Земля, як об’єкт власності та господарювання в аграрній сфері

ЗМІСТ:

Вступ  ……………………………………………………………………………… 3

1.  Земля, як об’єкт власності та господарювання в аграрній сфері. Рента як

економічна форма реалізації власності  на землю . ………………............................ 4

2. Види земельної ренти, механізм її формування та вилучення …………………

3. Сучасні проблеми формування земельного ринку, його інфраструктури ……..

4. Грошові оцінки землі в Україні …………………………………………………...

5. Висновок ……………………………………………………………………………

6. Список використаної літератури …………………………………………………

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Сільське господарство – це сектор економіки, де найбільшою мірою виявляється  модель ринку чистої конкуренції, а  його результативність цілком залежить від використання специфічного ресурсу  – землі, родючість якої необхідно  постійно відновлювати. Товари цього сектора не мають замінників, тому аграрна політика має проводитися як у короткостроковому, так і в довгостроковому періодах – вона постійно

повинна бути в центрі уваги кожного  уряду.

Сьогодні сільськогосподарське виробництво  і в цілому агропромисловий комплекс України перебувають у центрі суспільної уваги, оскільки і без того небагатий наш стіл останнім часом особливо збіднів, стрімко зросли ціни на продовольство — такі явища викликають у населення України велику стурбованість і загострюють соціальну напруженість.

В аграрному секторі виникають  складні виробничі відносини, певна  система земельних відносин власності  у процесі виробництва сільськогосподарської  продукції, її розподілу, обміну та використання.

Найважливіше місце в системі земельних відносин відводиться земельній ренті, яка являє собою частину додаткової частини вартості, що створюється в процесі використання земельних надр. Особливість ренти в тому, що вона є продуктом суспільної праці, а не результатом конкретного товаровиробника. Саме ця обставина і те, що величина ренти досить суттєва, обумовлює її виключну роль в економіці держави.

Питанням земельної ренти за останні півстоліття у світовій економічній літературі не приділялося  належної уваги. Пояснюється це тим, що земля у більшості розвинутих країн уже повністю поділена між державою та приватними власниками, а рента, яку вони отримують, має більшу величину порівняно з іншими факторами факторіального розподілу доходу.

Рента, як категорія ринкового господарства, означає постійно отримувану частину доходу з капіталу, майна чи землі, що не вимагає від власника ніякої підприємницької діяльності. Земельна рента, як економічна рента землі, є однією з форм розподілу створеного національного доходу. В економічній думці реформаторів аграрного сектора домінує думка щодо досягнення ефективності сільського господарства через формування ринку землі на основі приватної власності та ринкових законів функціонування.

Тут існує певна неточність, оскільки земля є специфічним товаром, тому ринковий механізм попиту і пропозиції просто не впливає на ціну землі. Тут йдеться про вплив пропозиції на ціну земельної ренти. Специфіка землі як фактора виробництва та як товару визначається такими чинниками:

- земля як ресурс характеризується  обмеженістю, яка означає, щосуспільство не може запропонувати більше ресурсів, ніж хотіли б мати люди. Отже, обмеженість землі абсолютна.

- специфіка земельного ресурсу  як фактора в тому, що не  тільки його кількісні параметри  зменшуються, а постійно знижуються  і якісні характеристики.

- за умов загострення світової  продовольчої проблеми вирішення  питань реформування аграрного  сектора економіки України набуває  не лише суто національної, а  й міжнародної ваги.

- глобалізація економіки зумовлює  посилений тиск на кожну ділянку землі з точки зору прикладання капіталу або її привласнення як об’єкта власності.

 

 

 

 

 

 

1. Земля, як об’єкт власності та господарювання в аграрній сфері. Рента як економічна форма реалізації власності на землю.

Земельні відносини - це суспільні відносини з приводу володіння, користування, розпорядження і управління землею на державному, господарському і внутрішньогосподарському рівнях як об'єктом господарювання, так і засобами виробництва у сільському господарстві.

