Людина, особистість, індивід, індивідуальність

Самооцінка може бути і заниженою, тобто нижче  реальних можливостей особистості. Зазвичай це призводить до невпевненості  в собі, боязкості і відсутності  дерзань, неможливості реалізувати  свої здібності. Такі люди не ставлять перед собою мети, яку важко  досягти, обмежуються вирішенням повсякденних завдань, занадто критичні до себе. Низька самооцінка може призвести до виникнення комплексу меншовартості. 

Занадто висока або занадто низька самооцінки порушують  процес саморегуляції, спотворюють  самоконтроль. Особливо помітно це виявляється в спілкуванні, де особи  з завищеною і заниженою самооцінкою  стають джерелом конфліктів. При завищеній  самооцінці конфлікти виникають  через зневажливе ставлення до інших  людей і звертання до них, занадто  різкі і необґрунтовані висловлювання  на їх адресу, нетерпимість до чужої  думки, прояви зарозумілості і зазнайства. Низька критичність до себе заважає  їм навіть помітити, як вони ображають  інших зарозумілістю і незаперечністю суджень. 

При заниженій  самооцінці конфлікти можуть виникати через надмірну критичність цих  людей. Вони дуже вимогливі до себе і ще більш вимогливі до інших, не вибачають жодного свого промаху  чи помилки, схильні постійно підкреслювати  недоліки інших. І хоча це робиться з найкращих спонукань, усе-таки стає причиною конфліктів у силу того, що небагато хто може терпіти систематичне “пиляння”. Коли в тобі бачуть лише погане і постійно вказують на це, то виникає ворожість до джерела  таких оцінок, думок і дій. 

Оскільки самооцінка складається під впливом оцінки навколишніх і, ставши стійкою, змінюється дуже важко, то змінити її можна, змінивши ставлення навколишніх (однолітків, співробітників, викладачів, рідних). Тому формування оптимальної самооцінки сильно залежить від справедливості оцінки всіх цих людей. Особливо важливо  допомогти людині “підняти” неадекватно  занижену самооцінку, допомогти їй повірити в себе, у власні можливості, у свою цінність. 

Самооцінка особистості  – досить стала характеристика людини, що формується в дитинстві і залишається  на певному рівні (завищена, нормальна, занижена) протягом всього життя. Але  в ній є і динамічна частина, яка змінюється в процесі діяльності людини. 

Від чого залежить самооцінка? Звичайно, на її формування певною мірою впливають думки, оцінки інших людей, деякі (досить хаотичні) психологічні знання, одержані людиною. Але визначальними в формуванні самооцінки є, по-перше, реальні успіхи, досягнення в діяльності людини. По-друге, самооцінку визначає рівень вимог, що їх людина висуває до себе. При цьому, якщо спробувати вивести формулу  самооцінки, вона виглядатиме так:

. 

Саме від рівня  вимог, від того, на що людина вважає себе здатною, чого вона вважає можливим досягти, в найбільшій мірі залежить самооцінка особистості. 

Як формується рівень самооцінки? Певний рівень самооцінки формується в дитинстві. В цьому  певну роль відіграють особистісні  характеристики, в першу чергу  тип темпераменту людини. Другою складовою  формування самооцінки є ті відносини, що склалися в сім’ї, жорсткий чи, навпаки, м’який принцип виховання. 

Важливо, щоб  підхід до кожної дитини був таким, який враховував би особливості її типу нервової системи, і щоб батьки прагнули виховати дитину, яка здатна адекватно оцінити себе.

4

РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ 

Розвиток, прогрес, регрес, біогенетична теорія, соціогенетична теорія, психогенетична теорія, діяльнісний  підхід, періодизація, теорія Д. Б. Ельконіна, провідна діяльність, соціальна ситуація розвитку, протиріччя, новоутворення, сензитивні та кризові періоди розвитку, концепція розвитку особистості  протягом життя, погляди Е. Еріксона, нормальна лінія розвитку, аномальна  лінія розвитку, епігенетичний принцип, умови які визначають розвиток на кожній стадії. 

ОСНОВНІ  ПОЛОЖЕННЯ 

Розвиток людини — це процес кількісних та якісних  змін, який охоплює становлення людини в біологічному, психічному та соціальному  плані. Він характеризується фізичними (морфологічними, біохімічними, фізіологічними), психічними змінами (появою новоутворень, нових механізмів, нових процесів, нових якостей), розширенням та поглибленням взаємозв’язків різних властивостей особистості, новим рівнем функціонування та формування психологічних стратегій  рішень особистих, професійних, соціальних проблем, цілісністю, інтегративністю  тощо. 

