Педагогічна корекція негативних особливостей поведінки вихованців інтернатних закладів

Так,  восени 1906 р. С.Т. Шацьким  було створено дитяче суспільство „Сетлмент” (культурне селище), яке, за твердженням  педагога, вступило в боротьбу зі старою школою, „мертвими” педагогами, з суспільством і сім’ями за всебічний розвиток вільної творчої особистості. Діти у цій громаді об’єднувались  за бажаннями в групи, кожна з  яких мала загальні керівні збори  і обраних командирів. Ці демократичні форми захоплювали дітей і  сприяли вихованню в них позитивних рис: самостійності, відповідальності, ініціативності, щирості.

Педагог одним з перших дослідив педагогіку дитячого співтовариства, порушив питання про те, як привчати дітей жити разом, спільно працювати, допомагати одне одному. Практично  були апробовані умови організації  дитячої праці як соціалізуючого чинника: поступовість, природовідповідність, креативність.Виховання – це організація  дитячого життя, об’єкт виховання –  дитина, і цінувати в ній слід те, що вона – організм, який росте, змінюється. Тому провідне завдання школи  та вчителя – організувати різнобічні види діяльності дітей, весь час їх вивчати, а результати такого вивчення спрямовувати на організацію доцільного педагогічного середовища.

С.Т. Шацький сформулював  важливі цілі навчання і виховання: відповідність соціальному замовленню і урахування індивідуальних особливостей; навчання дітей об’єднує зусилля  для досягнення загальної мети (засобом  самоврядування); підготовка викладача, який володіє уміннями вчити, методами психологічного і соціального дослідження  дітей.

Педагог теоретично обґрунтував  закономірності формування дитячого колективу: самоврядування, чіткий розподіл обов’язків, організація корисної продуктивної діяльності в умовах взаємодопомоги й самоконтролю, шефство старших  над молодшими, використання громадської  думки з метою корекційного педагогічного  впливу, формування звичаїв дитячого колективу.

Як відомо, у 1911 р. С.Т. Шацький  відкрив нову установу для дітей  – трудову колонію „Бадьоре життя” в Калузькій губернії. Це дозволило  йому практично реалізувати досвід позашкільної роботи з дітьми, чітко  визначити етапи становлення  дитячого колективу. На його думку, на першому етапі відбувається адаптація  дітей до праці, до колективного життя, другому – відповідає усвідомлення відчуття задоволення від спільної діяльності. На третьому етапі відбувається поєднання праці з іншими видами діяльності.

Отже, С.Т. Шацький у такий  спосіб показав роль кожного з  видів діяльності, значущість цілісного  підходу у виховних корекційних  впливах. Він вважав, що фізична праця  має велике значення у вихованні  характеру, розвитку розумових здібностей. „Внаслідок напруження м’язів відбувається організоване зусилля, яке має дійове значення для утворення розумових  зусиль. Таке зусилля спрямовуватиме розумову діяльність дітей” [1, т.1, 123]. Але педагог зауважував, що праця  має виховну цінність лише за умов усвідомлення школярами її необхідності (доцільності) особистісної і колективної. Поєднання навчання з працею надає  процесу освіти життєвості, а знання робить свідомими. Ця теза набуває актуального  звучання зараз, коли в практику загальноосвітньої  школи запроваджується концепція  профільного навчання, згідно з якою навчання у старшій ланці передбачає поєднання загальноосвітньої і  початкової професійної підготовки, здійснення глибокої професійної орієнтації.

Як відомо, гра дитини – життєва лабораторія дитинства. Саме у грі – ядро розумної школи  життя. Правильно організована корекційна педагогічна робота повинна містити  елемент гри. Але її не можна ізолювати  від інших видів занять. Для  забезпечення цілісного характеру  виховного процесу С.Т. Шацький  пропонував також використовувати  мистецтво, мета якого –  розвивати  естетичний смак у дітей з опорою на їхні особистісні індивідуальні  потреби, з урахуванням принципу культуровідповідності.