Поняття земельних відносин охоплює широке коло питань економічного (виробничого) і правового характеру. В основі земельних відносин лежить категорія власності на землю. Тому зміну і розвиток земельних відносин пов'язують зі зміною і розвитком форм власності на землю. Земельні відносини як складова виробничих відносин, можуть бути як стимулюючим, так і стримуючим фактором у розвитку продуктивних сил.

Характерною ознакою трансформації  земельних відносин на сучасному  етапі є приватизація землі, розвиток багатоукладної економіки на основі поєднання переваг колективної форми організації праці і приватної власності, особистого інтересу в підвищенні продуктивності праці на землі. Приватизація земель сільськогосподарського призначення здійснюється через визначення частки кожного члена колективу у спільній власності на землю, передану у колективну власністьсільськогосподарських підприємств. Земельні відносини регулюються спеціальним земельним законодавством, яким визначаються правовідносини щодо землі як об'єкта земельних відносин, що виникають у процесі сільськогосподарського виробництва між суб'єктами земельних відносин.

Об'єктами земельних відносин у  сфері сільськогосподарського виробництва є землі сільськогосподарського призначення (рілля, землі під багаторічними насадженнями, сіножатями і пасовищами) всіх форм власності і господарювання.

Суб'єктами земельних відносин є  окремі громадяни (фізичні особи) та юридичні особи, держава в особі відповідних органів державної влади та територіальні громади сіл, селищ і міст в особі відповідних рад.

Суб’єкти правовідносин щодо землі діють у межах чинного законодавства.

Основу формування і розвитку земельних  відносин у будь-якій суспільно-економічній формації складає власність на землю.

Відповідно до Законів України, прийнятих у 1991-1992 р. "Про власність", "Про форми власності на землю", Земельного кодексу України, у нашій державі запроваджено державну, колективну і приватну форми власності на землю. Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 р., колективна власність на землю не передбачена. Крім державної і приватної, нею запроваджено комунальну форму власності. Таким чином, Конституцією України передбачено такі форми власності на землю: суспільна, яка включає державну і комунальну власність на землю, та приватна, яка поділяється на приватну власність громадян та приватну власність недержавних юридичних осіб. Отже, земельне законодавство, що сформувалося до прийняття Конституції України, має бути приведене у відповідність з Основним Законом країни.

У державній власності перебувають всі землі України, за винятком переданих у колективну та приватну власність. Держава може передавати землі у колективну або приватну власність і надавати їх у постійне або тимчасове користування, у тому числі в оренду.

Водночас Земельним кодексом передбачені  категорії земель, які не передаються ні в колективну, ні у приватну власність. До них належать землі загального користування населених пунктів; землі гірничодобувної промисловості, транспорту, зв'язку та оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду, понад 5 га, і водного - понад 3 га; землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів; землі господарств з вирощування хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, плодів і винограду.

 У колективну власність можуть  бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Площа земель, що передається у  колективну власність, становить різницю між загальною площею земель, які знаходяться у віданні відповідної ради, і площею земель, що залишаються у державній власності (землі запасу, лісовий, водний та резервний фонди) і у власності громадян.

У приватнувласність земельні ділянки  передаються громадянам України  місцевими

радами відповідно до їх компетенції  для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва.

Право приватної власності на земельну ділянку громадяни набувають також у разі одержання її у спадщину, одержання частки землі у спільному майні подружжя, купівлі-продажу, дарування, обміну, одержання земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) при виході з колективного та іншого недержавного сільськогосподарського підприємства.

Земельні ділянки у приватну власність для вищенаведених  цілей передаються безплатно. Виняток становить передавання земель для ведення но. Виняток становить передавання земель для ведення селянського (фермерського) господарства. У даному разі безплатно передається середня земельна частка або земельна частка (пай), при виході громадянина з колективного сільськогосподарського підприємства. Решта земель, тобто площа, яка перевищує середню земельну частку або земельний пай, передається за плату.

Рентні відносини – відносини  між економічними суб’єктами стосовно застосування у виробництві фактора землі і одержання доходу у формі ренти.

