Соціалізація

Але бувають нерідко випадки, коли спілкування із значущими особами в групах і організаціях може зробити на людину вплив, не ідентичний тому, який робить на неї сама група або організація. Тому доречно вирізняти міжособистісний механізм соціалізації як специфічний.

42. До осмислення філософських проблем соціалізації

звертається і український христиансько-православний релігійний мислитель, богослов і педагог В. Зеньковський, проаналізуйте його ідею процесу соціалізації.

  У основі загальнонаукових, психолого-педагогічних ідей соціального розвитку особистості лежать ідеї В.В. Зеньковського (ідея подолання соціальної інертності через розвиток соціальних відчуттів і соціальної ідентичності), Л.С. Виготського (теорія соціального середовища як визначального чинника виховного процесу), З.Л. Рубінштейна (теорія діяльності як позиції по відношенню до суспільства і потреби виконання громадського обов'язку), Л.І. Божович (теорія розвитку мотиваційної сфери як основи формування особистості).

43. Однією з найпоширеніших з філософських доктрин соціалізації є філософсько-педагогічна теорія класики прагматизму Дж. Дюї. Він першим з філософів присвятив цій проблематиці спеціальні праці і вважав, що філософія загалом можна визначити як загальну теорію виховання, проаналізуйте цю теорію.

Виховання громадянина не втрачало своєї актуальності протягом усієї історії розвитку людства і надалі залишається однією з провідних проблем філософії, педагогіки, психології та інших наук, оскільки розвиток демократичного, правового суспільства на сучасному етапі потребує наукового обґрунтування і практичного забезпечення нової системи громадянського виховання молодого покоління. Метою громадянського виховання є, насамперед, формування громадянина як особистості з почуттям власної гідності, внутрішньої свободи, зі сформованістю моральних ідеалів, здатної до самовизначення, самовдосконалення і самореалізації в соціальному середовищі.

Особливої актуальності набуває проблема громадянського становлення зростаючої особистості у процесі соціалізації, залучення її до системи суспільних відносин, засвоєння нею системи знань, цінностей, норм поведінки, притаманних суспільству.

Проблема особистості та суспільства розглядається у вітчизняних філософських дослідженнях В. Андрущенка, Р. Арцишевського, В. Горського, С. Гончаренка, В. Даниленка, Г. Заїченка, І. Зязюна, І. Кального, В. Кушніра, В. Москаленко, І. Надольного, Б. Новікова, О. Охріменка, В. Сагановського та інших, які розвивають діалогічну концепцію соціалізації; пошуки оптимальної форми та способу людського життя; творче осмислення людиною самої себе; процес трансформування людської діяльності у творчість; посилення гуманітарного спрямування освіти; місце і значення світоглядної освіти в суспільстві; налагодження гармонійних взаємозв’язків особистості та суспільства. Однак у соціально-філософському аспекті недостатньо розкрита проблема громадянського виховання особистості.

Метою даної статті є дослідження соціально-філософського аспекту громадянського виховання особистості та її залучення до взаємодії із соціальним середовищем.

Вивчення історії розвитку соціально-філософської думки, соціально-філософського знання кожної доби сприяє формуванню філософського бачення соціального, розкриває діалектику взаємодії особистості та суспільства і глибоке розуміння людиною своєї соціальної ролі громадянина. За таких умов відбувається активний процес формування у людини нових рис і якостей як суб’єкта громадянського суспільства, її ціннісних орієнтацій, світогляду, моральних установок, переконань і становлення громадянської позиції.

Соціальна цінність філософії, на думку І. Надольного, полягає, насамперед, у її антропологічному призначенні: допомогти людині утвердитися у світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті, у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики та суспільного поступу в майбутньому.

Свого часу представники античної філософії Сократ, Демокрит, Платон, Аристотель охарактеризували людину як самостійну цінність і визнали за нею право на активність та ініціативу. Визначивши центром своєї філософії людину, Сократ стверджував, що пізнати світ людина може, лише пізнавши себе, свою душу, справи. Взаємозв’язок розуму, моралі та поведінки людей він підніс до рівня провідного принципу організації соціальності, водночас наголошуючи на потребі сумлінного виконання громадських обов’язків.

Значення демократії як устрою, який найбільше відповідає потребам людського співжиття в суспільстві, обґрунтував Демокрит. Він вважав, що люди мають піклуватися про свою державу, налагоджувати в ній добре управління.

Провідною ідеєю соціально-філософської концепції Платона були пошуки оптимальної форми співжиття людей – “ідеальної держави”, яка базується на принципі справедливості, в якому кожен, займаючись своєю справою, отримує належне. Як стверджував Платон, кожна людина повинна займатися чимось одним, що потрібно державі, і тим, до чого вона найбільше здатна за своїми природними здібностями.

У свою чергу статус людини в суспільстві як “політичної істоти” обґрунтував Аристотель. Головним завданням держави він вбачав виховання громадян у дусі моральних чеснот і суспільної користі.

