Організаційно-нормативні правові засади волонтерства в Україні

Історія доброчинства в  Україні та Росії, налічує більше ніж 100 років. На Русі завжди були люди, які безкоштовно давали допомогу хворим та нужденним.

Перші вітчизняні добровольці  – Червоний Хрест, організований  добровільний запис в сестри милосердя для шпиталю і лікарень для хворих. Перед Першою Світовою Війною Велика княгиня Єлизавети Федорівна на свої кошти створила Марфо-Маріїнський притулок в Москві. Не тільки під час війни, а й в період революції сестри підбирали на вулицях поранених і лікували їх, кормили голодних.

В Україні поняття  «волонтер» до 90-х XX не існувало. Людей, що займалися суспільно-корисною справою  називали доброчинцями, благодійниками, альтруїстами, громадськими діячами, меценатами (Князь Володимир, Ярослав Мудрий, Гетьман Петро Сагайдачний, Мазепа), приватні благодійники: Терещенки, Семеренти, Броцькі [18, 34].

У часи, коли Україна була частиною Радянського союзу волонтерство як соціальна практика було дещо спотворене: добровільність участі у заходах  була замінена на примусовість або «добровільну примусовість». До того ж усе ґрунтувалось на тодішній непорушній ідеології правлячої партії. В період Радянського Союзу, коли благо держави ставилось вище блага окремої людини, поняття доброволець мало яскраво виражене ідейно-патріотичне забарвлення: так називалася людина, яка добровільно визнавалася служити інтересам не окремих громадян, а партії, комуністичній ідеї, соціалістичній державі. В цей час поняття радянської людини, як громадянина передбачало наявність у неї суспільного навантаження: зокрема, це стосувалося пенсіонерів, комсомольців та комуністів, яке здійснювалося у формах шефства над дітьми, школами, ветеранами; наставництва над важковиховуваними, участі в суботниках, членстві у тимурівських загонах, добровільних народних дружинах [2].

Із  часів незалежності України ситуація змінилась. Поступово  починає

розвиватись так зване  «контрольоване волонтерство» (важливо  не плутати  це поняття  із «добровільно-примусовими» акціями в радянські часи), яке  суттєво відрізняється від звичайної «спонтанної» та «хаотичної» допомоги і характеризуються систематичністю, адмініструванням, координацією дій. Однак, за перше десятиліття (1991 – 2001 рр.) особливих змін не відбувалось. Протягом цього часу можна знайти лише декілька прикладів залучення українських громадських організацій до волонтерського руху. Йдеться про 1998 рік, коли Україна приєдналася до програми розвитку волонтерського руху в країнах Східної та Центральної Європи, що дало змогу створити перший центр волонтеріату; із 1999 р. починають з’являтись підручники, які описували принципи волонтерського менеджменту і пропагували волонтерство як серед громадських організацій, так і серед громадськості загалом. Серйозним поштовхом у розвитку волонтерського руху став 2001 рік, коли Україна долучилася до  ухваленого Організацією Об‘єднаних Націй  святкування Міжнародного року волонтерів. З тих пір сфера волонтерства зацікавила не лише громадські організації, які безпосередньо працюють з волонтерами, а й  стала популярною у засобах масової інформації. На урядовому рівні було прийняте розпорядження розвивати волонтерський рух в Україні і всіляко підтримувати його.

Нині спостерігається  стрімке зростання попиту на волонтерську працю. З’явилося багато організацій  в Україні, які займаються залученням та навчанням волонтерів або тих, що спеціалізуються лише на розвитку волонтерства. Чимало зусиль для популяризації волонтерства докладають не тільки різноманітні громадські організації, а й державні структури. Діяльність Соціальних служб для молоді, де поряд з професійними соціальними працівниками працюють добровільні помічники – один з прикладів цього. Волонтерські служби при центрах соціальних служб для молоді поступово стали одним із напрямів державної молодіжної політики [19].

1.3. Волонтерська діяльність та основні засади її провадження

Волонтерська діяльність – добровільна, безкорислива, соціально  спрямована, неприбуткова діяльність, що здійснюється волонтерами та волонтерськими організаціями шляхом надання волонтерської  допомоги.

Волонтерська допомога – роботи та послуги, що безоплатно виконуються і надаються волонтерами та волонтерськими організаціями.

Волонтерська діяльність є формою благодійництва.

