Шляхи реалізації особистістно орієнтованих технологій у навчально – виховному процесі: психолого – педагогічний аспект

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Шляхи реалізації особистістно орієнтованих технологій у навчально – виховному процесі: психолого – педагогічний аспект»

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Сучасна концепція і перспективи особистісно-орієнтованого освітнього процесу

2. Індивідуальний підхід при особистісно-орієнтованому навчанні

3. Диференціація та індивідуалізація як необхідна умова особистісно -орієнтованого навчання

Висновки

Список використаних джерел:

ВСТУП

У розвитку освіти на кожному історичному етапі відбиваються проблеми суспільства, а тому освітні системи повинні враховувати як інтенсивність, так і потреби життя людини. Разом з тим, освіта має тенденцію до відставання від інноваційних процесів у суспільстві і на сучасному етапі не гарантує створення достатніх умов для розвитку кожного учня, формування нового мислення, нового бачення змісту життя. Тому одним з важливих напрямків реформування освіти в Україні є створення передумов для формування освіченої, творчої особистості, становлення її морального і фізичного здоров'я, виховання громадянина демократичного суспільства.

Основною ознакою традиційного навчання є знаннєво-орієнтований підхід до визначення мети освіти: отримання учнями певних наукових знань, а також вмінь і навичок, необхідних для практичної життєдіяльності, орієнтації в світі явищ і процесів. При такому підході знання є абсолютною цінністю і заступають собою самого учня. Це приводить до ідеологізації і регламентації наукового ядра знань, орієнтації змісту освіти на середнього учня та інших негативних наслідків.

Сьогодні, на початку третього тисячоліття, над проблемами особистісно-орієнтованого навчання працюють психологи і педагоги, зокрема Г.О.Балл, І.Д.Бех, О.В.Бондаревська, С.В.Кульневич, О.М.Пєхота, С.І.Подмазін, В.В.Рибалка, В.В.Сєриков, А.В.Хуторський, І.С.Якиманська та інші.

Особистісно-орієнтоване навчання передбачає створення умов, за яких освітній процес стає для учня особистісно значущим. Зрозуміло, що організація особистісно-орієнтованого навчання потребує переорієнтації: від спрямованості на запам'ятовування готових знань необхідно перейти до формування особистісних новоутворень, вміння творчо навчатись, опрацьовуючи наукові знання і суспільний досвід стосовно до потреб практики.

1. Сучасна концепція і перспективи особистісно-орієнтованого освітнього процесу

Глобальні зміни, які відбуваються в умовах науково-технічного прогресу, економічних і політичних зрушень, приводять до необоротних змін в освіті, до усвідомлення її особливої соціальної ролі, важливого значення як для суспільства в цілому, так і для кожної людини. На межі тисячоліть людство відчуло пріоритетну роль освіти у розв'язанні економічних, соціальних і екологічних проблем. Це зумовлює найважливішу соціальну функцію навчання, яка полягає у формуванні всебічно розвиненої особистості, що є об'єктивною необхідністю в демократичному суспільстві.

Завдання формування особистості передбачають як головний критерій успішності навчання не лише знання, уміння, навички, функціональну підготовленість до виконання певних видів діяльності, але й виховання особистісних якостей: професійної спрямованості, суспільної активності, творчих умінь і здібностей, емоційної сфери. В зв'язку з цим значно підвищується роль навчання в особистісному розвитку і становленні людини, в наданні їй допомоги у розв'язанні життєвих проблем, самовизначенні і самореалізації. Таким чином, змінюється підхід до навчання в суспільстві, його соціальний зміст, характер, цілі і завдання, технології, відношення учасників навчального процесу. Тому на початку третього тисячоліття найбільш актуальною проблемою практичного оновлення вітчизняної освіти є зміна цілей освітньої системи, перехід до гуманістичної особистісної концепції навчання, яка визначає його основними цілями і результатами не лише набування знань, умінь і навичок, а розвиток і самореалізацію особистісних здібностей і якостей людини, її соціальну і професійну спрямованість, прагнення буди корисною для суспільства і держави.

Сутність особистісно-орієнтованої концепції вдало виразив ще на початку XX століття видатний американський психолог Д.Дьюї, який був прихильником прогресивних педоцентричних ідей: "Ребенок - центр, начало и конец всего. Аспект его личности и характера много важнее содержания учебного предмета. Знания не внедряются извне, учение есть процесс активный, основывающийся на органической ассимиляции, исходящей изнутри. Не программа, а ребенок должен определять количество и качество обучения".

Видатному українському психологу і педагогу Г.Ващенко, який увібрав в себе багатовікову українську педагогіку, оберігав її і розвивав далі, належить таке висловлення: "...основне в людині - не знання самі по собі, навіть не глибина й систематичність їх, а характер і добра воля, що визначають спрямування сил людини до високої мети..." [9, С.116].

Ідеї врахування властивостей особистості людини в процесі навчання і виховання належить і видатному вченому-психологу Л.С.Виготському, який вважав, що вчитель може цілеспрямовано навчати і виховувати дітей лише при постійному співробітництві з ними, з їх середовищем, з їх бажаннями і готовністю діяти самостійно разом із вчителем: "...роль и направляющее значение личности воспитанника в воспитательном процессе никак не могут напоминать тот "педагогический дуэт", к которому сводится индивидуалистическое воспитание как процесс, всецело заключенный между учителем и учеником. Если прежде личность ученика составляла центр воспитательного мира, то сейчас она приобретает новые значения и смысл" [10, С.345].

Українська педагогіка і школа славетні своїми інноваційними традиціями. Особлива роль в соціальному житті і в розвитку системи освіти України належить видатним українським педагогам А.С.Макаренку і В.О.Сухомлинському, які найважливіше значення в процесі навчання і виховання дітей приділяли всебічному розвитку особистості, реалізації і самореалізації особистісного потенціалу кожної людини.

У визначенні категорії особистості психологами можна відмітити певні загальні риси, які значною мірою відповідають її єдиним методологічним і діалектико-матеріалістичним засадам, а саме: формування особистості в процесі виникнення свідомості й самосвідомості, визнання особистості як суб'єкта соціальних відносин та творчої, продуктивної діяльності. Дана тенденція властива поглядам на особистість К.А.Абульханової-Славської, О.Г.Асмолова, Г.О.Балла, І.Д.Беха, Л.І.Божович, В.В.Давидова, І.О.Зимньої, І.А.Зазюна, Г.С.Костюка, О.М.Леонтьєва, А.Маслоу, В.Ф.Моргуна, Н.Г.Ничкало, С.І.Подмазіна, В.В.Рибалки, С.О.Сисоєвої, В.В.Століна, І.С.Якиманської [1, 3, 5, 6].

Так, ще у 60-х роках XX століття Л.І.Божович підкреслювала: "На последнем этапе возрастного развития у подростка возникает самосознание в собственном смысле слова, т.е. способность направлять сознание на свои собственные психические процессы, включая и сложный мир своих переживаний. Этот уровень развития сознания порождает у подростков потребность обернуться на самого себя, познать себя как личность. В конце переходного возраста в качестве новообразования этого периода возникает самоопределение, которое характеризуется не только пониманием самого себя — своих возможностей, но и пониманием своего места в человеческом обществе и своего назначения в жизни" [7, С.23].

За думкою К.А.Абульханової-Славської, характерною для психологічних досліджень 80-х років XX століття "...не только осуществление себя в деятельности, но и становление и развитие в деятельности - таков путь формирования личности" [1, С.313].

90-ті роки XX століття характеризуються більш гуманістичним підходом до проблеми розвитку особистості. Зокрема, О.Г.Асмолов зазначає: "Современная деятельность в конкретной социальной системе по-прежнему детерминируют развитие личности, но личность, всё более индивидуализируясь, сама выбирает ту деятельность, а порой и тот образ жизни, которые определяют её развитие" [3, С. 161-162].

Відомий психолог В.В.Давидов у своїх останніх працях, виданих у 90-х роках минулого століття, підбив підсумки досліджень особистості у даному напрямку. На його думку, особистість слід розуміти як цілісний і самодіяльний суб'єкт, як індивід, що відтворює суспільні зв'язки та має творчі можливості в їх подальшому перетворенні.

Наведемо сучасне тлумачення особистості, як розуміє його В.В.Рибалка і яке є, на наш погляд, узагальнюючим: "Особистість - це суб'єкт свідомої продуктивної діяльності та суспільної поведінки, індивід із соціально зумовленою системою психічних властивостей, що формується і виявляється у творчій та сомоперетворюючій діяльності, спілкуванні, та опосередковує, регулює взаємодію людини з навколишнім світом".

Отже, наведені вище визначення психологами категорії особистості дають нам можливість визначити особистість в педагогіці як суб'єкт і об'єкт педагогічного процесу, творця і виконавця його цілей, завдань, змісту, форм і методів, який є головним визначальним фактором цього процесу. Саме таке тлумачення поняття особистості з точки зору педагогіки зумовлює суттєві підстави для використання категорії особистості як ключової у постановці та розв'язанні проблеми удосконалення системи навчання на сучасному етапі демократизації суспільства, визначення його нових цінностей, змісту, цілей і способів їх реалізації.

