Дослідження впливу сімейних відносин на розвиток особистості підлітка

    Е. Еріксон встановив залежність особових особливостей дитини від його стосунків з батьками на різних стадіях розвитку. Е. Еріксон відзначав, що в підлітковому віці формується ідентифікація особи або сплутана ролей, коли перед дитиною встає завдання осмислити його різні соціальні ролі (сина або дочки, учня, друга і т. д.). Вироблені на попередніх стадіях позитивні якості значно підвищують шанси на успішну психосоціальну ідентифікацію. У недовірливого, сором’язливого і невпевненого підлітка з підвищеним відчуттям провини і власної неповноцінності виникають труднощі з ідентифікацією [16, с. 214].

    А. Адлер бачив причини неврозу в особливостях дитячого розвитку. Розуміючи невроз як порушений стиль життя, Адлер вважав однією з основних причин його формування неправильне виховання дитини. Він вказує на дві крайнощі у вихованні: вседозволеність і відкидання дитяти, позбавлення його необхідної підтримки, внаслідок чого у дитини формується нереалістичне уявлення про своє “Я”, відчуття неповноцінності і прагнення до його компенсації [1, с. 56].

    К. Юнг в своїй роботі вказує на вирішальну роль сім’ї і батьків у формуванні особи дитини. Як рахує Юнг, “нервові і психічні порушення у дітей аж до середнього шкільного віку засновані, можна сказати, виключно на порушеннях психічної сфери батьків” [17, с. 57]. На думку Юнга, на розвиток у дитини нервової патології сильний вплив роблять психічний стан, проблеми і спосіб життя його батьків, а також атмосфера в сім'ї і методи виховання. Батьки майже завжди є “або прямими ініціаторами неврозу у дитяти, або принаймні його найважливішими компонентами” [17, с. 76].

    У багатьох сучасних дослідженнях виявлені види родинних стосунків, які роблять різний вплив на розвиток особи підлітка (С. Сатир, 1992; Ф. Райс, 2000; А.С. Співаковськая, 1988; Е.Г. Ейдеміллер, 1994; А.Е. Лічко, 1983; Е.Т. Соколова, В.В. Столін, 1989 і ін.).

    В. Сатір (1992), узагальнивши досвід своєї психотерапевтичної роботи, виділила двох типів сімей – «зрілі» і «проблемні». «Зрілі» сім’ї відрізняються від «проблемних» тим, що «батьки вірять: зміни неминучі – і в розвитку дітей, і в житті дорослих. Вони приймають зміни як невід’ємну частину буття».

    За спостереженнями Ст. Сатир, «проблемні» сім’ї завжди характеризуються низькою самооцінкою; ненапрямленими, сплутаними, неясними, в значній мірі нереалістичними і нечесними комунікаціями; ригідними, інертними, стереотипними, негуманними, ненаправлені на допомогу іншим і правилами поведінки, що надмірно обмежують життя; соціальними зв’язками, або що забезпечують спокій в сім’ї, або наповненим страхом і загрозою.

    Для «зрілих» сімей характерні наступні особливості: висока самооцінка; безпосередні, прямі, чіткі і чесні комунікації; правила в цих сім’ях рухливі, гуманні, орієнтовані на прийняття, а члени сімей здібні до змін; соціальні зв'язки відкриті і повні позитивних установок і надій [10, с. 64].

2.1 Сімейні відносини, які  необхідні для нормального розвитку  підлітка

    Ф. Райс наводить виділені різними авторами особливості родинних стосунків, необхідні для нормального розвитку дитяти в підлітковому і юнацькому віці:

    1. Зацікавленість і допомога батьків. Батьківська підтримка породжує довірчі стосунки між дітьми і батьками і спричиняє за собою високу самооцінку підлітків, сприяє успіхам в навчанні і етичному розвитку. Недостатня батьківська підтримка, навпаки, може привести до низької самооцінки дитяти, поганого навчання, імпульсивних вчинків, слабкої соціальної адаптації, нестійкої і антигромадської поведінки.

    2. Здатність батьків слухати, розуміти і співпереживати. Нездатність батьків до эмпатії, відсутність у них емоційної сприйнятливості і розуміння думок і відчуттів дитяти можуть привести до розвитку байдужості і у дитяти. Пошана до підлітка, спілкування батьків з ним сприяють встановленню гармонійних стосунків в сім’ї.

    3. Любов батьків і позитивні афекти в родинних стосунках. Позитивні афекти пов’язані з емоційною близькістю, прихильністю, коханням, сприйнятливістю; члени сім'ї при цьому виявляють взаємну зацікавленість і чуйність. Якщо ж в сім’ї переважають негативні афекти, то спостерігається емоційна холодність, ворожість, відторгнення, що може привести або до переважання у дитини потреби в коханні (у дорослому віці), або до формування у нього замкнутості, холодності, нездатності виразити свою любов до близьких людей, у тому числі і до дітей. 