Безоплатне виконання  робіт або надання послуг особами, що має одноразовий характер або  здійснюється на основі сімейних, дружніх чи сусідських відносин, не є волонтерською діяльністю.

Волонтерська діяльність здійснюється за такими напрямами:

• надання волонтерської допомоги з метою підтримки малозабезпечених, безробітних, багатодітних, бездомних, безпритульних, осіб, що потребують соціальної реабілітації;
• здійснення догляду за хворими, інвалідами, одинокими, людьми похилого віку та іншими особами, які через свої фізичні, матеріальні чи інші особливості потребують підтримки та допомоги;
• надання допомоги громадянам, які постраждали внаслідок  стихійного лиха, екологічних, техногенних та інших катастроф, у результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам злочинів, біженцям;
• надання допомоги особам, які через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх прав і законних інтересів;
• проведення заходів, пов’язаних з охороною навколишнього природного середовища, збереженням культурної спадщини, історико-культурного середовища, пам’яток історії та культури, місць поховання;
• сприяння проведенню заходів національного та міжнародного начення, пов’язаних з організацією масових спортивних, культурнихта інших видовищних і громадських заходів;
• надання волонтерської допомоги для ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру; [19].

 А також :

• допомога в організації соціально-культурних заходів (табори, фестивалі, виставки тощо);
• соціально-психологічне опікунство, соціальний патронаж, інша робота з соціально-незахищеними верствами населення (інваліди, люди похилого віку, сироти, малозабезпечені, безпритульні, ув’язнені, маргінали тощо);
• соціальна реабілітація, профілактика та подолання негативних явищ у молодіжному середовищі (тютюнопаління, наркоманія, ВІЛ-СНІД тощо);
• неформальна освіта дітей і дорослих;
• організація змістовного дозвілля молоді, пропаганда здорового способу життя;
• екологічний захист;
• анкетування, опитування, соціологічні дослідження;
• інформаційно-консультативні пункти (медичні, правові, психологічні, бізнесові тощо);
• збереження історично-культурної спадщини;
• розвиток третього сектору (недержавних некомерційних організацій);
• активізація громад в малих містах і селах;
• крос-культурне спілкування, розвиток толерантності і соціальної терпимості;
• миротворча діяльність, посередництво у вирішенні конфліктів [7].

Що стосується не тількі волонтреської діяльності  України, а й усього світу в цілому, розглянемо загальну декларацію волонтерської  діяльності, яка була прийнята на XI Всесвітній конференції Міжнародної  Асоціації добровільних зусиль. Згідно з якою волонтерська діяльність розглядається, як інструмент соціального, економічного, культурного, екологічного розвитку. В Декларації підкреслюється, що волонтерство - це добровільний вибір, що відображає особисті погляди і позиції: це активна участь громадянина в житті суспільства, що виражається, як правило, у спільній діяльності у межах різного роду асоціацій. Волонтерство сприяє покращенню якості життя, особистому процвітанню й поглибленню солідарності, реалізація основних потреб на шляху будівництва справедливішого і мирного суспільства, більш збалансованому економічному і соціальному розвитку, створенню нових робочих місць і професій. У Декларації проголошено низку головних принципів руху, зокрема принцип надання особистих або організованих послуг, а також принцип перетворення волонтерства в елемент особистого розвитку, набуття нових знань та навичок. Ця Декларація підтримує право кожної жінки, чоловіка та дитини на вільне об'єднання у спілки та зайняття волонтерською діяльності без будь-якої дискримінації відносно культурного та етнічного походження, віросповідання, віку, статі, фізичного, соціального чи економічного становища. Всі люди у світі повинні мати право на вільне витрачання свого часу, таланту та енергії на користь інших людей чи громади, працюючи індивідуально чи в колективі і не сподіваючись на фінансову винагороду [25].

Зі всього вищесказанного можна зробити висновок, що волонтерскька  діяльність дуже  масштабна та різноманітна, держава в особі її органів  та посадових осіб підтримує громадську ініціативу щодо провадження волонтерської діяльності, гарантує і забезпечує захист передбачених Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та законами прав, свобод і законних інтересів волонтерів, волонтерських організацій та отримувачів волонтерської допомоги [13].

РОЗДІЛ 2. НОРМАТИВН–ПРАВОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО У СФЕРІ ВОЛОНТЕРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1.Реалізація державної політики у сфері волонтерської діяльності

Державна політика —  відносно стабільна, організована та цілеспрямована діяльність органів державної влади стосовно певного питання чи комплексу питань, яка здійснюється ними безпосередньо чи опосередковано і впливає на життя суспільства [5].

