Право інвалідів на реабілітацію в Україні

Вимоги до особливостей організації  робочого місця для інвалідів  передбачено у статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"[13].

Так, підбір робочого місця  для інваліда здійснюється на підприємстві, де настала інвалідність такого працівника. Це означає, що після встановлення інвалідності працівнику підприємства першочерговий  обов’язок щодо його працевлаштування покладається на це підприємство.

Що стосується самого робочого місця, то суб’єкти господарювання, які  працевлаштовують інваліда, зобов’язані  створювати для них робочі місця, у тому числі і спеціальні робочі місця, з урахуванням індивідуальних програм реабілітації. Це означає, що інвалідів можна приймати як на звичайні робочі місця, так і на спеціальні (якщо це необхідно внаслідок захворювання такого інваліда і рекомендацій МСЕК).

Крім того, про створення  робочих місць суб’єкти господарювання зобов’язані повідомляти службу зайнятості.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в  залишенні на роботі надається, зокрема, працівникам, які дістали на цьому  підприємстві, в установі, організації  трудове каліцтво або професійне захворювання.

Робота інваліда в нічний час і залучення до надурочних робіт допускається тільки за його згодою та за умови, що це не суперечить медичним показанням.

Працівників, які потребують за станом здоров’я надання легшої роботи, власник або уповноважений  ним орган повинен перевести, за їх згодою, на таку роботу у відповідності  з медичним висновком тимчасово  або без обмеження строку.

При переведенні за станом здоров’я на легшу нижче оплачувану роботу за працівниками зберігається попередній середній заробіток протягом двох тижнів з дня переведення, а  у випадках, передбачених законодавством України, попередній середній заробіток  зберігається на весь час виконання  нижче оплачуваної роботи або  надається матеріальне забезпечення за загальнообов’язковим державним  соціальним страхуванням.

У випадках, передбачених законодавством, на власника або уповноважений ним  орган покладається обов’язок організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій, встановити на їх прохання неповний робочий  день або неповний робочий тиждень  та створити пільгові умови праці.

Більше того, якщо індивідуальною програмою інваліда це передбачено, роботодавець просто зобов’язаний створити такі умови.

Сутність неповного робочого часу полягає в тому, що працівник  працює менше нормальної тривалості робочого часу і при цьому оплата його праці здійснюється пропорційно  відпрацьованому часу або залежно  від виробітку.

Причому таке зменшення може встановлюватися шляхом: зменшення  тривалості щоденної роботи, зменшення  кількості днів роботи протягом тижня  або одночасного зменшення кількості  днів і тривалості щоденної роботи. Усе залежатиме від домовленості між роботодавцем і працівником  інвалідом. Так, це можуть бути і 2 години на день, і 2 години на тиждень. Однак при цьому має бути дотримано мінімальних державних гарантій щодо оплати праці.

Так, якщо працівник  інвалід працюватиме на підприємстві на умовах неповного робочого часу, наприклад 2 години на тиждень, і при цьому його трудова книжка знаходитиметься на цьому підприємстві, то роботодавцем буде виконано всі вимоги щодо обов’язкового працевлаштування інвалідів, а при розрахунку середньої чисельності штатних працівників цей працівник ураховуватиметься як ціла одиниця.

Що стосується щорічної відпустки, то працівники інваліди мають право на відпустку (як основну, так і додаткову) більшої тривалості, ніж інші працівники.

Особливість надання щорічної відпустки в перший рік роботи працівника інваліда полягає в тому, що такий працівник може отримати відпустку в будь який зручний для нього час. Це означає, що право на відпустку працівник інвалід має вже до закінчення шестимісячного строку.

Оскільки тривалість відпустки  встановлено з розрахунку на рік, то працівник  інвалід може за своїм бажанням розбити і використати її частинами протягом року. Крім того, як і всі інші працівники, працівники інваліди можуть претендувати на неоплачувану відпустку за згодою сторін тривалістю не більше 15 днів[17].