Економічну природу рентних  відносин намагались з’ясувати кілька поколінь вчених-теоретиків. Найбільш відомі теорії земельної ренти і рентних відносин розроблені у рамках класичної, марксистської і неокласичної концепцій.

У представників класичної політичної економії не існувало єдиної думки стосовно природи рентних відносин і земельної ренти. Зокрема, А. Сміт розглядав ренту надлишком вартості над заробітною платою робітника і середнім прибутком фермера-орендаря. Цей надлишок виплачувався землевласникові. Водночас Сміт, услід за французькими фізіократами,трактував ренту продуктом природи, який залишається після відрахувань і заміщення всього того, що створено людиною.

Д. Рікардо, один із послідовників  Сміта, розглядав ренту частиною продукту землі, яка виплачується землевласнику як компенсація за використання його землі як сили природи. Водночас він будував свою теорію ренти на засадах теорії трудової вартості. Джерелом ренти, наголошував він, є не сама природа, а праця, якій сили природи на кращих і середніх (за урожайністю і місцезнаходженням) ділянках сприяють підвищенню продуктивності. Саме внаслідок цього виникає надлишок над середнім прибутком, оскільки вартість продукту сільськогосподарського виробництва визначається затратами праці на гірших ділянках. Рікардо вважав, що причиною зростання ренти є необхідність залучати до господарського обороту усе гірші і гірші землі.

Рікардо, як і за півстоліття до нього Сміт, вважав, що носіями рентних відносин виступають три групи економічних суб'єктів - землевласники, підприємці-орендарі і наймані робітники. З рікардіанської теорії ренти можна зрозуміти, що рентні відносини - це відносини експлуатації найманої праці.

Сучасник Рікардо, інший послідовник  економічного вчення Сміта,французький  дослідник Ж.Б.Сей у своїй теорії «трьох факторів», про яку уже йшлося, розглядав ренту доходом від землі, так само, як прибуток і процент - доходом від капіталу, заробітну плату - доходом від праці. Три фактора виробництва створюють свої доходи, тому відносини експлуатації не виникають.

Згідно положень марксистської  теорії рентні відносини виникли  водночас із появою і розвитком приватної власності на землю, а рента стала економічною формою реалізації приватної власності на землю. Вона існувала ще за умов рабовласництва і феодалізму. При феодалізмі земельна рента відображала відносини між землевласниками і кріпосними селянами і виступала формою додаткового продукту, який привласнювався феодалом.

Рента сплачувалась селянами у різноманітних  формах, існували   сплачувалась селянами у різноманітних формах, існували відробіткова, продуктова і грошова рента. Капіталістична земельна рента відбивала відносини уже між трьома класами суспільства — земельними власниками, орендарями і найманими робітниками. У цьому випадку вона

сплачується орендарями землевласникам у вигляді грошової орендної плати за тимчасове користування земельною ділянкою.

К.Маркс виділяв матеріальні умови, що породжують земельну ренту. Вони виникають із особливих якостей землі як головного засобу виробництва у сільському господарстві. Однакові за кількістю і якістю затрати живої праці і капіталу на одиницю земельної площі приносять різний результат на різних за якістю землях, формуючи неоднакову вартість одиниці продукту. Водночас потрібно відзначити специфіку ціноутворення на сільськогосподарські товари. Обмеженість продуктивних земель кращої і середньої якості змушує використовувати і гірші землі, продукція з яких є відносно дорожчою. На відміну від інших сфер господарської діяльності, ринкові ціни на сільськогосподарську продукцію складаються на ґрунті найгірших умов виробництва. У зв'язку із цим, виробництво сільськогосподарської продукції на кращих і середніх землях дає змогу одержати додатковий (надлишковий) прибуток, який і привласнюється власником землі у вигляді земельної ренти.

Рента, за марксистськими уявленнями, виступає однією із форм (поряд з прибутком і процентом) додаткової" вартості, створеної додатковою працею найманих робітників і привласненої земельним власником. Останні, таким чином, є експлуататорами найманої праці у сільському господарстві разом із орендарями, котрі привласнюють іншу форму додаткової вартості - прибуток.