Подвійне оподаткування

З історії виникнення податків

07.10.10

Система оподаткування, нехай спочатку й примітивна, з'явилася з виникненням найпростішої державної моделі. Багато грошей витекло з державних скарбниць, доки способи й види справляння податків не вдосконалилися настільки, що зробили їх одним з основних джерел доходу держави.

Перший етап: прямі податки

Витоки оподаткування дехто вба­чає в стародавніх поганських жертвопринесеннях, що практикувалися як майже добровільна данина вищим силам ще до того, як було сформовано християнську 1О-від-соткову ставку: «И всяка десятина на землі з насіння, землі і з плодів дерева належить Господові: це святиня Господня» ( П'ятикнижжя Мойсея. Левіт, 27, строфа ЗО].

Отже, першими джерелами податків були оподатковувані базові цінності: земля, худоба, раби. І самі податки були «прямими», справлялися безпосередньо з громадян, що одержують прибуток від майна. Ще одне первісне джерело податкових надходжень — податок з переможених — можна віднести вже до «державного підприємництва» — якщо розглядати завоювання як проект зі своїми витратами (військо) і доходом (одноразовий податок на завойовані землі та постійна данина з переможених).

Кожна з розвинутих на той час держав підходила до оподаткування по-своєму. У Стародавньому Єгипті основним доходом скарбниці була плата за користування землею, що належала фараонові. У Стародавній Греції першість належала податкові на прибуток, але вільні громадяни міст його не сплачували, віддаючи перевагу щедрим добровільним по­жертвуванням. Для інших же громадян ставка цього податку становила від 10 до 20 відсотків. Однак якщо держава опинялася перед необхідністю великих витрат (війна або ве­лике будівництво), народні збори запроваджували обов'язкове оподаткування для всіх. Гроші платників податків витрачалися на утримання найманих армій, зведення храмів і оборонних споруд, будівництво доріг, роздавання грошей біднякам та інші громадські потреби.

Позитивним і повчальним прикладом для нащадків стали державний устрій і податкова система Римської імперії. Такі насущні по­няття, як «ценз», «акциз», «фіскал», «відкупник» сформувалися ще в її часи. Доки Рим залишався містом-державою, його податкова система була не дуже складною. У мирний час податки не справлялися зовсім, а витрати покривалися шляхом надавання в оренду гро­мадських земель. Державний же апарат фактично утримував себе сам. Більше того, обрані магістра­ти не тільки виконували державні обов'язки безоплатно, а ще й вно­сили на громадські потреби власні кошти, вважаючи це почесною справою. А от у воєнний час (який практично тривав постійно) громадяни Риму обкладалися податками відповідно до їх статку, для чого раз у п'ять років подавали обраним чиновникам-цензорам звіти про свій майновий і родинний стан (ці документи цілком можна розглядати як найпростіші зразки сучасних податкових декларацій).

З перетворенням Римської держави на імперію ускладнювалася й податкова система. На завойованих землях запроваджувалися комунальні (місцеві) податки й повин­ності, причому що запекліший опір чинили римським легіонерам жителі скорених земель, то більшим по­датком їх обкладали. Римські гро­мадяни, які жили поза Римом, сплачували як державні, так і місцеві податки. Але якщо за мирного ча­су вони від державних податків звільнялися, то корінне населення провінцій таких «податкових пільг» не мало, що правило за символ їхнього підлеглого стану. Збиранням податків у римських провінціях займалися відкупники. Контролювати їх «діяльність» було складно, а тому корупція і зловживання владою неминуче вели до економічної кризи, яка й вибухнула у І ст. до н. є.

Та ось, нарешті, імператор Октавіан Август, що правив у 27 р. до н. е. —14 р. н. є., здійснив реформу фінансової системи. До нас дійшла леген­да про те, що давньоримський філософ Агриппа, один із найближчих друзів і радників Октавіана, брав участь у бесіді про необхідність стягування податків: «Навіть якби у нас була демократія, гроші для дер­жавного бюджету все одно знадобилися б. Тому що без солдатів держава існувати не може, а без грошових надходжень ми не в змозі утримува­ти армію. Отже, оподаткування зов­сім не відмітна риса монархії.

. Будь-яка  форма  правління  вимагає справляння податків. Нам варто об­кладати зборами будь-яку власність, що приносить прибуток її власникові. І для цього будемо справляти податки в імперії повсюдно».

