Ринок і держава

Рис 2.3. Класифікація методів регулювання економіки за характером впливу на господарську діяльність її суб’єктів

    Економічні регулятори, які використовує держава, класифікуються за такими видами: прямий вплив на економіку — цілеспрямоване регулювання та система державних замовлень; непрямий вплив на економіку — застосування бюджетно-податкових, грошово-кредитних, амортизаційних, валютних, митних, інвестиційних та інших регуляторів. Співвідношення цих видів регулювання визначається конкретними обставинами, які властиві окремим етапам розвитку економіки чи окремим країнам.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Проблеми  становлення ринку в Україні  на сучасному етапі

 

Економіка називається "перехідною", якщо в ній здійснюється інституціональне трансформування, тобто  зміна системи правил і норм, механізмів забезпечення їх дотримання, а також уявлень людей про економічні процеси. Якщо визначати перехідну економіку в історичному контексті розвитку України, країн СНД і Східної Європи, то вона характеризується переходом від командних методів управління на основі державної власності до ринкових - на основі приватної власності. Об’єктивна потреба в такому переході диктується існуючими перевагами ринку, до яких, наприклад, відносять оптимальний розподіл ресурсів між господарськими сферами та галузями, високу адаптивність до мінливих умов, виховання “економічної людини”, оптимальне використання результатів НТР, свободу підприємницької поведінки.

У більшості  постсоціалістичних (і особливо - пострадянських) країн ринкові реформи було розпочато  без глибокого теоретичного осмислення законів функціонування та розвитку ринкової економіки. Майже всі реформаторські програми кінця 80-х - початку 90-х років XX ст. базувалися на уявленнях про ринкову економіку, взятих з радянських підручників політекономії та переважно на постулатах теорії К. Маркса. Основна частина цих постулатів була цілком придатною для кінця XIX - початку XX ст., але аж ніяк не для сучасної ринкової економіки. З тих часів ринкова економіка пішла далеко вперед, докорінно (і що найголовніше - системно) змінившись. Вона перетворилася з господарської системи, яка побудована на жорстокій експлуатації і де постійно йде боротьба між працею та капіталом, на господарську систему, де значні соціальні гарантії поєднано з високою економічною ефективністю і створено потужні механізми пом’якшення (а в деяких випадках - навіть ліквідації) соціальних конфліктів. За останні 25-30 років у розвинутих країнах зменшилися кількість і масштаби соціальних конфліктів, а також акцій протесту. Причому, як правило, більшість акцій протесту, що виникали, стосувалися не політичних, а в основному економічних та екологічних питань [6, с. 52].

Однією з  найпоширеніших помилок початку  реформ у постсоціалістичних і пострадянських країнах був викривлений, науково  не обґрунтований погляд на роль держави у ринковій та перехідній економіках.

На початкових етапах реформ у багатьох вчених і  практиків існувало надто спрощене, значною мірою неправильне і  навіть дещо вульгарне уявлення про  сучасну ринкову економіку - як про  систему, що регулюється переважно (а в багатьох випадках - навіть виключно) ринковими механізмами і в якій роль держави зведено до мінімуму. Такі характеристики можна віднести до ринкового середовища II половини XIX - початку XX ст. (хоча і в той період існувало певне державне регулювання), але аж ніяк не до сучасної ринкової моделі. Сучасна ринкова система, побудована переважно (а тим більше - виключно) на ринкових підоймах регулювання, - це міф: вона являє собою, насамперед, симбіоз державного та ринкового регулювання.

Ринкова економічна система не є статичним явищем. З часу свого виникнення вона постійно еволюціонувала, шукаючи шляхи для  якнайкращого пристосування і виживання  в умовах, які постійно змінювались. Одним з векторів і факторів такої  еволюції було застосування державного регулювання як підсистеми ринкового механізму [6, С. 52].

Все більше актуальність набувають проблеми конкурентоспроможності економіки країни, захисту національних інтересів, якості економічного зростання, безпеки держави в глобальному  середовищі. Саме глобалізацію світової економіки, зростання ролі глобальної конкуренції слід віднести до основних чинників, що мають визначати організаційний розвиток економіки постсоціалістичних країн і України в тому числі [5, с. 320].