Реалізація державної  політики у сфері волонтерської  діяльності здійснюється Кабінетом  Міністрів України, центральним  органом виконавчої влади у сфері волонтерської діяльності, іншими органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах своїх повноважень.

Кабінет Міністрів України  забезпечує проведення єдиної державної  політики у сфері волонтерської  діяльності, розробляє і реалізує державні цільові програми у сфері волонтерської діяльності, спрямовує і координує роботу центрального органу виконавчої влади у сфері волонтерської діяльності та інших органів виконавчої влади щодо реалізації державної політики у сфері волонтерської діяльності.

Що стосується Центрального органу виконавчої влади у сфері волонтерської діяльності, то він займається реалізацієй  державної політики у сфері волонтерської діяльності, надає в установленому цим Законом (Закон України Про волонтерську діяльність) порядку юридичним особам статус волонтерської організації та приймає рішення про позбавлення волонтерської організації цього статусу, для повної доступності для  громади розміщує на своєму веб-сайті інформацію про волонтерські організації, їх місцезнаходження, поштову адресу, номери засобів зв’язку, а також, за наявності, адреси офіційного веб-сайту в мережі Інтернет та електронної пошти. Ще одна не маловажлива функція- затвердження  методичних рекомендації з підготовки волонтерів за різними напрямами волонтерської діяльності. Також в компітенції цього орану право на звертання до суду з позовом про позбавлення юридичної особи статусу волонтерської організації за порушення законодавства у сфері волонтерської діяльності, та затвердження примірного зразка посвідчення волонтера. Центральий орган виконавчої влади також здійснює міжнародне співробітництво з питань волонтерської діяльності, узагальнює і поширює практику роботи в цій сфері [13].

На жаль, фінансування волонтерських проектів в законодавстві України не прописано, тому волонтери  займаються фандрейзингом, тобто самі знаходять альтернативні шляхи збору коштів, цими джерелами є не держава, а громадські організації та різні підприємства - меценати.

Потужна співпраця держави, громадскькіх організації та волонтерів дуже допомогає нужденним верствам населення, які потребують допомоги інших, тому було дуже актуальним  узаконення волонтерського руху в нашій країні.

2.2. Закон України про волонтерську діяльність

Збільшення чисельності  волонтерського руху потребувала нагального врегулювання законодавчої бази що визначає організаційні та правові засади здійснення волонтерської діяльності, розвитку волонтерського руху, правового статусу волонтерів, джерел фінансування, тощо.

Відсутність спеціального Закону, спрямованого на регулювання волонтерської діяльності, стримувало формування чіткої та послідовної політики держави щодо розвитку та підтримки волонтерського руху в Україні, піднесення соціальної значущості волонтера, усунення перешкод щодо використання волонтерської допомоги під час організації та проведення масових культурних та спортивних заходів загальнодержавного значення.

Цілком очевидно, що такий стан речей не дає змоги використати  увесь потенціал волонтерської  діяльності.

Тому, 19 квітня 2011 року Верховною радою України прийнято в цілому проект Закону про волонтерську діяльність, який був підписаний Президентом 11 травня 2011 року [22].

Згідно того, як анонсує цей Закон сайт Верховної Ради України:

«...держава в особі її органів та посадових осіб підтримує громадську ініціативу про здійснення волонтерської діяльності, гарантує і забезпечує захист передбачених Конституцією та законами прав, свобод і законних інтересів волонтерів, волонтерських організацій та отримувачів волонтерської допомоги.» [10].

Як наголошується в  пояснювальній записці, закон передбачає врегулювання взаємовідносин між учасниками волонтерської діяльності та визначення державної політики в сфері волонтерської  діяльності.

Згідно з документом, волонтерська організація має право проводити волонтерську та іншу некомерційну діяльність, залучати волонтерів для здійснення волонтерської діяльності, отримувати кошти та інше майно для здійснення волонтерської діяльності та використовувати у своєму найменуванні та волонтерської діяльності слова «волонтерська організація» [7].

В цілому, прийняття подібного  роду законодавчого акту можна розцінювати  як позитивне явище, оскільки дух  цього закону відповідає усталеній  практиці нормативного регулювання  волонтерської діяльності в більшості країн світу. Однак цього закону притаманні й деякі недоліки, які можуть негативно позначитися на розвитку волонтерського руху в Україні.