На відміну від античності, де наголос філософського мислення задавався природою, середньовічні соціальні пошуки розгорталися у теологічному напрямі. Середньовічні мислителі тлумачили суспільне буття як “Богом дане”, намагалися довести, що без віри та прозріння таїнство соціального залишається закритим; розум неспроможний осягнути його в повному обсязі. На думку одного з представників патристики А. Августина, розум може помилятися, у той час як віра завжди вказує людині шлях до істини. Таким чином, як дає змогу нам стверджувати аналіз філософської літератури, середньовічні мислителі обґрунтували ідею Бога як інтегративного принципу соціальності, що примирює людей, орієнтує на злагоду, працю та моральність.

Ідея людини – творця як власного світу, так і долі всієї суспільності – постала як нова парадигма соціальної філософії епохи Відродження. У цей історичний період починає формуватися нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція. Пріоритетом духовних цінностей стають особисті достоїнства, власна гідність і благородство, а метою життя – служіння суспільству. Особисте і суспільне гармонійно поєднуються у філософських поглядах М. Монтеня. На його думку, той, хто відчуває власну людську гідність, зрозуміє свої обов’язки перед іншими людьми і суспільством, своє покликання сприяти суспільній користі, виконуючи обов’язок громадянина. Він наголошував, що не має нічого прекраснішого і гідного схвалення, як належним чином добре виконати своє людське призначення.

Погляди на людину і суспільство набули особливого значення в епоху Нового часу. Саме тоді сформувався погляд на людину як на суспільну істоту, соціальність якої закладена в її природі. Першим надбанням соціально-філософської теорії цієї епохи, як свідчить аналіз філософських джерел, стало започатковане Р. Декартом розуміння природи діяльності та сутності соціального, заперечення теологічного бачення суспільства як продукту божественного творення. Завдяки його працям від схоластичного теоретизування філософія переходить до конкретного пояснення механізмів творення соціального його реальними суб’єктами. Звідси й бере свій початок концепція “суспільного договору”, який Ж.-Ж. Руссо охарактеризував таким чином, що кожен віддає себе і всі свої права громаді, верховну владу над якою здійснює загальна воля, і як член громади кожен стає невіддільною часткою цілого.

Предметом уваги філософів цього історичного періоду стає державно-правове будівництво, пошук оптимальних законів, за допомогою яких можна було б забезпечити збалансованість економічних, політичних і соціально-побутових процесів. Так, Т. Гоббс вважав, що початком держави є право більшості, яке прийшло до згоди. За поглядами Ф.-М.-А. Вольтера, держава зобов’язана забезпечити “природні права” людей, найважливішими з яких є свобода, рівність перед законом і неподільна власність на продукти своєї праці.

Іншим важливим надбанням соціальної філософії цієї доби було вчення про людину як суб’єкта життєдіяльності суспільства, про “природні права людини”, підґрунтя яких становить приватна власність і свобода. У цьому контексті Дж. Локк першим поставив перед державою вимогу не лише “мудрого піклування про підданих”, а й глибокої поваги до дієздатності та громадянської самостійності індивіда. “Не держава над людиною”, а “людина над державою”, вважав мислитель, підкреслюючи одночасно думку про те, що громадянин зобов’язаний підкорятися державі лише тією мірою, доки вона не починає загрожувати його головним інтересам. Окрім того, важливого значення Дж. Локк надавав вихованню громадянина. У процесі виховання, на його думку, вихованець має набувати не лише вміння до ведення практичних справ, але й усвідомлювати свою громадянську відповідальність і цікавитися тим, чим він може бути корисним своїй країні.

Таким чином, у громадянському вихованні особистості згадані вище просвітителі вбачали можливість вдосконалювати саме суспільство. Як зазначив Ш. Монтеск’є, закони виховання – це перші закони, які зустрічає людина у своєму житті. І оскільки ці закони готують людей до того, щоб стати громадянами, то кожна сім’я повинна керуватися зразком великої сім’ї.

Виховання громадянина було одним із компонентів суспільно-правового ідеалу Ж.-Ж. Руссо. Він вважав, що для підготовки громадян до життя в “державі розуму” потрібна розгалужена система виховання, побудована на засадах “наслідування природі”, врахування вікових особливостей дитини, на продуктивній праці та вияві самодіяльних можливостей, фізичному, моральному й інтелектуальному розвитку вихованців.

Усім тим, чим є людина, підкреслював К.-А. Гельвецій, вона зобов’язана вихованню, впливу суспільного середовища. Він вважав, що єдиним шляхом до справедливого і доброго суспільства є узгодження особистих і суспільних інтересів, щоб суспільні інтереси стали для громадян особистими, щоб служіння суспільству стало вищим особистим інтересом. На його думку, все цілком можливо реалізувати шляхом втілення розумного законодавства, просвітництва та відповідного виховання.

