" [1, 39].

Як бачимо, Грушевський не виділяє безпосередньо у своїй "генетичній соціології" дію та значення індивідуального, або "особистістного", фактора в процесі соціального розвитку суспільності, залишаючись у цілому на позиціях соціологіч ного об'єктивізму. Це стає особливо виразним у його концепції історичного процесу. Головними чинниками останнього є "народ", "народна маса" — поняття, сформовані в лоні метафізики романтичного народництва, та "держава", яка отожнювалась з "ідеєю федералізму". Ця ідея виконувала роль каталізатора народної маси, в цілому пасивної, і була, за висловом І.Виталовича, "мірилом її суб'єктивної активності" [3, 34].

Особу, історичну постать, або "героя в історії" (Т.Кар-лейль), Грушевський розумів лише як продукт епохи і середовища. Галицький князь Данило, Іван Вишенський, Богдан Хмельницький — продукти української культури та українського життя.

Підкреслимо ще раз, Грушевський не є позитивістом у дусі класичного розуміння цієї традиції як "соціальної фізики". Вчений наполягає лише на рішучій відмові від крайнього індивідуалізму в дусі Т.Карлейля, говоріть про обмеженість людської волі та залежність її від соціального оточення, відмежовуючись одночасно від погано зрозумілого детермінізму, класичною формою якого він вважав марксизм.

Разом з тим небезпечною для соціології є і невиправдана абсолютизація психологічного, суб'єктивного фактора. Логічно послідовним розвитком цієї позиції, репрезентованої, на думку Грушевського, відомими німецькими філософами В.Дільтеєм та Г.Рікертом, є заперечення будь якої основи для соціології як науки — "соціологи та історики згідно з таким поглядом повинні описувати, а не бавитися в синтези" [1, 40].

М.Грушевський обстоює у своїй "генетичній соціології" можливість і навіть необхідність дослідження соціальних законів. У цьому своєму ставленні історик-соціолог, як це не парадоксально, значно радикальніший, ніж, наприклад, такий науковий. авторитет того часу, як В.Вундт. Останній обмежував завдання соціології суто описовою роботою і, визнаючи право на існування "генетичної соціології" як науки прі походження людської суспільності, однак рекомендував їй більше триматись історичного грунту. Соціологія у вунівській інтерпретації є лише частиною історії, час­тиною історичного спостереження — "історією становищ" (Geschichte der Zustande).

Фактично йдеться про певну методологічну суперечність, яку змушений розв'язувати кожний долслідник соціальних процесів. Прагнення дослідити соціальний процес у всій його повноті виключає, на перший погляд, можливість якоїсь його класифікації або дослідження законів розвитку, оскільки завжди залишається принаймні один неврахованний фактор. Ця ситуація є наслідком того, що впливи різних вимірів соціального життя перехрещуються, нейтралізуються у непередбачений спосіб, викликаючи своєю чергою регресивні рухи у формах соціальної еволюції. Елемент цієї непередбачуваності, "обов'язкового неавтоматизму", момент випадковості у перебігу соціальних подій давали прибічникам "описового завдання" соціології додаткові аргументи.

Водночас ці погляди тією чи іншою мірою лежали у руслі загально культурної реакції початку XX століття, що не обмежується лише науково-методологічними рамками і співзвучна пафосу, проголошеному "філософією життя". У науках про суспільство ця реакція набрала вигляду повної або часткової відмови від принципу детермінізму.

Однак, з іншого боку, і це добре розуміє Грушевський без певних узагальнень, без аналізу закономірностей, як і виокремлення законів соціального розвитку, соціологія як наука про суспільство неможлива. На думку вченого, справжня соціальна наука і лише це дає їй змогу пройти поміж "сцилою" емпіризму з його набором несистематизованих та випадкових 'фактів та "харибдою" "залізного" детермінізму, що підганяє конкретне життя під мертву абстрактну схему, має знайти і дослідити "типові для людського соціального розвитку становища" та "тенденції певної одностайної еволюції в кожній з функцій людського життя" [1, 42].

