Історія доводить нам, що закон і звичай керували інтимним життям людини із самих ранніх часів. Ще в античності існували вже  заборони на деякі типи шлюбу, які  у всякому разі оцінювалися негативно  суспільною думкою. Європейське, російське, азіатське середньовіччя з їхньою авторитарністю досягли, здається, максимальної регламентації приватного життя людини (наприклад, інквізиція, «Домострой», заповіді Талмуда, Шаріату й т.п).

     В XVIII в. у Європі й у Росії регламентація  особистих відносин на перший погляд трохи пом'якшала, і ця тенденція захопила далі XIX й XX ст. Але, по, суті таке зм'якшення вдач можна назвати лише поверхневим. За подружню зраду перестали рубати голови, але відношення до адюльтеру продовжувало залишатися різко негативним і супроводжувалося суспільним презирством, що нерідко змушувало людину до самогубства (наприклад, у п'єсі Островського «Гроза»). Як і раніше цивільний шлюб (без вінчання в церкві) не визнавався таким, а вважався гріхом і блудом, як і раніше вкрай утруднений було розлучення. Практично у всіх країнах християнського світу для розірвання шлюбу єдиною можливою причиною була подружня невірність, яку треба було ще й довести. В Англії, наприклад, факт зради чоловіка (саме чоловіка, у противному випадку дружина, навіть якщо вона була ініціатором розлучення, залишалася без усяких засобів до існування й з незгладиме негативною репутацією) повинен був бути підтверджений мінімум двома свідками. У Росії було ще гірше: щоб домогтися розлучення навіть при встановленому факті зради, необхідно була згода вищої церковної влади (що, природно, вимагало більших грошей). Щоб розірвати шлюб, люди повинні були проявляти хитрість і спритність (зокрема, роман Чернишевського «Що робити?» і п'єса Толстого «Живий труп») [21].

     В XIX ст. й особливо в XX ст. досить послідовно (принаймні в таких країнах, як Франція, Швейцарія, Швеція ін., у яких авторитарність явно поступилася місцем демократії) проявляються тенденції лібералізації любові й інтимних відносин, звільнення їх від «опіки» держави й церкви. У цілому це процес, безумовно позитивний, хоча й у ньому є свої тіньові сторони. СРСР - практично перша нова соціальна система з досить багатим досвідом організації приватного життя.

     З одного боку, був відмінений церковний  шлюб, але зате оформлення шлюбних відносин через загс було обов'язково, і фактичне співжиття без реєстрації юридично шлюбом не вважалося. Однак -  й це важливо - подібні відносини хоча й не заохочувалися, але й не каралися, а суспільна думка в різних випадках складалося по-різному. Ще одна особливість радянського законодавства: шлюб у деяких випадках міг бути офіційно визнаний і без реєстрації (при веденні спільного господарства, проживання на одній житлоплощі, доведеної наявності загальних дітей і т.п.).

     Більше  серйозним порушенням була подружня зрада, і, хоча вона юридично не каралася, втручання «громадськості» тут було, як правило, серйозним і досить діяльним.

     На  Заході (особливо в США) існують й  інші регулятори інтимних відносин, яких у нас практично немає. До цих  на американському Півдні різко засуджується шлюб між білим чоловіком і чорною жінкою. Ще одна ефективна форма обмеження інтимної волі - приватні розшукові агентства, які хоча й не є державними органами, але все-таки перебувають під опікою держави, що регламентує їхня діяльність у своїх цілях [19].

     Але отут виникає інше, набагато більше цікаве питання: навіщо в принципі суспільству  й державі (якими б вони не були) тримати під контролем приватне, інтимне життя людини? З повною визначеністю на це питання відповісти, очевидно, не можна, але можна висунути ряд гіпотез. По-перше, суспільні структури, що тяжіють до авторитарності (деякі типи держав, католицтво, іслам), природно, прагнуть підкорити собі як суспільство в цілому, так і життя окремої людини. Для будь-якої диктатури принципово важливо, щоб буквально кожна людина була підпорядкована їй повністю й не мав права вирішувати самому, що добре й що погано, що треба любити, а що ненавидіти. У більше демократичних структурах регламентація інтимно-побутового життя вже не має тієї важливості, але будь-яка правляча структура, звичайно, не відмовиться ні від якої додаткової можливості впливати на культуру як усього суспільства, так й окремої людини.

     Таким чином, взаємини культурних цінностей  особистості й суспільства й  у цій області виявляються  не такими однозначними, як це здається на перший погляд.