У свою чергу значний вплив на розвиток педагогічної думки в Україні мали праці українських філософів XVII–XVIII ст. І. Вишенського, Г. Конинського, Г. Сковороди, М. Смотрицького, Є. Славинецького, Ф. Прокоповича, С. Яворського та інших, які розглядали у своїх працях гуманістичне вчення про людину, проблему сенсу її життя, розвиток громадянської свідомості, ідеї патріотичного виховання, боротьби проти національного і соціального гноблення. Вони розвивали ідеї природного права, суспільного договору, рівності всіх верств суспільства, вбачали джерело суспільного договору в прогресі науки й освіти, пропагували соціальну роль і національний характер виховання.

Метою виховання, за поглядами Г. Сковороди, є підготовка вільної, гармонійно розвиненої, корисної для суспільства людини, з почуттям власної гідності, здатної пізнати себе і навколишній світ. Найважливішою стороною теорії пізнання у Г. Сковороди було пізнання людиною своєї ролі в житті народу і держави в ім’я найкращого служіння “гражданского”, “народного” і “государственного”. Кожна людина, на думку мислителя, повинна пізнати себе як частину свого народу. Свою теорію пізнання і самопізнання він вважав наукою, що веде до щастя: “Сіе-то есть быть щастливым – узнать, найти самого себе” (“Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни”).

У філософській концепції Г. Кониського людина – це особистість, керована розумом, яка може усвідомлювати мету життя, прагне сама творити свою долю, здатна до цілеспрямованої діяльності. Він вбачав завдання виховання у тому, щоб навчити людину керувати своїми почуттями і діями на благо суспільного життя. Г. Кониський вважав, що “всі громадські дії людей слід визначити, щоб ми були чесні, розумні, здорові, безпечні та щасливі”. Він наголошував на свободі та добровільності вибору діяльності людини. Говорячи про людські дії загалом, стверджував Г. Кониський, треба сказати про добру волю, що є умовою людського вчинку. Добровільним є те, для чого властиво діяти з досконалим пізнанням мети.

Становленню нових уявлень про людину як вищу істоту, яка має право на приватну власність, свободу і щастя, сприяла німецька класична філософія. Один із її представників І. Кант відтворив головну домінанту моральної регуляції суспільних відносин за умов повної індивідуальної свободи. У свою чергу І. Фіхте наголошував на незалежності й активності людської особистості. Сутність і призначення держави він вбачав у вихованні громадян у дусі свободи. Для нього виховання – це шлях до усвідомлення себе єдиною нацією. У цьому контексті Ф. Гегель вважав, що завдяки вихованню особистість бере активну участь у культурному житті суспільства, формується у взаємозв’язку з оточуючим середовищем. Таким чином, завдання філософії полягало у пошуках доцільних форм діяльності, суспільних відносин, моралі, суспільної організації.

У процесі аналізу філософських джерел було з’ясовано, що наприкінці ХІХ ст. почали формуватися і на середину ХХ ст. розвинулися розгалужені оригінальні соціально-філософські течії, школи, напрями, які досягли певних успіхів у поясненні суспільного життя людей, проте не відтворили його в гармонійній цілісності. Осмислюючи реалії суспільного життя, представники соціальної філософії ХХ ст. шукали нові концептуальні ідеї. Протиставлення людини суспільству як щось, що руйнує індивідуальність, її свободу, є твердженням екзистенціалізму – напряму, що виник у 20-х роках ХХ ст. (К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Бердяєв та ін.). Людську екзистенцію вони розглядали як абсолютну активність, що постійно перебуває у процесі творення. Один із лідерів екзистенціалізму Ж.-П. Сартр сповідував ідеал людини, яка вірить у себе і свої власні сили. Формування людини він пов’язував зі свідомим вільним вибором мети. На його думку, людина спричиняє себе такою залежно від завдань, які поставлені на її шляху.

Однією з найпоширеніших філософських доктрин соціалізації, як підтверджують результати нашого дослідження, є філософсько-педагогічна теорія класика прагматизму Дж. Д’юї, який вважав філософію загальною теорією виховання. Він розглядав виховання як саморозвиток особистості та розгортання її внутрішньої потенції під впливом оточення. На його думку, людські потенції можуть виявляти себе лише у процесі соціалізації, тому найважливішим завданням виховання є навчити людину пристосовуватися до свого середовища і взаємодіяти з ним, що і є умовою саморозвитку. Дж. Д’юї вважав, що залучення дітей до соціальних відносин є одночасно як засобом, так і результатом виховання.

Водночас аналіз сучасних філософських поглядів дає змогу констатувати, що вони відображають пошук шляхів створення концептуальних засад щодо історичної долі людства, перспективи розвитку світової цивілізації, її загальнолюдських цінностей. У свою чергу, актуальною є думка С. Гончаренка і В. Кушніра, про те що у досягненні мети виховання інтегрованої особистості філософія може бути теоретичною основою педагогіки толерантності та співробітництва, багатоваріантності підходів до розв’язання різних педагогічних ситуацій. Як результат, це спонукає до діалогу в педагогічному процесі, до творчих пошуків як педагога, так і вихованця. Коли особистість учня як суб’єкта діяльності та стосунків у колективі починає набувати рис творчості, він починає шукати дещо нове у своєму пізнанні, намагається усвідомити особистісно-ціннісний аспект основних принципів, які складають структуру громадянськості.