Одним із важливих моментів розкриття сутності розвитку людини є розуміння тих законів, за якими відбувається розвиток, розуміння  рушійних сил розвитку, джерел, закономірностей  та його етапів, ролі кризових періодів в житті людини, можливостей прискорення  процесу розвитку тощо. Перше, з чим  стикаються при вивченні психічного розвитку людини, це проблема співвідношення в ньому біологічного та соціального. 

Представники  біогенетичного підходу кладуть  в основу розвитку особистості біологічні процеси дозрівання організму. Сам  процес розвитку трактується основним чином як дозрівання, стадії якого  універсальні. Якщо представники цього  підходу й говорять про роль соціального  середовища, то лише як про умову  для дозрівання заданих природою (генетично обумовлених) якостей  та властивостей. 

Представники  соціогенетичного підходу повністю відкидають значення біологічних факторів і пояснюють процес розвитку людини через структуру суспільства, через  способи соціалізації, взаємовідносини  з оточуючими, тобто соціальна  поведінка людини пояснюється через  замкнуті в собі властивості середовища, до яких людина повинна пристосуватися. 

Представники  психогенетичної теорії трактують  психічний розвиток як повністю спонтанний процес, не залежний ані від біологічного, ані від соціального. Такими самодетермінуючими психічними явищами можуть бути емоції, потяги, мотиви, пізнавальна сфера тощо. Психологічний розвиток трактується як повністю спонтанний процес. 

Представники  психології діяльності вважали, що розвиток особистості відбувається в процесі  залучення людини до різних видів  діяльності. Ніде окрім діяльності людина не розвивається. 

Проблема людського  розвитку неспіввідносна за своєю складністю з будь-якою біологічною проблемою. Розвиток людини обумовлений взаємодією багатьох факторів: спадковістю, середовищем  біогенним, соціальним, вихованням, власним  психічним життям, діяльністю людини. Ці фактори діють не порізно, а  разом на складну структуру розвитку. 

Розплутати цей  складний клубок біологічних та соціальних ниток, зрозуміти дійсний внесок природи, генетики, соціальних зв’язків суспільства, внутрішніх законів розвитку психічного у розвиток особистості, а значить, навчитися впливати та керувати її формуванням, можливо за умови вивчення та аналізу сутності та динаміки розвитку людини на різних етапах її життєвого шляху. 

Розглянемо дві  концепції періодизації розвитку особистості, авторами яких Д. Б. Ельконін та Е. Еріксон. 

Д. Б. Ельконін висунув  ідею поєднання двох ліній розвит-

 ку: пізнавального  та власне особистісного (від  народження до закінчення середньої  школи). Згідно з його теорією,  розвиток 

пізнавальної  сфери дитини та її особистості (сфера  потреб та мотивів) відбувається у руслі  різних провідних діяльностей, що послідовно змінюють одна одну в онтогенезі. Першим видом 

 діяльності, з якої починається формування  особистості, є безпосереднє емоційне  спілкування немовляти з матір’ю,  іншими оточуючими людьми. Ця  діяльність змінюється рольовою  грою, спільною навчальною діяльністю, спілкуванням, в процесі яких  виникають новоутворення, що є  опорою подальшого розвитку. Новоутворення  — якості, властивості особистості,  ті психічні та соціальні зміни,  які вперше виникають на певній  стадії розвитку і котрі переважно  й визначають ставлення до  навколишнього світу людей, самого  себе та весь хід розвитку  в даний період. 

Під час виконання  саме цієї групи провідних діяльностей  і відбувається розвиток сфери потреб та мотивів, сфери «що я хочу». 

Другу групу  провідних діяльностей складають  ті, всередині яких відбувається розвиток пізнавальної сфери та відповідних  здібностей у дитини. Це маніпулятивно-предметна  діяльність, гра дошкільнят з предметами, навчання та праця у шкільному  віці, це сфера «можу». 

Таким чином, від  народження до пізнього юнацтва, послідовно та періодично змінюють одна одну провідні діяльності предметного плану з  одного боку та форми спілкування  — з іншого, які поперемінно  забезпечують розвиток пізнавальних процесів та сфери потреб і мотивів особистості. 