Значний внесок у розвиток ідей, які лежать в основі нового підходу до навчання зробили психологи Л.С.Виготський [10], який створив вчення про зону найближчого розвитку і роль спільної діяльності в розвитку людини, а також О.М.Леонтьєв і В.В.Давидов [12],які досліджували закономірності психічного розвитку людини в процесі навчальної діяльності.

Велике значення для виникнення нових концепцій навчання мали також відкриття у галузі фундаментальних наук, які змінили уявлення про закони розвитку природи і людини та зумовили новий погляд на світ як взаємодію складних систем, здатних до саморозвитку. З появою такої науки як синергетика поняття самоорганізації стало фундаментальною основою нової наукової парадигми, що розглядає будь-який складний об'єкт як систему, розвиток якої визначається не стільки зовнішніми факторами, скільки внутрішнім впорядкуванням з хаосу в процесі самоорганізації. Ідеї самоорганізації, саморозвитку, самовизначення, самореалізації І самоактуалізації, які були проголошені синергетикою, гуманістичною філософією і психологією, зумовили виникнення парадигми особистісно-орієнтованого навчання.

Слід відзначити, що прогресивна думка завжди випереджала хід розвитку суспільства, а тому ідеї особистісно-орієнтованого навчання зароджувались ще в 60-х роках минулого століття. Зокрема, відомий психолог М.І.Божович сформулювала погляди на навчальну діяльність учня, що повністю відповідають сучасним концепціям особистісно-орієнтованого навчання: "Подлинное усвоение знаний завершается лишь тогда, когда знания ученика превращаются в факт его мировоззрения, т. е. изменяют взгляды ученика на окружающую действительность и отношение к ней" [7, С.298].

Сьогодні, на початку третього тисячоліття, над проблемами особистісно-орієнтованого навчання продовжують працювати психологи і педагоги - Г.О.Балл, І.Д.Бех. О.В.Бондаревська, С.В.Кульневич, С.І.Подмазін, В.В.Рибалка, В.В.Сєриков, А.В.Хуторський, І.С.Якиманська [1, 2,6].

Перспективи особистісно-орієнтованого навчання полягають в тому, що його повсюдне впровадження в педагогічну практику дозволить змінити роль і місце освіти в суспільстві, її соціальну значущість, характер, цілі і завдання, зміст і технології і переосмислити саме поняття "освіта", а також забезпечити гармонію людини з собою та з оточуючим світом.

2. Індивідуальний підхід при особистісно-орієнтованому навчанні

Здійснення особистісно-орієнтованого підходу до навчання вимагає звернення психолого-педагогічної науки і практики до відомої ідеї персоніфікованого та диференційованого навчання, до розробки нових методів їх організації. Визначаючи право кожної людини бути індивідуальністю, освіта повинна забезпечити учню можливість рухатись своїм шляхом в процесі навчання. Розв'язання цієї проблеми залежить, насамперед, від визначення пріоритетів у виборі форм і засобів здійснення індивідуалізації і диференціації навчання.

Виходячи з того, що індивідуалізація і диференціація навчання є необхідними умовами гуманізації освіти та, відповідно, її особистісної орієнтації, дослідимо розвиток гуманістичних тенденцій в психолого-педагогічній науці.

Зародки ідеї врахування в процесі навчання індивідуальних особливостей дитини зустрічаються ще у творах античних філософів -Демокрита, Платона, Аристотеля. Пізніше принцип природо відповідності дістав всебічне обґрунтування у працях великих філософів і педагогів XVII -XVIII століть Я.А.Коменського, Д.Локка, Ж.-Ж.Руссо.

Я.А.Коменський виявляв закони педагогічної науки, виводячи їх із законів природи. Згідно зі своєю філософською теорію еволюції, він вважав, що в природі і, відповідно, у вихованні не може бути стрибків, все відбувається послідовно, завдяки саморозвитку. В своїй праці "Велика дидактика" він вказував на те, що навчання юнацтва буде відбуватись "легко і приємно", якщо всі засоби навчання вміло застосовувати до природних здібностей, враховуючи вікові особливості. Характеризуючи шість типів здібностей учнів, які вони мають від народження, Я.А.Коменський писав: "... есть ученики послушные и любознательные при обучении, но медлительные ы вялые. И такие могут идти по стопам идущих впереди. Но для того, чтобы сделать зто для них возможным, нужно снизойти к их слабости, никогда не переобременять их, не предъявлять к ним слишком строгих требований, относясь к ним доброжелательно и терпеливо ... пусть они позднее придут к цели, зато они будут крепче, как бывает с поздними плодами".