У 1913 – 1914 рр. С.Т. Шацький  перебував за кордоном (у Німеччині, Бельгії, Франції), де ознайомлювався з  досвідом організації трудового  навчання і виховання дітей. До 1918 р. був організатором і засновником у Москві позашкільних, дошкільних закладів, установ для дітей-сиріт. Довгий час він плекав ідею організації такого закладу, який би об’єднував у собі і шкільні заклади, і дошкільні, позашкільні установи. Таким закладом стала Перша дослідна станція з народної освіти, яка мала установи в Москві (дошкільні заклади та школи І і ІІ ступеню) та трудову колонію в Калузькій губернії.

Після 1918 р. С.Т.Шацькому вдалося  організувати роботу  з педагогічних досліджень і підготовки педагогів  для таких закладів.Він дійшов висновку, що головна педагогічна  цінність – практичний матеріал, який аналізується, удосконалюється і  перетворюється в матеріал теоретичний. Робота справжнього вихователя, на його думку, повинна бути спрямована на те, щоб зберегти те, що є в дітях. Отже, досвід, напрацьований прикладною педагогікою, можна  визначити у  п’яти положеннях, або, як писав  С.Т. Шацький, вивченні і врахуванні п’яти інстинктів дітей:

· у дітей сильно розвинений інстинкт спілкування (товариськості), вони легко знайомляться один з одним. Забави, невгамовна балаканина служать ознаками цього;

· діти – наполегливі дослідники, цим пояснюється піднесена зацікавленість, велика кількість запитань, прагнення всього торкнутись, апробувати;

· інстинкт будівників (люблять будувати, моделювати);

· інстинкт творчості та виявлення себе (люблять творити, їм необхідно проявляти себе, говорити про себе, висловлювати свої враження);

· інстинкт наслідування (у формуванні дитячого характеру неабияку роль відіграє копіювання близьких).

 

 

 

 

2. Особливості  поведінки вихованців інтернатних  закладів

Питання вирішення проблем і забезпечення дітей-сиріт і дітей, позбавлених  батьківського піклування, розв’язується  відповідно до положень частини третьої  статті 52 Конституції України, де передбачається державне утримання та виховання  цієї категорії дітей. Нині в Україні  існують такі форми вирішення  проблем дитини, яка втратила рідну  сім’ю: виховання в будинку дитини, дитячому будинку, школі-інтернаті, професійно- технічному виховному закладі; усиновлення; призначення опіки (піклування); виховання  в дитячому будинку сімейного  типу чи прийомній сім’ї. Усі ці форми передбачають більш- менш постійний  характер перебування дитини. Кожна  з них має свої переваги та певні  недоліки. Основний контингент цих  закладів складають діти із неповних, безробітних, неблагополучних, багатодітних сімей тощо.

У сучасних умовах система інтернатних закладів є одним із домінуючих засобів  соціального захисту дітей-сиріт  та дітей, позбавлених батьківського  піклування, хоча і потребує суттєвого  реформування. Для дітей, які потребують соціальної допомоги та підтримки і  не мають необхідних умов для утримання, навчання, виховання в сім’ї, які  порушили закон, потребують корекції розвитку, в державі створена мережа інтернатних  закладів, де діти проживають, навчаються, здобувають допрофесійну підготовку, перебуваючи на повному або частковому державному утриманні. Через різні  соціально- економічні обставини кількість  дітей-сиріт та дітей, позбавлених  батьківського піклування, у дитячих  інтернатних закладах щороку збільшується, що зумовлює як зростання мережі таких  закладів, так і їх перенаповнення.

Як засвідчують  статистичні дані, школи-інтернати  для дітей-сиріт, зазвичай, переповнені, що не дозволяє оточити увагою і  турботою кожну дитину, здійснювати  особистісно орієнтований підхід у  виховній роботі. Переважна більшість  з них мають порушення емоційно-вольової сфери, тривалий час не відвідують заняття у школі, педагогічно занедбані, звиклі до бродяжництва. Існують факти правопорушень серед вихованців інтернатів, втечі дітей з інтернатних закладів. У них виникають проблеми як особистісного, так і міжособистісного характеру: відсутність навичок суспільної поведінки і спілкування з іншими людьми, невпевненість, комплекс неповноцінності, почуття соціальної відчуженості, недостатність проявів позитивних соціально-рольових орієнтирів, підвищена агресивність, нехтування собою як особистістю, проблеми адаптації до нового середовища. Багато дітей відчули психологічний дискомфорт у стосунках з педагогами та іншими дітьми. Діти з досвідом перебування на вулиці не хочуть жити в інтернаті.