Концепція Д. Б. Ельконіна розроблялася та доповнювалася  рядом вчених: Л. Виготський, Д. Фельдштейн, Л. Божович тощо. Узагальнення цих  теорій можна зобразити за допомогою  наступної таблиці (табл. 3). 

Перехід від  однієї вікової стадії до іншої знаменується перебудовою та змінами в психічному розвитку і може супроводжуватися кризою, яка характеризується загостренням протиріч, що виникають в процесі  розвитку, сильними емоційними переживаннями, порушенням взаєморозуміння з оточуючими тощо. 

Існує сензитивний  період розвитку, тобто оптимальний  термін для розвитку тих чи інших  якостей людини (наприклад, 1—3 роки — оптимальний період для розвитку мови, 6—11 р. — для розвитку навичок  прийняття рішення, 11—16 р. — для  розвитку абстрактного мислення і т. д.). Пропустивши цей термін, відповідну властивість сформувати в інший  час буде набагато складніше, а то і зовсім неможливо. Причини сензитивності  — нерівномірність дозрівання мозку  та нервової системи, а також те, що деякі властивості особистості  можуть розвиватися лише на підґрунті  вже сформованих. 

Психічний розвиток особистості не обмежений якимось  певним проміжком часу, тільки тими чи іншими періодами. Він відбувається на всіх етапах життєвого шляху людини. При цьому кожний етап, поряд із загальними закономірностями розвитку характеризується також особливим  та специфічним лише для нього. З  цієї точки зору період зрілості не може розглядатися як деякий кінцевий пункт, до якого спрямовано розвиток та яким він закінчується.

Чим більш зрілою психологічно та соціально є особистість, тим більше зростають її можливості у подальшому розвитку. Період особистісної зрілості відкриває якісно нові можливос-

 ті становлення  людини. З цієї позиції цікаво  розглянути розвиток особистості  протягом життя. Ця концепція  представлена епігенетичною теорією  Еріксона. Сутність епігенетичної  теорії відображається в принципі: «Все, що росте, має загальний  план». Виходячи з цього загального  плану, розвиваються окремі частини.  Кожна з них має найбільш  сприятливий період для переважного  розвитку. Так відбувається до-

 ти, доки всі  частини, що розвинулися, не  сформують функціо-

 нальне ціле. 

Розвиток особистості, за Еріксоном, — це закономірна зміна  етапів, на кожному з яких відбувається якісне перетворення внутрішнього світу, відношень та поведінки людини, в  результаті чого вона як особистість  отримує щось нове, характерне саме для даного етапу розвитку. Новоутворення  особистості виникають не на порожньому місці, їхня поява на певному етапі підготовлена всім процесом попереднього розвитку особистості. Нове в ній може виникнути та закріпитися лише тоді, коли в минулому для нього вже були утворені відповідні психологічні та поведінкові умови. Послідовність стадій психічного розвитку особистості, за Еріксоном, — це результат біологічного дозрівання, але зміст розвитку визначається тим, що очікує від людини сім’я, суспільство. За Еріксоном, будь-яка людина проходить виділені стадії, до якої б культури вона не належала, все залежить лише від тривалості її життя. 

Еріксон виділяє  вісім стадій розвитку. Перехід від  однієї стадії до іншої характеризується кризами. Криза — «як поворотний пункт», «момент вибору між прогресом  та регресом, інтеграцією та затримкою». Цей вибір між двома полярними  відношеннями до світу, до себе закріплюється  в певних властивостях та якостях  особистості. 

І стадія (від  народження до 1 року). На цій стадії формується базова довіра до людей, почуття  безпеки існування у світі, на противагу почуттю недовіри до людей, відчуття загрози, що йде від світу. Ознаки соціальної довіри у немовляти  проявляються у легкому годуванні, глибокому сні, нормальній роботі кишечника. До перших соціальних досягнень відноситься  готовність дитини дозволити матері зникнути з поля зору без надмірної  тривоги чи гніву, бо її існування  стало внутрішньою впевненістю, а її появу можна передбачити. Саме ця постійність, неперервність  та тотожність життєвого досвіду  формує у маленької дитини початкове  почуття власної ідентичності. Дуже велику роль відіграє матір на цій  стадії, її любов, бажання та вміння задовольнити потреби дитини.