Організаційні перетворення мають сприяти докорінній структурній і технологічній перебудові, переміщенню доході низько технологічних виробництв у високотехнологічні, створенню нових типів підприємств. Реалізація цих завдань вимагає проведення цілеспрямованої державної політики, побудови відповідного нормативно-правового поля, оскільки в режимі ринкового саморегулювання означені питання не зможуть бути вирішені своєчасно. Потрібна розробка довгострокової стратегії організаційно-інституціонального розвитку, щоб відповідала прогресивним світовим тенденціям з урахуванням поетапної адаптації до конкретних національних умов. У зв’язку з цим необхідним є визначення та аналіз цих тенденцій.

Отож, розглянемо основні проблеми і суперечності розвитку ринкової економіки на постсоціалістичному просторі крізь призму проблем, з якими зіткнулася Україна в своєму трансформаційному розвитку та основні шляхи подолання цих проблем як необхідність для подальшого процвітаючого розвитку країни [5, с. 320].

Структурні  співвідношення мають велике значення для збалансованого розвитку національної економіки, її ефективності та стабільного зростання. Світовий досвід показує на те, що економічне зростання країн Західної Європи великою мірою пояснюється глибокими структурними змінами, які забезпечили впровадження досягнень науково-технічного прогресу, економію та раціональне використання ресурсів та інші позитивні зрушення. Швидке зростання виробництва у більшості країн Південно-Східної Азії відбулося передусім за рахунок прискореного розвитку на сучасній науково-технічній основі таких галузей, як електроніка та машинобудування, хімія високомолекулярних сполук, чорна та кольорова металургія, інформаційні технології, зв’язок, транспорт, тобто завдяки якісним змінам у галузях матеріального виробництва та виробничої інфраструктури.

Характеризуючи  сучасний стан економіки України, слід зазначити, що серед багатьох чинників формування негативних тенденцій її розвитку дуже вагому, якщо не головну, роль відіграють структурні диспропорції. Вони накопичувалися в економіці України роками під впливом централізованої системи управління, що "узаконювала" незбалансований розвиток окремих частин економіки внаслідок нерівномірного розподілу ресурсів і політики пріоритетного розвитку військово-промислового комплексу та галузей, які були з ним безпосередньо пов’язані. Структурні деформації, притаманні економіці УРСР у часи командно-адміністративної системи, залишилися  спадщиною незалежної України. На цьому етапі структура економіки республіки у складі Радянського Союзу характеризувалася такими диспропорціями:

- втратою прогресивної  соціальної орієнтованості, невідповідністю  потребам людини. Для економіки  СРСР, зокрема економіки України,  характерними були дефіцит та  низька якість споживчих товарів,  невиправдано великі обсяги виробництва озброєння й продукції військового призначення. Питома вага предметів споживання у загальному обсязі продукції промисловості України в 1988 р. становила лише 33,1 %, тоді як у країнах із високорозвиненою ринковою економікою цей показник сягає 50-60 %;

- порушенням  оптимальних відтворювальних пропорцій,  передусім - переважним розвитком  виробництва засобів виробництва  (група "А") порівняно з виробництвом  предметів споживання (група "Б"), високою нормою нагромадження,  яка не була обґрунтована наявними  економічними ресурсами та призвела у 1970-1980-х роках до зниження рівня використання виробничих потужностей;

- різкою диференціацією  технічного рівня виробництва  у різних галузях, а також  на підприємствах однієї галузі, що є наслідком диспропорцій  у сфері інвестування, розподілі матеріальних ресурсів, ціноутворенні, які панували в адміністративно-командній системі. Це так звана проблема технічно відсталих підприємств, які дістались у спадщину незалежній Україні;

- ресурсомістким та переважно витратним характером виробництва, який значно знижує конкурентоспроможність українських товарів на світовому ринку;

- обмеженістю  паливно-енергетичних та мінеральних  ресурсів. Це на 60-80 % стосується таких  важливих ресурсів, як нафта і  газ, паливо для атомних електростанцій, кольорові метали тощо. За умов порушення господарських зв’язків обмеженість паливно-енергетичних та мінеральних ресурсів поруч із втратою багатьох ринків збуту продукції виявилася для економіки України однією з найбільших проблем;

- високим рівнем концентрації і монополізації виробництва. За даними 1991 р. 85% номенклатури промислової продукції вироблялася в Україні одиничними підприємствами, що характеризує високий ступінь монополізації виробництва;

- низькою "товарністю" кінцевої продукції, сировинною та напівфабрикатною спрямованістю експорту. Практично всі галузі промисловості України були технологічно пов’язані з підприємствами республік колишнього Союзу. Лише 20 % вітчизняних промислових підприємств на початку 1990-х років мали замкнутий цикл виробництва в межах України. Після проголошення цими країнами незалежності технологічні зв’язки почали різко розриватися, а підприємства (а надалі й цілі галузі) зазнавали виробничих криз, пов’язаних, з одного боку, з відмовою колишніх замовників від кінцевої продукції, що виготовлялася в Україні, а з іншого - припиненням постачання на українські підприємства комплектуючих та сировини [5, С. 320].