Зокрема, за даними соціологічного дослідження  Державного центру соціальних служб  для молоді, 10% опитаних дітей, які  перебувають в стані бродяжництва, проживають в інтернаті, 29% – жили в інтернаті раніше. Ніколи не жили в інтернаті 61% респондентів. Серед  тих, хто жив в інтернаті, 25% були його вихованцями на момент опитування. Діти потрапляють до інтернатів найчастіше з притулків для неповнолітніх  та приймальників-розподільників, рідше  – з інших інтернатів. За свідченням працівників інтернатів, іноді діти приходять самі, однак чинні правила  не дозволяють їм приймати дітей, без  необхідних документів. Самостійно діти можуть звернутися тільки до притулку для неповнолітніх.

Діти, які  поступають до інтернату, потребують психологічної  реабілітації, уваги, догляду, людського  тепла. На початковому етапі адаптації  вкрай потрібна допомога психолога. Чим старша дитина, тим важче їй звикнути до нових умов, нового оточення. Певна річ, необхідно, щоб дитина обов’язково пройшла медичне  обстеження, часто діти- бродяги  потребують певного лікування, багато в кого є захворювання шкіри тощо. Оскільки діти-бродяги пропускають  багато уроків або ж тривалий час  не відвідують школу взагалі, необхідно  визначити рівень їхньої підготовки, щоб зрозуміло було, з чого слід розпочинати навчання. Для таких  дітей має бути створена індивідуальна програма навчання, і педагоги інтернату враховують цю обставину. Навчання відбувається за звичайними підручниками для середньої школи, у класі перебувають діти різного віку (згідно з рівнем підготовки), і вчителі намагаються підходити до навчального процесу диференційовано.

Адаптація до інтернату багато в чому залежить від індивідуальних особливостей дитини, інколи трапляється, що підліток роками залишається чужим для всіх. Якщо ж дитина не може і не хоче прийняти порядків інтернату, не знаходить потрібних  людей чи справу, які б відволікали  чи утримували від бродяжництва, вона з часом втікає. Це передусім залежить від віку дитини та стажу перебування  на вулиці, особливостей набутого досвіду: працював чи крав, чи вживав алкоголь, наркотики тощо. Про значну частку вихованців інтернатних закладів серед  неповнолітніх, які бродяжать, свідчить характеристика дітей, вилучених у  ході рейдів ,,Діти вулиці”. Діти-правопорушники, діти-втікачі своїм прикладом  негативно впливають і на інших  вихованців.

Не можна  однозначно охарактеризувати ставлення  до новоприбулих учнів школи-інтернату  її вихованців, педагогів. Однак, доброзичливість, співчуття, розуміння, підтримку, на які  сподіваються діти, потрапивши до школи-інтернату, вони знаходять там лише частково. За даними дослідження ,,Соціальний портрет  дітей, які перебувають у стані  бродяжництва”, серед тих, хто жив  в інтернаті, 25% відзначають доброзичливе та 44% – нормальне ставлення з  боку вихователів, вчителів. І відповідно – 20% та 55% з боку вихованців)

Переважно педагогічний колектив школи-інтернату  стає для дитини, позбавленої батьківського  піклування, порадником у різноманітних  життєвих ситуаціях. Якщо вихователям  удається заслужити любов дітей, довіра до них надзвичайна: їм розповідають подробиці власного життя, довіряють  секрети, радяться, дають на зберігання особисті гроші. Проте, в процесі  соціалізації дитини в державному закладі  недоліком є надмірна патерналістська  опіка дітей. Відтак, порівняно з вулицею, де дитина представлена сама собі, інтернат є іншою крайністю, яка ускладнює формування самостійної людини. головними причинами відчуження дітей в інтернатних закладах можуть стати: порушення психічної сфери, негативне ставлення до оточуючих, наявність шкідливих звичок, ознаки девіантної поведінки тощо. Тобто, у процесі соціалізації дитини в інтернаті спостерігається, з одного боку, надмірна опіка дітей, з іншого – нестача достатнього тепла, уваги та розуміння з боку дорослих. Умови інтернатного закладу характеризуються регламентованістю та обмеженим комунікативним колом, відсутністю можливості вільного спілкування з великою кількістю людей, слабким зв’язком з соціально-культурною сферою, що поглиблює їх соціальну відчуженість, знижує ступінь підготовки вихованців до самостійного життя.