Ці тенденції, безумовно, існують, і саме вони, на думку Грушевського, можуть бути підведені (це підведення, підкреслює вчений, умовне, релятивне: саме тому йдеться, цілком слушно, про закони-тенденції) під категорію емпіричних законів. У суспільстві діють такі закони-тенденції, як самоохорона роду постійна диференціація, спадковість, виживання найбільш пристосованих (біологічні), наслідування і вибір (психологічні), залежність попиту і пропозиції, поділ праці (економічні). Ці закони-тенденції надають соціальному процесу, завважує Грушевський, того ритму і загальності, які рішуче виводять соціологію за рамки суто описових завдань і роблять її справжньою наукою про загальні і постійні тенденції і форми соціального розвитку [1, 43].

Постійно наголошуючи на небезпеці абсолютизації законів-тенденцій розвитку суспільності, Грушевський вичерпно фор­мулює завдання соціології як науки, що й досі звучить цілком сучасно: "...Відкидаючи випадкове і вибираючи основне і постійне, вибрати те, що становить властиву основу всього ритму (ритму соціального процесу) те, що стремить до повторювання, до постійності" [1, 43].

Таке розуміння соціології надзвичайно ріднить концепцію Грушевського з теорією "ідеальних типів" М.Вебера, а також з розвідками таких представників феноменологічної соціології, як А.Шюц та М.Натансон. що приділяли значну увагу проблемам об’єктивної основи науки про суспільство, виокремлюючи поняття "типологічного", "соціального типу" як об'єктів соціологічного дослідження. Щодо Грушевського, то дослідження цих теоретичних питань стає для нього методологічною основою для подальшого розвитку концепції походження суспільності.

 

2.3 Розвиток поглядів про початок суспільного життя

 

Друга складова частина "генетичної соціології", так би мовити, теоретично-прикладна, являє собою багатий етнологічний матеріал, що його взяв Грушевський з численних джерел і досліджень різних форм людської суспільності. Матеріал цей розташований та структурований вченим згідно з концептуальною схемою його теорії. Своєрідною передмовою до цієї частини "генетичної соціології" є детальний та розгорнутий критичний аналіз розвитку поглядів на початки суспільного життя.

Грушевський детально та послідовно аналізує теорію походження людського суспільства, починаючи з античних схем концепції Арістотеля, класичних взірців патріархального родового побуту у переході його до держави, змальованих ще у канонах греко-римо-іудейської цивілізації, та завершуючи дослідження популярними на той час теоріями походження суспільності Т.Баховена, Д.Ф.Мак-Ленана, Дж.Леббока та Л.Г.Моргана. Саме теорія останнього, що підтвердила і розвинула концепції попередників і знайшла свій завершений вираз у так званій схемі п'яти стадій розвитку подружжя та суспільності, була визнана як універсаль­на схема людського соціального розвитку значною мірою завдяки численним розробкам та популяризаціям, зокрема праці Ф.Енгельса, яку ми вже згадували.

Однак нові факти і матеріали етнологічних досліджень, поглиблення студій над духовним життям так званих "примітивних народів", вивчення їхньої психології та культури, які знайшли своє яскраве втілення, наприклад, у працях Е.Б.Тайлора та Дж.Фрезера, ставили під сумнів завершеність та універсальність морганівської концепції походження суспільності. Грушевський так формулює головний висновок цих, по-своєму революційних поглядів: “Соціальна еволюція в своїх початкових стадіях показалась незмірно складнішою, ніж собі уявляли приклонники надто упрошеної морганівсько-енгелівської схеми. Не тільки сексуальні, а взагалі біологічні інстинкти”, “мотиви самозаховання і помноження роду, стихійний гедонізм не раз відступають зовсім на другий план перед факторами іншого порядку — психологічного і соціального”. “Соціальний інтерес набирає самостійного значення, береться регулювати біологічні потяги, що немов зникають перед напливом різних, часто не дуже ясних нам ідей і уявлень, які пхали людей на найбільші самовідречення в цій сфері” [1, 54-55].

Після усвідомлення дії цих багатьох фактів розвитку людського суспільства стало очевидним, що спроба пояснити еволюцію суспільності, виходячи лише з факту еволюції подружжя, посідає дуже скромне місце, зберігаючи, однак, значення спеціальної етнологічної теорії.

Тому в концепції. "генетичної соціології" Грушевський намагається послідовно застосовувати свій методологічний принцип органічного синтезу основних факторів розвитку людського суспільства біологічного, психологічного та соціального. З огляду верховенства цього підходу він структурує величезний етнологічний та історико-культурний матеріал, виділяючи такі три основні стадії розвитку суспільності: 1) початок су ільної організації, 2) племікно-родова організація та процеси її розкладу, що знаменують собою перехід до 3) класово-державного устрою.

Перша стапія розвитку суспільності характеризується, за Грушевським, перевагою біологічних факторів розвитку до соціальних форм організації та виокремлення людини і людського колективу із сфери тваринного існування з подальши поглибленням дії соціального та психологічного факторів. Встутюпь у дію економічні фактори об'єднання людей, такі первинні форми суспільності, як рід, скупина, плем'я. Діють також морально-регулятивні функції різних культів, тотег , формуються звичаї, традиції, зародки моралі, утворюючи ту сферу суто соціального, яку ЕДюркгейм називав "докон рактовою солідарністю". Глибоких змін зазнали сфера родинних відносин і форми сім'ї, яка шляхом тривалої еволюції прийшла до класичного "цивілізованого" подружжя.

Для другої сталої характерні пануваням племінно-родової організації та процеси поступового розкладу її під впливом економічної диференціації, розвиток особистої власності та відокремлення родини чи родинної сім'ї від племені. Формується влада та соціальні верстви, яким вона належить, військова аристократія, цивільні та релігійні авторитети.

Процес розкладу племіннотродової організації завершується формуванням класової держави, що знаменує собою перехід до третьої стадії розвитку суспільності. М.Грушевський детально аналізує погляди на державу та державність Л.Моргана, Ф.Енгельса, В.Вундта, Єлінека та В.Леніна. Полемізуючи з думкою останнього про споконвічність держави, вчений наполягає на необхідності розрізняти поняття держави взагалі, елементи якої можна знайти вже на стадії племінно-родової організації, та держави класової, шо є прикметою зрілої стадії розвитку суспільності.

Від аналізу типів переходу до класово-державного устрою в різних культурах та в різних народів Грушевський переходить до аналізу головних тенденцій у формуванні класової держави зростання індивідуалізму, нерівності, егоїзму. Розвиток класової держави супроводжується виникненням нових релігій і культів, що легітимізують новий статус-кво, виходом на історичну арену героїв та "кращих людей", поділом суспільства на чітко оформлені соціальні верстви на чолі з монархом.

Як народника-демократа за переконаннями особливу увагу Грушевського привертає процес демократизації влади. Безпосередньою причиною "демократизації влади" він вважає наростання суперечностей між тенденціями монополізації влади в руках невеликої "владущої" верстви та її ж інтересами самозбереження та утримання влади, яке можливе лише за умови "поширення бази", себто притягання дедаліширших соціальних верств до участі у владних структурах. У процесі класової диференціації з'являється новий клас, власники нового багатства, які вимагають підкріплення сво­го реального панівного становища в економіці представництвом у ападних структурах. Клас людей "нового багатства", за влучною характеристикою Грушевського, майстерно експлуатує ті званий народний інтерес, підносячи гасла рівноправності, демагогії, об'єднує навколо себе принижених і поневолених.

М.Грушевський, здається, дуже скептично ставиться до реальної демократизації влади в класовому суспільстві, хоча таку упередженість можна вважати правомірною за певних історичних умов та обставин. На думку вченого, компроміси у боротьбі за владу між можновладцями та новим класом, що спекулює на таких вимог "народного інтересу", як широке і навіть загальне виборче право, розширення натуралізації, парламентаризм та плебісцити — це "лише уступки, на які приходиться владущим іти, щоб заспокоїти обділені верстви ілкпією, нібито й вони беруть участь у правлінні, нібито державна організація та її влада являються органом не самої владущої верстви, а апаратом народоправства, законодавство не твориться волею самої правлячої касти, а виявляє волю всього народу, його вибранців" [1, 99].