Дослухаючись цих розумних аргументів, імператор створив у провінціях установи, що контролювали оподаткування, здійснив переоці­нювання податкового потенціалу провінцій, для чого було обміряно кожну міську громаду з її земельни­ми угіддями, складено земельні кадастри та проведено перепис майнового стану громадян. Справлян­ням податків, головним з яких був поземельний, почали завідувати державні чиновники. Саме з часів Стародавнього Риму провадиться поділ податків на прямі й непрямі. До непрямих відносили податок з обо­роту (1 %), податок при торгівлі рабами (4%), податок на звільнення рабів (5% їхньої ринкової вартості), а також податок зі спадщини (5%), яким обкладалися тільки громадяни міста Рима. Останній податок, до речі, мав цільове призначення — витрачався на пенсійне забезпечення професійних солдатів.

У Візантійській імперії справляли вже 21 різновид тільки прямих податків, а також усілякі непрямі й зовсім дивні. І цей податковий тягар призвів, як відомо, не до процвітання, а до ослаблення держави.

Отже, основні принципи оподаткування (зі своїми мінусами й плюса­ми) сформувалися ще за стародавніх часів. Шкода тільки, що нащадки рідко вчаться на помилках, бо Історія ж повторюється...

Другий етап: податки господарські

З розвитком поділу праці і розвит­ком міст податкова система істотно «збагатилася» порівняно зі зразково-показовою податковою систе­мою Римської імперії. Держави наближалися до рубежу середньовіччя. На цьому етапі виникли податки на виробництво (або промислові по­датки), на всі види діяльності, крім сільськогосподарської (земельний податок справлявся окремо). У торгівлі поширилися митні збори й непрямі податки. Цей воістину «фіскальний розквіт» того часу характе­ризувався величезною кількістю

узаконених поборів. Причому до по­даткової бази потрапив абсурдно широкий спектр об'єктів, аж до най­більш екзотичних та зовсім безглуздих: від штрафу за перевищення будинком установлених розмірів (зна­менитий «податок на повітря») — до так званого «подимного податку». Йдеться про податок на нерухо­мість, первісно запроваджений в Англії. Його розмір спершу обчис­лювався залежно від кількості вог­нищ, а згодом від — кількості вікон, або розраховувався за довжиною фасаду... До речі, усі ці прояви «по­даткових вакханалій», крім мораль­ного збитку, істотно вплинули на ар­хітектуру Європи.

Збір грошей був у руках відкупни­ків, тобто ділків, які називали на тор­гах найвищу ціну за право збору чергового податку й у такий спосіб відкуповували його, намагаючись при цьому отримати максимальний прибуток за рахунок комісійних. Чи треба говорити, до яких зловживань це призводило і наскільки, м'яко ка­жучи, непопулярними особистостя­ми були відкупники у населення. За­галом уся система викликала безліч дорікань у підданих і трималася ли­ше на силі та підтримці з боку дво­рянства й духівництва завдяки звільненню їх від податків, що дало цілковите право середньовічному філософові й Божій людині Фомі Аквінському називати податки «узаконеною формою грабежу».

Тож і не дивно, що, як і багато со­тень років тому у Візантії, розмаїття податків і свавілля влади при їх стяг­ненні аж ніяк не вели до збільшення скарбниці, а, навпаки, стали істот­ним гальмом економічного зростання. Крім того, наслідком «узаконеного грабежу» були постійна напруже­ність усередині держав і непокора громадян.

Англійський філософ Френсіс Бекон [1561 — 1626 рр.] у своїй знаменитій праці «Досліди або наста­нови моральні й політичні» писав: «Податки, стягнуті за згодою на­роду, не так послаблюють його мужність...

Зауважте, що йдеться зараз не про гаманець, а про серце. Подать, стягнута за зго­дою народу або без неї, може бу­ти однакова для гаманців, але не однакова її дія на дух народу»...

Це колесо історії, вірніше — її замкнене коло, на рубежі XVII — XVIII ст. спробували розірвати в Європі, що починала прогресивно мислити, поступово переходячи до простішої, раціональної, зрозу­мілої й стабільної податкової сис­теми. На той час у європейських державах вже переважно сфор­мувався розвинутий чиновниць­кий апарат, який давав змогу ре­алізувати їх наміри. Однак проти­річ уникнути все одно не вдавало­ся, адже, за словами французько­го письменника і вченого-просвітника Шарля  Луї Монтеск'є, ніщо не потребує стільки мудрості й розуму, як визначення тієї частини, яку у підданих забирають, і тієї, яку їм залишають...