Специфіка проживання дітей в інтернатних  закладах різних типів (певна соціальна  ізольованість, несамостійність, відірваність від родинного оточення, байдужість з боку персоналу навчального  закладу, набутий раніше досвід перебування  на ,,вулиці”) потребує удосконалення  системи роботи, що забезпечуватиме  кваліфікований психолого-педагогічний супровід перебування дитини в інтернатному закладі. Тому реальною потребою і перспективою сьогодення є розукрупнення закладів для дітей-сиріт, створення таких  умов для проживання і змістовного  дозвілля, які наближені до домашніх, що сприятиме їхній соціальній адаптації.

Актуальним  у роботі інтернатних закладів є  питання забезпечення кадрами вихователів. Таких спеціалістів не готують у  вищих навчальних закладах України. Натомість контингент вихованців вимагає  особливого підходу та використання спеціальних методик, певного коригування  в змісті та організації педагогічного, посилення уваги до окремих питань виховної роботи.

Впровадження в Україні  гуманістично орієнтованої соціальної політики вимагає переорієнтації системи  опіки на індивідуальні потреби  кожної дитини, позбавленої родинного  оточення, створення оптимальних  умов для її виховання і розвитку. Безперечно, найкращою заміною втраченої сім’ї для дитини є її усиновлення або передача на виховання у сім’ю під опіку. Разом з тим мусимо виходити з об’єктивних обставин, що інтернатні заклади для дітей різних категорій продовжуватимуть своє існування до покращення соціально-економічної ситуації в країні, до створення відповідного підґрунтя для широкого запровадження інституту прийомної сім’ї, дитячих будинків сімейного типу, інших форм родинного влаштування дітей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Педагогічна  корекція негативних особливостей  поведінки вихованців інтернатних  закладів

Потрібно розглядати психологічні особливості роботи в інтернаті  в двох аспектах – по-перше, робота повинна бути направлена на корекцію деформованого світосприйняття  дитини, поведінки, на соціалізацію дитини і нормальний її розвиток, на вироблення навичок, необхідних для самостійного життя після виходу із закладу  тощо. Але другий дуже важливий психологічний  аспект роботи – це особливості  спілкування працівника з дитиною, оптимальне сприйняття працівником  дитини і навпаки, дитиною працівника. Соціальний працівник має направляти значні зусилля на цей аспект роботи.

Дубровіна не рекомендує будувати працівникам інтернатного закладу  стосунки з дітьми по моделі сімейних стосунків. Це зазвичай не приносить  очікуваних результатів – ці стосунки не є для дитини повноцінним замінником спілкування з матір’ю та батьком  і сімейного виховання – проте  часто призводить до емоційного вигорання  самого працівника (Дубровіна пояснює  це поняттям «емоційне донорство»).

Також Дубровіна описує важливу  негативну тенденцію у стосунках  працівників з дітьми, пов’язану  з такою особливістю даної  категорії дітей, як гіпертрофована залежність їх емоційного благополуччя від ставлення до нього дорослого. Часто вихователі та педагоги інтернатних  закладів використовують силу залежності дитини від їхнього настрою, уваги, авторитету для управління її поведінкою. Однак при цьому не враховуються негативні наслідки такої емоційної  залежності, одним з яких є ефект  звуження мотивації, її жорсткої прив’язаності  до конкретної ситуації (в даному випадку  мотивації, що породжується вимогами дорослих). Вихователь повинен намагатися ослаблювати  вплив такої залежності, розвивати  автономію дитини від дорослого.