Людина, особистість, індивід, індивідуальність

§ 1. Людина, особистість, індивід, індивідуальність 

 Поняття «особистість»  широко використовується як у  різних суспільних науках, так  і в повсякденному житті. Коли  характеризують якусь людину, то  говорять про неї або як  про особистість, або як про  індивіда, або як про індивідуальність. У загальній психології ці  поняття не є тотожними.  

 Вихідним  є поняття «людина». Людина —  це, насамперед, біологічна істота, яка наділена, на відміну від  інших представників біологічних  видів, свідомістю й мовою,  здатністю працювати, оцінювати  навколишній світ і активно  його перетворювати. З іншого  боку, людина — істота соціальна.  Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і  відносини, колективна трудова  діяльність змінили та підкорили  собі її природну індивідуальність.  

Індивід — це окремо взята людина як представник  людського роду з усіма її психологічними, морально-етичними та психічними характеристиками. Індивід — це завжди один з багатьох, і він завжди знеособлений. У понятті  «індивід» не фіксуються які-небудь особливі або одиничні властивості (біологічні, соціальні) людини, хоча вони, звичайно, присутні.  

 Поняття «особистість»  більш вузьке, ніж поняття «людина». З'являючись на світ, людина, розвиваючись  у суспільстві, здійснюючи спільну  діяльність з іншими людьми  та спілкуючись з ними, поступово  набуває особливої соціальної  якості, стає особистістю — суб'єктом  пізнання та активного перетворення  світу, суспільства та самої  себе. Тобто, коли йдеться про  особистість, ми виходимо із  суспільної сутності та соціальних  функцій індивіда. Тож особистість  — це системна соціальна характеристика  індивіда, що формує предметну  діяльність та спілкування і  зумовлює причетність до суспільних  відносин.  

 Особистості  поділяють на: 1) соціалізовані (адаптовані  до умов свого соціального  буття); 2) десоціалізовані (девіантні), тобто ті, що відхиляються від  основних соціальних вимог; 3) психічно-аномальні  (психопати, невротики, особи із  затримками психічного розвитку  та з особистісними акцентуаціями).  

 Своєю чергою  соціалізовану особистість можна  диференціювати залежно від меж  її психічної норми: 1) особистість  автономна; 2) особистість у розвитку, самовдосконаленні та самореалізації; 3) особистість толерантна; 4) особистість  комунікабельна; 4) особистість адекватна; 6) особистість справедлива, совісна  і чесна; 7) особистість рішуча  і наполеглива; 8) особистість емоційно  реактивна; 9) особистість з почуттям  самоповаги, гумору і філософського  скепсису; 10) особистість духовна  тощо.  

 Проблема  особистості є центральною серед  усіх проблем юридичної психології. У системі «людина — право», насамперед, реалізуються особистісні  аспекти людини як соціальної  істоти, включеної до суспільних  відносин.  

 При цьому  виникає питання: якщо особистість  є ознакою індивіда, то чи будь-який  індивід має цю ознаку? Річ  у тім, що особистість —  це ознака свідомого індивіда, який займає певну позицію  у суспільстві і виконує певні  соціальні ролі. Індивід, який  народжений з глибокими відхиленнями  у психіці, або той, що виріс  поза людським оточенням, не  зможе стати особистістю. Але  це виняткові випадки. Набагато  частіше трапляються ситуації, коли  в людини недостатньо чітко  сформована позиція особистості  (стала система її ставлень  до тих чи інших характеристик  дійсності), яка виявляється у  певній поведінці й вчинках  [1].  

 Неповторність,  оригінальність особистості, сукупність  притаманних тільки їй своєрідних  особливостей складають індивідуальність  людини, яка в одних має дуже  яскраву палітру, в інших —  малопомітна. Вона може проявлятися  в одній або одночасно у  декількох сферах людської психіки.  Задоволення людини наслідками  своєї праці, становищем у суспільстві,  взаємовідносинами з іншими людьми  значною мірою пов'язане з можливістю  розвитку і реалізації індивідуальних  рис характеру. Цим пояснюється  необхідність детального вивчення  індивідуальних якостей особистості  в правовій сфері.  

 У своїй  професійній діяльності юридичним  працівникам у більшості випадків  потрібно з'ясовувати складні  переплетіння людських взаємовідносин, мотиви тих чи інших вчинків,  у тому числі, й злочинів. Часто  вони стикаються з такими людськими  якостями, що штовхають їх на  вчинення злочинів чи інших  протиправних дій, як корисливість, помста, жорстокість, злість, жадібність, амбіційність, кохання і ревнощі  тощо.  