Одним з тих, хто все-таки спробу­вав створити якусь подобу наукової теорії оподаткування, став видатний шотланд­ський економіст і вчений XVIII ст. Адам Сміт. На противагу людинолюб­ному Фомі Аквінському, він стверджував, що по­датки для платника — ознака не рабства, а волі. Праця «Дослідження про природу і причину багат­ства народів», нарешті, визначила основні прин­ципи оподаткування, які актуальні й дотепер. Як ось: принцип справед­ливості («піддані держави повинні в міру можливо­сті... брати участь в утри­манні уряду, тобто відпо­відно до прибутків, якими вони користуються під за­ступництвом і захистом держави»]; принцип ви­значеності («податок, що його зобов'язується спла­чувати кожна окрема осо­ба, має бути точно визначеним, а не довільним. Термін сплати, спосіб платежу, сума платежу — усе це має бути ясним і зрозумілим для платника.... Невизначеність оподатку­вання розвиває нахабність і сприяє підкупності розряду людей, які й без того не користуються популярніс­тю, навіть якщо вони не відзна­чаються нахабністю й підкупніс­тю»; принцип зручності («кожен податок має стягуватися в той час або в такий спосіб, у який чи який платникові мають бути зручніші для сплати його»); прин­цип економії («кожен податок має бути так задумано й розроб­лено, щоб він брав і утримував з кишень народу якомога менше понад те, що він приносить дер­жавному казначейству... Неро­зумний податок створює велику спокусу для контрабанди»).

Ця воістину епохальна праця свідчила про перехід до третього етапу — наукового підходу до най­важливішого державного питання.

Третій етап: те, чого ніколи не буває

Отже, у XVIII от. Європа вже мог­ла пишатися досить стрункою й раціональною системою справ­ляння податків, як прямих, так і непрямих. З останніх особливу роль відігравав акциз. Процедура його сплати була простою й про­зорою — зазвичай він стягувався безпосередньо біля міських воріт з усіх товарів, що ввозилися й ви­возилися. Іноді податком обкла­далося тільки те, що ввозилося в країну, тобто звільнялися від справляння акцизу товари, що йшли на експорт. Розміри акцизу коливалися зазвичай від 5 до 25%. Якогось наукового обґрунтування розмірів цієї ставки не бу­ло, і подібні «перегини на місцях» неабияк стримували розвиток торгівлі.

З прямих податків ос­новна маса припадала на подушне й прибутко­вий (від них звільнялися дворянство й духівницт­во]. Буржуазія й селян­ство віддавали державі у вигляді прямих подат­ків 10—15% усіх своїх доходів.

Теоретично осмисли­ти роль непрямих подат­ків у фінансуванні ви­трат держави та раціо­нально обгрунтувати справедливість оподат­кування з урахуванням максимальної вигоди для суспільства й міні­мальної втрати для гро­мадян спробував Адам Сміт. Основні принципи, сформульовані цим шотландським  економістом, дістали свій розвиток і в Росії, що­правда із запізненням на кілька десятків років. Перша досить фунда­ментальна російська праця у сфері оподатку­вання — «Досвід теорії податків» — належить Миколі Тургенєву, одному з прогресивно мислячих декабристів. Книга, що вийшла у світ в 1818 р., свідчить про те, що в Росії добре зна­ли праці західних еконо­містів і європейську практику оподаткуван­ня.

Залишилося тільки втілити цей досвід, за що й ратували кращі уми того  часу „Усі податки взагалі виникають із трьох джерел доходу суспільного, а саме: 1) з доходу від землі, 2) з доходу від капіталів, 3) з доходу від робо­ти... Податок має бути завжди стя­гуваним з доходу і притім з чистого доходу, а не із самого капіталу, щоб джерела доходів державних не виснажувалися», — цей посту­лат М. Тургенєв вважає загальним правилом при справлянні податків, яке має доповнити основні прин­ципи А. Сміта висунув нове в умо­вах тогочасної Росії завдання, ак­туальне й донині, — заздалегідь вивчати й прогнозувати можливі наслідки від запровадження або зміни податків: «Через вади попе­реднього дослідження вибір по­датків буває часто невигідним для уряду. Бажаючи накласти подать на одного, уряд накладає її насправді на іншого. Бажаючи за­провадженням податі обмежити прибуток купця, він замість того тільки змушує споживача платити за товари, що купуються, дорожче, а виграш купця не зменшується. Іноді уряд, накладаючи великі по­даті на предмети розкоші, споді­вається, що ці податі не заподіють шкоди нікому, крім багатих і розкошуючих людей, але ці багаті лю­ди без натуги відмовляються від споживання таких предметів, а ось ті, хто займався перероблю­ванням і продажем їх, унаслідок знищення попиту, повинні обли­шати свої заняття, братися за інші або розоритися».

Мислячий М. Тургенєв закликає до вкрай обережного поводження з податками. Він постійно нагадує, що податки зменшують народне багатство, бо частина прибутку ви­трачається, не помножуючи цей прибуток. Віднімаючи у промисло­вості частину капіталів, податки стримують її розвиток. Високі по­датки болісно позначаються на­віть на родинах із середніми стат­ками. Виходячи з цього, говорячи про податки на споживання, він вважає за бажане, щоб предмети, необхідні для життя, були завжди вільні від податків... «Але цього ні­коли не буває», — сумно резюму­вав М. Тургенєв. І, виявилося, мав рацію.

Четвертий етап: оборот під прицілом

Четвертий етап у розвитку подат­ків припав у Європі на XIX ст. і був пов'язаний з піднесенням вироб­ництва й економіки. Держава зміни­ла пріоритети: головним об'єктом оподаткування став оборот — пере­хід цінностей від одного суб'єкта до іншого. Відчутним виявився для гро­мадян також податок на спадщину. Поширилися податки на операції та капітал — в основному на його приріст у вигляді відсотків за цінними па­перами або вкладами, дивідендів за акціями, зростання вартості активів.

Із запровадженням усіх цих но­вовведень у Європі намітився спад інтересу до систем оподатку­вання. Настільки індивідуальні ко­лись податкові системи в різних державах стають дедалі подібнішими. Цю уніфікацію зумовили фактори, що обмежують бурхливу винахідливість влади щодо стягу­вання податків.

Тепер з одного боку її стримують процедури прийняття рішень, а з ін­шого — тверді рамки невблаганної економічної теорії.

Водночас у Росії, що йде трохи по­заду «за планетою всією», у 80-ті роки того самого століття настала велика реформа в оподаткуванні. Це було пов'язане як з недостатнім наповненням скарбниці (у 1881 р. розпис державних доходів Росій­ської імперії було зведено а дефіци­том у 50 млн. карбованців), так із наслідками російсько-турецької вій­ни. Виправляти становище імпера­тор Олександр III доручив колиш­ньому професорові Київського уні­верситету, відомому діячеві селян­ської реформи, ученому, шанованій в громадських і урядових колах лю­дині, — Миколі Бунге, міністрові фінансів з 1881 по 1887 р. Загалом кінець XIX ст. позначений у Росії економічним піднесенням, небува­лим фінансовим злетом. Уперше головною особою в державі стає не міністр внутрішніх справ, а міністр фінансів.

У М. Бунге виникла думка про необхідність запровадження при казенних палатах посад «податних інспекторів» як близьких населен­ню виконавчих чинів фінансового відомства. На податних інспекторів передбачалося покласти найближ­че ознайомлення з умовами при­бутковості майна, що підлягало оподаткуванню. Тому наприкінці XIX — початку XX ст. почали ство­рюватися «присутствія» за різни­ми видами оподаткування, що збе­рігалися аж до 1917 р. Ефект від реформи був очевидним: напере­додні Першої світової війни у Росії був досить міцний фінансовий стан, у бюджеті на 1914 р. прибут­кова частина майже на 220 млн. карбованців перевищувала видат­кову, а більшу частину доходів пла­нувалося одержати за рахунок по­даткових надходжень. Але здійсни­тися цьому не судилося: указ про запровадження прибуткового по­датку, підписаний у січні 1917 р., став останнім указом у житті останнього російського імперато­ра—Миколи II...

Від фінансового краху, що на­став незабаром після жовтня 1917р., молоду державу врятува­ла нова економічна політика (неп), запроваджена в 1921 р. Було зня­то заборони на приватну торгівлю, місцевий кустарний промисел. Продрозкладку замінив продподаток, з'явилися іноземні концесії. Було розроблено систему подат­ків, позик, кредитних операцій, вжито заходів для зміцнення гро­шової одиниці. Фінансова система непу відштовхувалася від податко­вої системи дореволюційної Росії, але прагнення держави поставити все під свій непорушний контроль робило ідею «державного капіта­лізму» утопічною. І хоч досвід 20-х років вочевидь довів, що тільки господарська самостійність під­приємств, їхня правова відокрем­леність від державного апарату дають змогу створити умови для формування ринку капіталів і ство­рення правильної системи оподат­кування, унікальна в своєму роді фінансова система Радянської держави розвивалася зовсім в ін­шому руслі. На зміну податкам прийшли адміністративні методи вилучення прибутку підприємств і перерозподіл фінансових ресурсів через бюджет країни. Відрахуван­ня державі від прибутку підпри­ємств становили від 66 до 93%. Більшість громадян сплачувала Належні 13% прибуткового подат­ку, які бухгалтерії автоматично ви­раховували з їхньої зарплати.

Повна централізація коштів і відсутність будь-якої самостійності підпри­ємств стали головними причинами фінансової кризи, що вибухнула в кра­їні на рубежі 80—9СН років XX ст. і за­кінчилася майже вимушеним перехо­дом до ринкової економіки.

П'ятий етап: ера аудиторів

У цей час на Заході все відбува­лося в свою чергу, відповідно до еволюційних законів. Там п'ятий етап світової історії оподаткування ознаменувався народженням ПДВ. Поширилися й цільові подат­ки, збирання яких має на меті ви­робництво конкретних суспільних благ, таких як соціальне страху­вання, державне медичне обслуго­вування і пенсійне забезпечення, будівництво доріг тощо.

Розвиток податків на п'ятому етапі і доповнювався, і визначався розвитком економічної теорії. Еко­номістів хвилювали не стільки пи­тання збирання податків, скільки питання виробництва: що громадя­ни одержували в обмін на податки, яким чином найбільш ефективно організувати виробництво суспіль­них благ в обмін на податки. Ця теорія так званого суспільного сек­тора збагатила принципи оподат­кування, сформульовані А. Смітом у частині ефективного використан­ня податків при виробництві суспільних благ і неспотворювальної  дії на економіку. Пройшовши удосконалення практикою і часом, сьогодні вони вже мають такий вигляд:

- відносна рівність зобов'язань.

Диференціація податків виробляє­ться за чіткими критеріями, по­в'язаними з результатами діяльно­сті суб'єктів, а Не з їхніми незмінни­ми якостями. Відмінності в подат­ках визначаються можливостями платників. Поза залежністю від під­ходу до оподаткування мають вра­ховуватися два критерії справедли­вості: рівність по горизонталі [рів­ність виплат для всіх, хто перебуває в однаковому становищі з огляду на обраний підхід) і рівність по вер­тикалі (диференціація податків має чітко віддзеркалювати диференці­ацію з огляду на обраний підхід);

- економічна нейтральність. Цей принцип полягає в тому, що вплив податку на виробництво благ у приватному секторі, на роз­поділ ресурсів між економічними суб'єктами і на їхнє поводження має бути мінімальним. Подібно до принципу «не нашкодь», цей прин­цип несе в собі заклик: заради ви­робництва конкретних суспільних благ більше в економіці нічого не зачіпати;

- організаційна простота. Ви­трати на збирання самих податків мають бути мінімальними;

- гнучкість. Це здатність податко­вої системи адекватно реагувати на зміну економічної кон'юнктури;

- контрольованість податків з боку платників. Платники подат­ків в усьому світі вже майже пові­рили, що вони відраховують гроші заради свого ж блага. Контрольованість податків — кращий спо­сіб зміцнювати їх у цій думці. Саме заради цього з'явилися й існують марковані податки — податки з ці­льовим використанням.

А тепер, копи все начебто стало на свої місця, економістів цікавить інше питання: формувати бюджет чисто фіскальними методами чи стимулювати підприємницьку ді­яльність і розширення податкової бази шляхом зниження податків?

Практика показала, що реальне зниження податків можливе лише в державі з міцною економічною базою. Тільки тоді зниження ставки оподаткування приведе до зрос­тання виробництва, що в подаль­шому й компенсує тимчасове зменшення податкових надход­жень. На такому принципі й буду­ють свою податкову політику про­відні країни світу. Суть податкових реформ, проведених у нихуаО-90-ті роки нашого століття, — у прагненні прискорити нагромадження капіта­лу й стимулювати ділову актив­ність. Знижуються ставки податку на прибуток корпорацій (у США Із 46 до 34%, у Великобританії з 45 до 35%, у Японії з 42 до 40%). Крім того, знижена верхній рівень оподаткування особистих доходів фізичних осіб, розширено рамки неоподатковуваного доходу. Зни­ження прямих податків компенсує­ться ростом непрямих — податку з продажу, податку на додану вар­тість і низки інших. Однак водночас посилено контроль за дотриман­ням податкового законодавства й посуворішали економічні та юри­дичні санкції до його порушників...

Україна, на жаль, поки що не є країною з міцною економічною ба­зою. Тому про такі подарунки долі, як стимулювання підприємницької діяльності зниженням податків, ми можемо лише помріяти. Надто вже велике навантаження на бюджет роблять сьогодні соціальні пробле­ми. Однак час—хороший лікар. На­віть в оподаткуванні...