     У взаємовідносинах статей в XIX й XX ст. проглядаються  дві зв'язані між собою проблеми: проблема емансипації жінки й  питання про так називану «вільну  любов».

     До  кінця нашого століття в більшості  європейських країн, у США, Росії й (у набагато меншій ступені) у деяких країнах «третього світу» жінки домоглися повної рівноправності, і це стало безперечною культурологічною цінністю, навіть незважаючи на те, що від багатьох наслідків жіночої емансипації жінки не виграли нічого й навіть навпаки: сильно ускладнили собі життя, взявши на себе чисто чоловічі обов'язки. Все, сказане тут про відносини чоловіка й жінки в сучасному суспільстві, звичайно, не універсально (можливі різні варіанти як сімейних, так й інших взаємин статей), але ясно, що вирішення цих відносин у кожному разі й будь-якому суспільстві на даний момент далекі від ідеальних [22].

     Чи  зуміє людство прислухатися до голосу жінок, чи прийме їхню відповідь на виклик історії або буде наполягати на вірності сформованим стереотипам поведінки, покаже час. 

Список  використаної літератури

     1. Агеев В. С. Психологическое  исследование социальных стереотипов  // Вопр. психол. 1986. № 1. С. 95-101.

     2. Коломинский Я. Л., Мелтсас М. X. Ролевая дифференциация пола  у дошкольников // Вопр. психол. 1985. № 3. С. 165-171.

     3. Кон И. С. Психология половых  различий // Вопр. психол. 1981. № 2. С. 47-57.

     4. Эйбл-Эйбесфельдт И. Поведение  детей: культуры народов Ко-Сан,  Яномами, Химба и Эйпо // Культуры. 1982. № 4. С. 5-29.

     5. Загальна психологія : Навчальний посібник / Варій М. Й. - 2-ге видан., випр. і доп. - К.: «Центр учбової літератури», 2007.- 968 c.

    6. Адлер А. Воспитание детей.  Взаимодействие полов / Пер с  англ, А. А. Валеева и Р. А.  Валеевой. (The Education of Children. Gateway Editions, Ltd South Bend Indiana, 1978). Ростов н/Д, изд-во «Феникс», 1998. —448с.

     7. Calhoun L. G., Selby J. W., Warring L. J. Social perception of the victim's causal role in rape: An explanatory examination of four factors // Hum. Rel. 1976. N 29. P. 517-526.

     8. Calhoun L. G. et al. The effects of victim physical attractiveness and sex of respondent on social reaction to victim of rape // Brit. J. of. Soc. and Clin. Psychol. 1978. N 17. P. 191-192.

     9. Chaikin A. L., Darley J. M. Victim or perpetrator: Defensive attribution of responsibility and the need for order and justice // J. of Pers. and Soc. Psychol. 1973. N 25. P. 268-275

     10. Chombart de Lauwe M. J. La femme dans la societe. Paris, 1963. 439 p.

     11. Deaux K. Sex: A perspective on the attribution process // Harvey J. H., Ickes W. J., Kidd R. F. (eds.) New directions in attribution research. N. Y.: Erlbaum, 1976. V. I. P. 112-132.

     12. Feild H. S. Attitudes towards rape: A comparative analysis of police, rapist, crisis counsellors and citizens // J. of Pers. and Soc. Psychol. 1978. N 36. P. 156-179.

     13. Goldberg P. Are women prejudiced against women? // Transaction. 1968. N 5. P. 28-30.

     14. Hagen R. L., Kahn A. Discrimination against competent women // J. of Appl. Soc. Psychol. 1975. N 5. P. 362-376.

     15. Harre R. Social rules and social rituals // Tajfel H. (ed.) Social dimension. Cambridge: Univ. Press, 1984. V. I. P. 300-313.

     16. Hartley D. Infant-school children's perception of the behaviour of same and opposite-sex classrriates // Brit. J. of Soc. Psychol. 1981. N 2 (20). P. 141-143.

     17. Hunter J. E. Images of women // J. of Soc. Issues. 1976. N 32. P. 7-17

     18. Арнольдов А. И. Введение в  культурологию. - М., 2003.

     19. Введение в культурологию. - М., 2004.

     20. Гуревич П.С. Культурология. - М., 2002.

     21. Культурология. История и теория  культуры. - М., 2005.

     22. Соколов Э.В. Культурология. - М., 2003.