 У своїй  діяльності юристи змушені спілкуватись  з різними людьми, які виступають  у процесі як потерпілі, свідки, поняті, експерти, позивачі та відповідачі  тощо. Усі вони мають різні  характери, специфічні життєві  позиції, своє ставлення до  світу, індивідуальні особливості  мислення, пам'яті, різний рівень  розумового (інтелектуального) розвитку. І юристи все це повинні  враховувати, щоб правильно орієнтуватись  у складних відносинах і конфліктах, за умов яких відбувається  з'ясування обставин справи. Вони  повинні правильно будувати власну  лінію поведінки у спілкуванні  з підозрюваним (обвинуваченим), потерпілим, свідком чи іншими можливими  суб'єктами процесу. Крім того, часто юристи є учасниками  ситуацій, коли від них вимагається  певна витримка, значна зосередженість, концентрація розумових і моральних  сил, уміння володіти собою,  керувати своїми емоціями.  

 Юристам слід  вміти раціонально розподіляти  свої сили і здібності, щоб  зберегти результативність своєї  праці впродовж всього робочого  дня, володіти професійними психологічними  властивостями, щоб за найменшої  затрати нервової енергії отримати  достовірні докази.  

 Як уже  зазначалось раніше, психіка становить  собою систему трьох груп психічних  явищ, серед яких найстійкішими  є психічні властивості особистості.  

 Психічні  властивості особистості включають  в себе: темперамент, характер, спрямованість  (потреби, інтереси, світогляд) та  здібності (обдарованість, талант, геніальність, задатки).

2

Психологічна  структура особистості 

 Особистість  - складне цілісне утворення. Дослідженню  її структури присвячені праці  багатьох психологів. Згідно з дослідженнями К. К. Платонова в структурі особистості виділяють чотири головні однопорядкові підструктури (табл. 12).

Перша підструктура характеризує спрямованість особистості  або вибіркове ставлення людини до дійсності. Складові якості цієї підструктури особистості не є природженими і  відображають індивідуальне суспільне  мислення. Формується спрямованість  особистості в процесі виховання. Виділена окремо в психологічній  структурі особистості спрямованість, у свою чергу, включає систему  взаємопов'язаних компонентів: інтереси, бажання, прагнення, ідеали, світогляд, переконання. Вказані компоненти спрямованості  характеризують ставлення особистості, її матеріальні й духовні потреби, моральні якості. Оскільки ставлення  є не тільки якістю особистості, а  насамперед елементом свідомості, що впливає на прояви її активності, то активність спрямованості здебільшого  виявляється через переконання - свідомі потреби людини, які спонукають її діяти відповідно до ціннісних  орієнтацій.  

Друга підструктура включає знання, уміння, навички  й звички, які засвоєні у власному досвіді шляхом навчання. Іноді цю підструктуру розглядають як підготовленість  індивіда. На формування компонентів  даної підструктури помітно впливають  біологічні й генетичні якості людини. У наш час компоненти, об'єднані підструктурою досвіду, не всі психологи  схильні розглядати як властивості  особистості. Однак К. К. Платонов вважав, що «типові для даного індивіда прояви, так само як і закріплені знання, навичка (на тільки розумова або вольова, але й моторна і сенсорна) і, тим більше, уміння і звичка, вже, безперечно, є властивістю особистості!». Справді, набуті знання й сформовані в процесі навчання вміння і навички  органічно вплітаються в структуру  особистості, стають її невід'ємними властивостями.  

Третя підструктура включає індивідуальні особливості  психічних процесів: відчуття, сприймання, емоції, волю, мислення, пам'ять. Психічні процеси, які є динамічним відображенням  дійсності в різних формах психічних  явищ, забезпечують зв'язок особистості  з дійсністю. На основі психічних  процесів утворюються психічні якості особистості, які забезпечують певний кількісно-якісний рівень її психічної  діяльності і поведінки, типовий  для індивіда. Основні компоненти третьої підструктури формуються й  розвиваються за допомогою вправ, при  цьому великого значення набувають  вольові якості індивіда, оскільки вони лежать в основі свідомого регулювання  психічних процесів і станів особистості.  