Проголошення в серпні 1991 р. України як незалежної суверенної держави відкрило реальні перспективи  для подолання деструктивного тоталітарно-адміністративного режиму та радикальних змін всієї сукупності виробничих відносин, створення динамічного відкритого народного господарства ринкового типу з високим ступенем мотивації праці та соціальної зорієнтованості, структурної збалансованості та організаційно-технологічної досконалості. Запорукою для успішного розв’язання цих завдань був достатньо високий індустріальний, аграрно-технологічний, науковий та інтелектуальний потенціал України, який, за загально визнаними авторитетними оцінками, був чи не найвищим серед республік колишнього СРСР [13].

Радикальній перебудові економічних процесів могли б  сприяти позитивні зміни в  суспільно-політичному житті держави. Орієнтуючись на більш як столітній  досвід Заходу, Україна створила одне з найкращих антимонопольних законодавств серед країн СНД, яке належно адаптоване до законодавства ЄС. Вона має закони «Про Антимонопольний комітет України" (1993 р.) із змінами та доповненнями 2000, 2002, 2003 і 2004 рр., "Про захист економічної конкуренції" (2001 р.), "Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту" (1999 р.), "Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту" (1999 р.), "Про рекламу" (2003 р.), "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" (2003 р.) та ін. 31 січня 2004 р. набрав чинності Господарський кодекс України, який встановлює: "Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм..." (ст. 18, п. 1). Указом Президента України (2001 р.) було схвалено програму "Основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки" [13].

Отже, антимонопольне законодавство  створено, та це зовсім не означає, що конкурентний ринок функціонує в Україні. Названі документи мають істотні вади. "Основні напрями конкурентної політики", наприклад, повинні були б містити заходи, що забезпечують безумовну реалізацію вимог законодавства і самої конкурентної політики держави. Проте, як і всі подібні документи сьогодні, вони нікого ні до чого не зобов’язують. У них йдеться про "створення ефективного конкурентного середовища", "подолання негативного впливу тіньового сектора економіки на конкуренцію", "забезпечення виваженого підходу щодо порушення антидемпінгових процедур" тощо, але ці вірні й потрібні положення не конкретизовано, не вказано, як, хто, що, коли, яким коштом повинен це робити, хто відповідає, хто контролює і т. п.

Господарський кодекс України  встановлює: "Правила конкуренції... визначаються цим Кодексом та іншими законами" (ст.18, п. 4). Як це не дивно, Закон України "Про захист економічної конкуренції" не визначає, що конкретно він має захищати. Навіть статті про економічну конкуренцію як правову норму ринкових відносин у Законі немає. Він весь стосується погоджених антиконкурентних дій. Боротися ж з антиконкурентними діями і формувати конкурентне середовище - не одне й те саме [7, с. 75-76].

Таким чином, процеси формування ринкової економіки в Україні були і залишаються досить неоднозначними та складними . Виходячи з національних особливостей, Україна створила своє власне ринкове середовище, але процес удосконалення економічного простору є постійним і лише впроваджуючи низку комплексних заходів Україна зможе розвиватися й надалі, утверджуючись на міжнародній арені, та підвищуючи життєвий рівень населення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Процес державного регулювання  економіки, створюючи відповідні умови, стає рушієм економічного розвитку. Необхідність державного регулювання ринкової економіки випливає з об’єктивно притаманних державі економічних функцій. В умовах існування різних форм власності роль державного регулювання полягає, з одного боку, у забезпеченні юридичного механізму їх реалізації, а з іншого – у спрямованому впливі на ринкові параметри, що забезпечують організацію функціонування економічної системи як цілого.

Але останнім часом з’являються  дискусійні наукові дослідження  де обґрунтовується теза що управління є складовою регулювання. Виходячи з цього твердження державне регулювання економіки розглядають як систему заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної, управлінської та ін. видів діяльності держави, спрямованих на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства. Підтримуюча діяльність держави це правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо.