Методика викладання морфології у 5-6 класах (на основі самостійних частин мови)

ПЛАН

ВСТУП………………………………………………………………………

РОЗДІЛ 1. ВИВЧЕННЯ МОРФОЛОГІЇ ЯК СКЛАДОВОЇ ЧАСТИНИ ГРАМАТИКИ  У ШКОЛІ.

1. Роль і місце морфології у шкільному курсі мови……………………………………………………………………….
2. Зміст повнозначний самостійних частин мови і їх розташування у шкільній програмі……………………………………………………….……………...

РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА РОБОТИ ВЧИТЕЛЯ НАД ВИВЧЕННЯМ САМОСТІЙНИХ  ПОВНОЗНАЧНИХ ЧАСТИН МОВИ.

2.1. Методи, прийоми, засоби  навчання на уроках морфології…………………………………………………………………………

2.2. Методичні рекомендації  щодо проведення уроків морфології  у 6-7 класах………………………………………………………………………………..

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. Вивчення морфології як складової частини граматики  у школі.

1.1 Роль і місце морфології у шкільному курсі мови.

У навчально-виховному процесі  усі дисципліни мають забезпечувати  підготовку учнів до майбутньої трудової і суспільної діяльності, формування особистості, розвиток її творчих здібностей. Особливо багато для розвитку навчально-пізнавальної діяльності учнів дає вивчення рідної мови. В умовах сучасної школи основна мета вивчення української мови полягає у формуванні національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє вміннями і навичками вільно послуговуватися засобами рідної мови в усіх видах мовленнєвої діяльності. Незаперечною є думка лінгводидактів, що рівень оволодіння мовою визначається значною мірою рівнем опанування її граматичною системою. У чинних програмах з рідної мови вивчення граматики посідає чільне місце, оскільки учні повинні не лише засвоїти будову української мови, а й оволодіти навичками практичного її використання. Вивчення граматичних законів і правил забезпечує вільне та правильне висловлювання своїх думок, сприймання й розуміння чужих, сприяє формуванню умінь і навичок свідомого й доречного використання засобів мови в комунікативній ситуації.

 Глибоке засвоєння  учнями теоретичних положень  з фонетики, лексики, правопису  і граматики можна забезпечити  лише за умови, коли наукові  поняття формуються, шліфуються, приводяться  в систему поступово, відповідно  до віку дитини поглиблюючись  і розгортаючись у міцні знання  і сталі практичні навички.  Наукові основи граматики закладаються  уже в початкових класах. Процес  формування граматичних понять  починається підсвідомо в дитини  першого класу.

 Морфологія (грец. «морф») — форма, вигляд і «логос», — слово, вчення) — частина граматичного устрою мови, яка об’єднує граматичні класи слів (систему морфологічних одиниць), притаманні їм морфологічні категорії і форми, а також правила їх функціонування.

Термін «морфологія» пов’язують з іменем німецького письменника, філософа і природознавця Йогана-Вольфганга Гете (1749—1832), який називав ним розділ біології про форми живих організмів. У XIX ст. цей термін поширився і в мовознавстві на означення тієї галузі науки про мову, яка вивчає форми слова.

Вагомий внесок у розроблення  теоретичних основ навчання морфології зробили О. Біляєв, М. Вашуленко, В. Горяний, Н. Грипас, С. Караман, В.Масальський, В. Мельничайко, І. Олійник, М. Пентилюк, М. Плющ, Л.Симоненкова, С. Чавдаров, М. Шкільник.

Місце й значення морфології у шкільному курсі української  мови визначається значенням слова  в мові: зрозуміти структуру й  функції мови, оволодіти мовними  засобами неможливо без усвідомлення тих властивостей слів, що зумовлюють їхню сполучуваність. Вирішальну роль у цьому, поряд із лексичним значенням  слів, відіграє їх здатність змінюватися, виступати в певних граматичних  формах, кожна з яких вирізняється додатковими смисловими відтінками або виражає певні відношення між елементами думки. Ознайомлення з формами словозміни сприяє оволодінню нормами української літературної мови, розвитку логічного мислення і зв’язного мовлення учнів.

Морфологія як частина  граматики відрізняється від  синтаксису тим, що вона охоплює лише ті граматичні явища, які не виходять за межі слова. А до синтаксису належать ті граматичні явища, які виходять за межі слова. Підставою для виділення морфології як окремої частини граматики є членованість слова на морфеми — кореневі і афіксальні.

Основною одиницею морфології є частина мови (морфологічне слово), тобто граматичний клас слів. Мінімальні одиниці морфології — корінь слова, закінчення (флексія) та формотвірні префікси і суфікси: мат-ер'-і, про-чит-а-л-а. У системі частин мови виділяють найголовніші і кардинальні класи слів. До найголовніши х належать іменник і дієслово. До кардинальних — іменник, дієслово, прикметник, прислівник. Об’єкт морфології - морфологічне слово, тобто система всіх його форм і їх граматичних значень. Система всіх лексичних значень — це об’єкт лексикології. Предметом морфології є: частина мови слова, категоріальне значення слова, морфологічні категорії слова, лексико-семантичний розряд слова, морфологічна форма слова (словозміна), морфологічний розряд.

Програмою з української  мови для початкових класів передбачено  засвоєння учнями цілої низки  морфологічних понять: про значущі  частини слова (морфеми); про частини  мови – іменник, прикметник, займенник, дієслово, прислівник, прийменник, сполучник; ознайомлення з поняттями «відмінювання» і «дієвідмінювання» змінюваних частин мови; вперше знайомляться учні і з  граматичними категоріями  дієслів – способу, часу, особи  і числа. Зазначені поняття розкриваються  системно, у їх взаємозв’язках. Так, значущі частини слова розглядаються  на прикладах виучуваних частин мови. Ознайомлення з системою афіксів  і їх функцій у слові проводиться  практично, шляхом аналізу іменників, прикметників, дієслів як класів слів, що дуже виразно розрізняються за граматичними ознаками, формами словозміни і морфологічною будовою.

Звичайно, наукова систематизація граматичних понять у 1-3 класах тільки намічається в своїх основних рисах, поступово поглиблюючись  і шліфуючись у 4, 5, 6-х класах.

Специфіка кожної частини  повинна підкреслюватись протягом усього вивчення курсу морфології. Приведення в систему виучуваних понять великою мірою залежить від  того, наскільки учитель зуміє  активізувати навчально-пізнавальну  діяльність учнів. Осмислити слово  як граматичну одиницю мови далеко складніше, ніж поняття про слово  як лексичну одиницю. Успіх над засвоєнням граматичних понять залежить передусім  від поставленої учителем мети: початкові, розрізнені знання про кожну частину  мови (значення іменника, прикметника  та інших класів слів) систематизувати  під час вивчення груп і розрядів іменників, прикметників, числівників, займенників, прислівників; відмінювання і дієвідмінювання; крок за кроком розкривати граматичну природу слова, щоб перевести  в свідомості учня дидактичну систему  у систему наукову. Граматичні значення, властиві словам певної частини мови, реалізуються у певній системі їх словоформ за допомогою граматичних  засобів.

У 4-ому класі, систематизуючи вивчене в 1-3-х класах, учні вже  повинні вміти: виділяти в слові  корінь,  префікс, суфікс, закінчення; добирати спільнокореневі слова; розпізнавати частини мови (за загальним значенням, питанням і граматичними ознаками). Крім того, учні дістають нові відомості  про будову слова. Формується поняття  основи слова і її подільності, розглядається  чергування звуків, яке з’являється  при словозміні у формах одного слова  і при словотворенні – у  спільнокореневих словах. Правопис префіксів  пре-, при-, прі- пов’язується із значенням кожного із них у слові. Розглядаються слова із суфіксами зменшувально-пестливого значення та з суфіксами на означення згрубілості (на прикладах народної творчості).

У 4-му класі значна увага  також відводиться синтаксичному  аспекту слова: учні повинні визначати  в словосполученні головне і  залежне слово, складати словосполучення  з вивченими частинами мови. Отже, до 5-го класу учні приходять із значним  запасом знань про граматичну природу слова.

На 5-6-ті класи припадає основна  робота по систематизації учення про  частини мови, на основі якого забезпечується засвоєння учнями в старших класах синтаксичних понять: зв’язку слів, словосполучення. Речення, членів речення.

 В основу роботи  над вивченням морфології повинен  бути покладений принцип послідовного  з’ясування теоретичних відомостей  морфології з проекцією на  теорію синтаксису, систематизовані  знання якої дістають учні  в 7-8-х класах. Керуючись цим  принципом, учитель забезпечить  перспективне вивчення систематичного  курсу граматики української  мови, що займає центральне місце  в науці про мову.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Зміст повнозначних самостійних частин мови і їх розташування у шкільній програмі.

Вивчення шкільного курсу  морфології починається зі з’ясування питань про поділ слів на частини мови. У мовознавстві наявні протилежні погляди щодо кількості та якості критеріїв зарахування слів до певних частин мови: класифікація мовних одиниць за одним критерієм (гомогенна) і класифікація за кількома різнорідними критеріями (гетерогенна). Гомогенна класифікація має свої внутрішні відмінності, адже в ролі єдиного критерію використовуються різні ознаки: чи то лексична (семантична), чи то морфологічна, чи то синтаксична. Використання будь-якого єдиного критерію не забезпечило несуперечливої класифікації частин мови. Виокремлення частин мови за набором різнорідних ознак не сприяло створенню єдиної класифікації частин мови, оскільки мовознавці по-

 різному визначають класифікаційні ознаки, надають перевагу одній із них. Питання про розподіл слів на певні лексико-граматичні класи досі залишається остаточно не з’ясованим лінгвістичною наукою, існують різні позиції навіть щодо кількості частин мови. У традиційній граматиці

класифікація здійснюється з урахуванням спільних лексичних  ознак, граматичних категорій, синтаксичних функцій та засобів словотвору. Шкільна практика здебільшого ґрунтується на позиції, що в українській мові – десять частин мови.

В основному з частинами  мови учні ознайомлюються в початкових класах, у 5-ому класі починається  систематичне вивчення всіх частин мови, яке становить основний зміст  програми з української мови для 5, 6, а почасти (повторення) й 8 класів. Знання учнів про частини мови, набуті в 3-4 класах, а потім аналіз морфологічної будови слова підготовляють  ґрунт для наступної роботи над  частинами мови.

В українській мові — десять частин мови. Шість із них (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово й при слівник) самостійні, три (прийменник, сполучник, частки) службові, й окремо стоїть вигук.

Змінюваними є тільки п'ять частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово, усі інші — незмінювані.

У цілому частини мови характеризуються так:

№п/п	Частина мови	Роль у реченні	Змінюваність
1	Іменник	самостійна	змінювана
2	Прикметник	самостійна	змінювана
3	Числівник	самостійна	змінювана
4	Займенник	самостійна	змінювана
5	Дієслово	самостійна	змінювана
6	Прислівник	самостійна	незмінювана
7	Прийменник	службова	незмінювана
8	Сполучник	службова	незмінювана
9	Частки	службова	незмінювана
10	Вигук	особлива	незмінювана

 

Самостійні частини мови можуть виступати членами речення. Через те слова, шо належать до них, називають ше повнозначними. Службові частини мови самі по собі членами речення не виступають, вони виконують допоміжну роль у творенні членів речення. Ці слова називають ще неповнозначними. Деякі мовознавці як окремі частини мови виділяють слова категорії стану, модальні слова, зв’язки. З цими «нетрадиційними» частинами мови учні знайомляться при вивченні прислівників, безособових речень, вставних слів, але без використання відповідних термінів.

Самостійні частини мови за реальним лексичним змістом поділяються на номінативні (іменник, прикметник, дієслово, прислівник) і вказівні (займенник, числівник). Значення перших зрозуміле й поза контекстом {сонце, блакитний, іти, швидко), другі — наповнюються змістом лише в контексті {воно, дев'ять). Інакше кажучи, номінативні слова мають постійний сигніфікат, у вказівних він ситуативний. До останніх слід віднести також вигуки.

Частини мови звичайно розрізняються  за семантичними і формальними (граматичними) ознаками.

Розкриття семантичної сторони  слів здійснюється за допомогою роз’яснення  учням того, що дане слово означає. Наприклад, даючи учням загальне поняття про іменник, учитель  говорить, що до цієї частини мови належать усі слова, що означають назви  предметів: трактор, книжка, стіл, олівець, і що предметами в граматиці слід вважати і такі слова, як чесність, сміливість, біг, стук і т. п., які конкретних понять не означають, але відповідають на питання що? і мисляться як предмети. Отже, це теж іменники.

Вивчаючи інші частини  мови, вчитель теж пояснює їх семантику. Так, прикметники показують ознаку предмета (великий, малий, чорний, білий), числівники означають кількість (п’ять, десять, двісті) або порядок при лічбі (сьомий, десятий), займенники (я, ти, він, ми, ви, цей, який, чий, скільки) не називають предметів, а тільки вказують на них (вони вживаються замість іменників, прикметників або числівників), дієслова (писати, стояти) означають дію, стан і т. д.. За семантичними ознаками розпізнаються частки і вигуки. Крім того, для вигуків характерне ще й інтонаційне оформлення в усній мові та пунктуаційне – в письмовій.

Ще більш переконливо  можна розкрити семантичну сторону  слів і їх належність до окремих  частин мови за допомогою порівнянь. Так, порівнюючи відмінювання конкретних і абстрактних іменників між собою (книжка, відвага; книжки, відваги; книжці, відвазі і т. д.), ми допомагаємо учням встановити щось спільне між цими словами й віднести до однієї категорії слів – до іменників. Подібно порівняння слів білий, червоний, зелений, синій, великий, вчорашній, завзятий, батьківський, залізний і т. п. підказує об’єднати їх у групу прикметників, а слів до, в, під, через і т. п. – у групу прийменників .