Четверта підструктура особистості включає властивості  темпераменту, статеві й вікові властивості. До неї ж відносять і патологічні (органічні) зміни особистості. Формування компонентів цієї підструктури можливе  лише за допомогою тренування, але  частіше має місце формування замінників (компенсаторних механізмів) природних властивостей, яких недостає. Ця підструктура має назву біопсихологічної, оскільки якості особистості, які до неї входять, головним чином зумовлені фізіологічними особливостями мозку. Активність проявів цієї підструктури залежить від сили нервових процесів.  

 Розглянуті  чотири підструктури охоплюють  майже всі відомі якості особистості.  Однак слід враховувати, що  поряд з ними можна назвати  незліченну кількість якостей,  котрі мають власну структуру  і об'єднують декілька компонентів,  що належать до різних однопорядкових  підструктур особистості. Наприклад,  переконаність віднесена до першої  підструктури, а до неї самої  входять воля, відповідні знання  і особливості процесів мислення.  

 Серед перелічених  підструктур та їх компонентів  не названі такі важливі прояви  особистості, як характер і  здібності. Річ у тому, що ці  дві підструктури особистості  включають ті чи інші компоненти  з усіх названих однопорядкових  підструктур, і тому їх особливості  і структура будуть розглянуті  окремо.

3 
 

Самооцінка особистості  – оцінка людиною своїх якостей, себе, рівня успішності власної діяльності, оцінки своєї особи іншими людьми, виходячи з системи цінностей  людини. Самооцінка – суб’єктивне  утворення в людській психіці, але  воно є відображенням норм і оцінок, що існують в суспільстві та в  міжособистісних відносинах. 

Самооцінка пов’язана  з однією із центральних потреб людини – потребою в самоствердженні, із прагненням людини знайти своє місце  в житті, cтвердити себе як члена суспільства в очах навколишніх і у своїх власних. 

Під впливом  оцінки навколишніх в особистості  поступово складається власне ставлення  до себе і самооцінка своєї особистості, а також окремих форм своєї  активності: спілкування, поведінки, діяльності, переживань.  

Самооцінка може бути адекватною і неадекватною. За адекватної самооцінки суб’єкт правильно  співвідносить свої можливості і  досягнення, досить критично ставиться  до себе, прагне реально дивитися на свої невдачі та успіхи, намагається  ставити перед собою досяжні  цілі, які можна здійснити насправді. До оцінки досягнутого він підходить  не тільки зі своїми мірками, але й  намагається передбачити, як до цього  поставляться інші люди: товариші по роботі і близькі. Іншими словами, адекватна  самооцінка є підсумком постійного пошуку реального бачення себе, тобто  без занадто великої переоцінки, але і без зайвої критичності  щодо свого спілкування, поведінки, діяльності, переживань. Така самооцінка є найкращою для конкретних умов і ситуацій.  

Але самооцінка може бути неадекватною – надмірно завищеною або занадто заниженою. 

На основі неадекватно  завищеної самооцінки у людини виникає  неправильне уявлення про себе, ідеалізований  образ власної особистості і  можливостей, своєї цінності для  навколишніх, для загальної справи. В таких випадках людина ігнорує  невдачі заради збереження звичної  високої оцінки самого себе, своїх  вчинків і справ. Відбувається гостре емоційне “відштовхування” усього, що порушує уявлення про себе. Сприйняття реальної дійсності спотворюється, ставлення до неї стає неадекватним – чисто емоційним. Раціональне  зерно оцінки випадає повністю. Тому справедливе зауваження починає  сприйматися як причіпка, а об’єктивна оцінка результатів роботи – як несправедливо занижена. Неуспіх  оцінюється як наслідок чийогось підступу або несприятливо сформованих обставин, в жодній мірі не залежних від дій  самої особистості. 

Людина з завищеною  неадекватною самооцінкою не бажає  визнавати, що все це – наслідок власних помилок, ліні, недостатності  знань, здібностей або неправильної поведінки. Виникає важкий емоційний  стан – ефект неадекватності, головною причиною якого є стійкість сформованого стереотипу завищеної оцінки своєї  особистості. Якщо ж висока самооцінка пластична, змінюється відповідно до реального  стану справ – збільшується при  успіху і знижується при невдачі, то це може сприяти розвитку особистості, тому що вона змушена докладати максимум зусиль для досягнення поставлених  цілей, розвивати власні здібності  і волю.