    4. Довіра до дитини. Недовіра до дітей, як правило, свідчить про те, що батьки проектують на них свої власні страхи, тривоги або відчуття провини. Невпевнені в собі батьки (або певні труднощі, що пережили, у минулому) більше інших схильні боятися за своїх дітей.

    5. Відношення до дитяти як до самостійної і дорослої людини. Досягнення підлітком самостійності відбувається в процесі індивідуалізації, коли він займається формуванням власної індивідуальності і в теж час встановлює нові зв'язки з батьками. Підліток намагається змінити стосунки з батьками, прагнучи при цьому зберегти колишнє спілкування, прихильність і довіру. Аби проявити власну індивідуальність, підлітки орієнтуються на іншу, чим у батьків, систему цінностей, ставлять перед собою інші цілі, набувають інших інтересів і іншої точки зору.

    7. Керівництво з боку батьків. Найбільш функціональними є ті сім’ї, де батьки проявляють гнучкість, пристосовність і терпимість в своїх поглядах і поведінці. Батьки, що не проявляють гнучкості у вихованні підлітків, відмовляються передивлятися свої погляди і міняти точку зору; вони нетерпимі, надмірно вимогливі, завжди налагоджені критично і покладають на дітей невиправдані надії, не відповідні їх віку. Це згубно впливає на самооцінку підлітка, пригнічує розвиток його особи, що, врешті-решт, наводить до стресових ситуацій у відносинах між батьками і дітьми.

    8. Особистий приклад батьків: здатність подати хороший приклад для наслідування; слідувати тим же принципам, яким учать дітей. Оскільки процес ідентифікації у підлітків частково протікає в сім'ї, ті з них, хто гордиться своїми батьками, як правило, відчувають себе досить комфортний на навколишньому світі [4, с. 87].

    Э.Г. Ейдеміллер виділяє дві групи причин, що викликають того або іншого типа родинних стосунків, залежно від особових особливостей батьків.

    1. Відхилення особи самих батьків – акцентуація і психопатії, які часто зумовлюють різні порушення у вихованні.

    При нестійкій акцентуації батько частіше схильний до гипопротекції (коли дитина надане самому собі, батьки не цікавляться ним і не контролюють його), недостатньому задоволенню потреб дитяти, зниженому рівню вимог до нього.

    Епілептоїдная акцентуація батьків частіше за інших обумовлює домінування, жорстоке поводження з дитиною. Тривожна недовірливість батьків також може наводити до домінуючого стилю виховання.

    Демонстративно-компенсаторна акцентуація особи та істероїдна психопатія часто привертає до суперечливого типа виховання – демонстрованому коханню і турботі про дитину при глядачах і емоційному відкиданню в їх відсутність.

    2. Психологічні (особові) проблеми батьків, що вирішуються за рахунок дитини. В даному випадку в основі негармонійного виховання лежить певна особова проблема (або потреба), найчастіше неусвідомлювана батьком, яку він намагається вирішити за рахунок виховання дитини.

2.2 Джерела порушення  виховання

    Cпіваковська А.С. виділяє 8 джерел порушень виховання [18]:

    1. Розширення сфери батьківських відчуттів – обумовлює такі порушення виховання як потураюча і домінуюча гіперпротекція. Дане джерело порушення виховання виникає найчастіше тоді, коли подружні стосунки між батьками виявляються порушеними з різних причин: смерть чоловіка, розлучення, не задоволеність одного з батьків стосунками з чоловіком. Батько починає хотіти, аби дитя стало для нього чимось великим, ніж просто дитям. З’являється прагнення віддати дитині (частіше для протилежної статі) «всі відчуття, все кохання».

    2. Перевага в підлітку дитячих якостей – обумовлює стиль виховання «потураюча гіперпротекція». У батьків спостерігається прагнення ігнорувати підростаючих дітей, стимулювати у них збереження таких дитячих якостей, як безпосередність, наївність, грайливість. Страх або небажання взросління дітей можуть бути пов’язаний з особливостями біографії самого батька (наприклад, якщо він мав молодшого брата або сестру, на яких свого часу перемістилося кохання батьків, у зв’язку з чим свій старший вік він сприймав як нещастя). Розглядаючи підлітка як «ще маленького», батьки знижують рівень вимог до нього, тим самим стимулюючи розвиток психічного інфантилізму.

    3. Виховна невпевненість батька – обумовлює потураючу гіперпротекцію, або просто знижений рівень вимог до дитяти. Відбувається перерозподіл влади в сім’ї між батьками і дитям на користь останнього. Батько «йде на поводі у дитяти. Це відбувається тому, що підліток зумів знайти до свого батька підхід, намацав його «слабке місце», яке може бути обумовлене психастеническими рисами особи батька. У інших випадках на формування цієї особливості могли вплинути стосунки батька з його власними батьками: діти, виховані вимогливими, егоцентричними батьками, ставши дорослими, бачать в своїх дітях ту ж вимогливість і егоцентричність, випробовують по відношенню до ним те ж відчуття «неоплатного боржника», що випробовували раніше по відношенню до власних батьків.

    4. Фобія втрати дитини – обумовлює потураючу або домінуючу гіперпротекцію. Батьки випробовують підвищену невпевненість, страх помилитися, перебільшують свої уявлення про «крихкість», хворобливість дитини. Джерела такого відношення – довге чекання народження дитяти, перенесені їм важкі захворювання.

    5. Нерозвиненість батьківських відчуттів – може обумовлювати такі порушення виховання як гипопротекція, емоційне відкидання, жорстоке звернення. Причиною нерозвиненості батьківських відчуттів може бути відкидання самого батька в дитинстві його батьками, або особові особливості батька, наприклад, шизоїдність.

    6. Проекція на дитину власних небажаних якостей – обумовлює емоційне відкидання або жорстоке поводження з дитиною. Причиною такого відношення часто буває те, що батько як би бачить в дитині риси вдачі, які не хоче визнати в самому собі.

    7. Винесення конфлікту між подружжям в сферу виховання – може обумовлювати суперечливого типа виховання, який є поєднанням потураючої гіперпротекції з боку одного батька з відкиданням або домінуючою гіперпротекцією іншого. При цьому різниця в думках батьків найчастіше буває діаметральною: один наполягає на вельми строгому вихованні з підвищеними вимогами, заборонами і санкціями, інший же – схильний жаліти дитяти, йти у нього на поводі.

    8. Зрушення в установках батька по відношенню до дитяти залежно від його підлоги – обумовлює або потураючу гіперпротекцію, або емоційне відкидання [15].

2.3 Типи неадекватного  батьківського відношення до  підлітка

    На думку Е.Т. Соколової і В.В. Століна, існує декілька типів неадекватного батьківського (материнського) відношення до підлітка.

    1. Відношення матері до сина-підлітка як до того, що «заміщає» мужа: вимога активної уваги до себе, турботи, нав'язливе бажання знаходитися постійно в товаристві сина, бути в курсі його інтимного життя, прагнення обмежити його контакти з однолітками. У менш грубій формі подібне відношення виявляється в привласненні синові статусу «глави сім’ї».

    2. Гіперопіка і симбіоз характеризуються нав’язливим бажанням матері утримати, прив’язати до себе підлітка, позбавити його самостійності із-за можливого нещастя в майбутньому. В цьому випадку зменшення реальних здібностей дитяти наводить до максимального контролю і обмежень з боку батьків, бажанню робити все за нього, оберегти від небезпек життя, «прожити життя за дитину». Результатом подібного виховання є «закреслення реального дитяти, регрес і фіксація на примітивних формах спілкування ради забезпечення симбіотичних зв’язків з ним».

    3. Виховний контроль за допомогою нарочитого позбавлення кохання. Поведінка дитини, що не задовольняє батьків, карається тим, що дитині демонструється, що «він такий не потрібний, мама такого не любить». При цьому батьки прямо не виражають своєї незадоволеності неправильною поведінкою дитяти, а просто не розмовляють з ним, ігнорують. У гипертивних підлітків подібне відношення викликає безсиле відчуття люті, спалахи агресії, за якими коштує «бажання довести своє існування». У таких випадках батько «йде на світову» або шляхом у відповідь агресії (фізичних покарань) намагається здолати стіну відчуження між собою і дитям. У сензитивних підлітків подібна поведінка батьків породжує глибоке відчуття власної непотрібності, самоти. Аби повернути батьківське кохання, підліткові доводиться обмежувати власну індивідуальність, гідність, позбавляючись власного «Я». Слухняність досягається ціною знецінення «Я» підлітка, збереження примітивної прихильності батьків до нього.

    4. Виховний контроль за допомогою виклику відчуття провини полягає в тому, що дитя, що порушило заборону, називається батьками «невдячним», таким, що «зрадив батьківське кохання» і тому подібне Частковим випадком такого відношення є виховання підлітка в умовах підвищеної моральної відповідальності, описане вище. В результаті батьківського виховання даного типа розвиток самостійності підлітка сковується постійним страхом виявитися винуватим в неблагополуччі батьків, стосунками залежності [11].

2.4 Педагогічні рекомендації  щодо сімейного виховання

    Дослідники С. Заслуженюк, В. Семіченко пропонують деякі педагогічні рекомендації, які могли б допомогти в родинному вихованні.

    1. Необхідно визначити власну концепцію виховання, тобто обгрунтувати принципи, які хотіли б реалізувати в процесі взаємодії з дитям.

    2. Визначення діапазону невтручання в справи дитини. Цей діапазон збільшується у міру дорослішання підлітка. Можна скласти перелік дій, які дитя може здійснювати без вашого відома. Дослідники пропонують також дати дитини можливість навчити батьків, прагнути бути ненав’язливим. Підліток повинен відчути, що він має право впливати на події родинного життя.