Крім того, слід зазначити, що відповідно до статті 42 Закону України "Про реабілітацію інвалідів в  Україні" фінансування заходів з  реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів, витрат на утримання реабілітаційних  установ здійснюється за рахунок  коштів державного та місцевих бюджетів, цільових страхових фондів, засновників  реабілітаційних установ, добровільних пожертвувань та інших джерел, передбачених законом[18].

Щорічно при формуванні державного і місцевих бюджетів визначаються видатки  на реалізацію індивідуальних програм  реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів, а також на функціонування реабілітаційних  установ - для відповідних розпорядників  коштів.

Отже, в Україні кожна  особа, що має будь-які функціональні  обмеження незалежно від причин їх виникнення має право на реабілітацію. Закріплення цих прав зосереджено  в великій кількості нормативно-правових актів, а найвпливовішими у цій  сфері є Конституція України, Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні».

Дотримання норм закріплених  у нормативних актах, що діють  на території нашої країни є стійкою  основою для створення продуктивної системи реабілітації інвалідів  в Україні. На національному рівні  законодавець чітко визначив права, інтереси та обов’язки людей з  функціональними обмеженнями, що дозволяє їм повноцінно функціонувати в суспільстві, отримуючи відповідну допомогу з  боку держави.

РОЗДІЛ II. ДЕРЖАВНІ ГАРАНТІЙ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ІНВАЛІДІВ НА РЕАБІЛІТАЦІЮ

2.1. Нормативні  гарантії права інвалідів на  реабілітацію

Нормативне забезпечення прав інвалідів  на реабілітацію забезпечується рядом  нормативних актів, які прийняті і діють на території України, які є основою для захисту прав та інтересів людей з функціональними обмеженнями.

Система реабілітації інвалідів є  досить складною і розгалуженою, що спричиняє потребу у її ефективному  регулюванні з боку держави та державних органів. Всі вони у  своїй діяльності опираються на ряд  нормативних документів, що регулюють  правовідносини, що виникають з приводу  надання реабілітаційних послуг людям з функціональними обмеженнями.

Законодавство України з питань реабілітації інвалідів ґрунтується  на Конституції України і складається  з Закону України «Про реабілітацію інвалідів України», законів України "Про державні соціальні стандарти  і державні соціальні гарантії", "Про основи соціальної захищеності  інвалідів в Україні", "Про  соціальні послуги", інших нормативно-правових актів, що регулюють правовідносини у цій сфері, та міжнародних договорів  України, згода на обов'язковість  яких надана Верховною Радою України.

Головним нормативним актом, який є осередком закріплення прав кожного громадянина, який проживає на території України, в тому числі  і громадян з функціональними  обмеженнями є Конституція України, яка містить перелік основних прав і інтересів інвалідів у статтях 21, 22, 23 і 49[19].

Конституція проголошує, що усі люди є вільні і рівні у своїй  гідності та правах, що є характерною  особливістю при наданні реабілітаційних  послуг. Будь-який із закріплених у  законодавстві реабілітаційний  процес повинен виконуватися та надаватися із чітким врахуванням прав та інтересів інваліда без дискримінації чи негідного поводження.

Характерним для реабілітаційного процесу є умови закріплені у статті 23, яка проголошує, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, що і є основною метою надання реабілітаційних послуг людям з обмеженою життєдіяльністю.

Організаційні моменти реабілітаційного процесу визначаються у статті 49, де зазначено, що кожен має право  на охорону здоров’я та медичну  допомогу. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних  соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для  ефективного і доступного для  інвалідів медичного обслуговування.

Основним законодавчим актом, що регулює  правовідносини у сфері реабілітації інвалідів є Закон України  «Про реабілітацію інвалідів в Україні»[18]. Цей закон визначає основні засади створення правових, соціально-економічних та організаційних умов для усунення або компенсації наслідків спричинених стійким порушенням здоров’я, функціонування системи підтримання інвалідами фізичного, психічного, соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної та матеріальної незалежності.

Закон визначає основні права інвалідів  при проведенні реабілітаційних  заходів, а саме вони мають право  на: поважливе і гуманне ставлення з боку працівників реабілітаційних установ; вибір виду реабілітації і реабілітаційної установи; отримання інформації про свої права, обов’язки, умови та форми здійснення реабілітаційних заходів; відмову від реабілітаційних заходів; конфіденційність інформації особистого характеру ураження здоров’я; захист своїх прав і законних інтересів у судовому порядку.

Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»[13] визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами. 

Основною метою даного нормативного акту є забезпечення рівних з іншими членами суспільства умов для  людей з обмеженими функціональними  можливостями. У законі охоплені усі  сфери людської життєдіяльності  з урахування характерних проблем і потреб для інвалідів.

З метою створення сприятливих  психологічних та правових умов і  гарантій для реалізації права інвалідів  на освіту, професійну підготовку та добровільну  посильну працю прийнятий Указ Президента України від 23 травня 2001 року № 335/2001 «Про Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів»[20]. Згідно цього Указу основними завданнями якого є: професійна реабілітація інвалідів з метою забезпечення їх адаптації до суспільного життя; перепідготовка фахівців для центрів професійної реабілітації та інших реабілітаційних установ для інвалідів; сприяння розвитку підприємництва інвалідів та його мікрокредитування; надання інформаційно-консультаційних послуг інвалідам, громадським організаціям інвалідів, а також підприємствам, установам та організаціям з питань професійної реабілітації цих осіб; розроблення та запровадження в Україні методик професійної реабілітації інвалідів, а також іноземних методик.

Правовідносини, що виникають з  приводу надання інвалідам реабілітаційних  послуг та перелік основних видів  реабілітаційних послуг, на які мають  право інваліди міститься у Державній  типовій програмі реабілітації інвалідів, яка затверджена постановою КМУ від 8 грудня 2006 року[21]. У ній міститься перелік основних гарантованих державою реабілітаційних послуг, технічних та інших засобів реабілітації, виробів медичного призначення, що надаються інваліду чи дитині-інваліду з урахуванням фактичних потреб залежно від віку, статі, виду захворювання(каліцтва) безоплатно або на пільгових умовах.

Основною метою даної типової  програми є: реалізація інвалідами їх конституційних прав; проведення державної політики у сфері реабілітації інвалідів, сприяння їх широкій інтеграції у суспільство; контроль за якістю послуг з медичної, психолого-педагогічної, фізичної, професійної, трудової, фізкультурно-спортивної, побутової і соціальної реабілітації, технічних та інших засобів реабілітації, виробів медичного призначення.

Отже, аналітичний перегляд національної нормативної бази у сфері реабілітації інвалідів дозволяє зробити висновок про те, що дотримання прав та інтересів  інвалідів при отриманні ними реабілітаційних послуг потребує чітко  визначених та закріплених нормативних  актів, які б дозволяли ефективно  регулювати правовідносини у цій  сфері. Це зумовлено тим, що Україна, як соціальна держава, поклала на себе обов’язок піклуватися про  інвалідів, що вимагає від законодавця  чіткого законного регулювання  системи реабілітації.

Це дотримується через ряд нормативно-правових документів, які чітко зазначають права та обов’язки громадян з  функціональними обмеженнями та гарантується їх повноцінне дотримання з метою не допуску дискримінації  чи будь-якого негативного впливу для інвалідів.

Будь-яке порушення прав чи інтересів  у сфері реабілітації інвалідів  є прямим недотриманням закріплених  у законі норм, що веде до знецінення надаваних послуг та викликає відповідальність з боку особи, що порушила вимоги законодавця.

2.2. Організаційні  гарантії права інвалідів на  реабілітацію

Функціонування системи  реабілітації інвалідів потребує ефективного  та доцільного регулювання з боку держави. Чітке визначення порядку  надання реабілітаційних послуг виражається в організаційних гарантіях, дотримання яких гарантує ефективне та плідне функціонування всієї системи реабалатація в цілому, та отримання позитивних результатів для кожного індивіда окремо.

Аналізуючи наукові праці  Авраменко М.Л., я дійшла висновку, що державна політика, спрямована на вирішення проблем громадян з особливими потребами, передбачає проведення активних заходів щодо поліпшення життєдіяльності інвалідів. А для цього слід об'єднати зусилля держави, роботодавців, неурядових, релігійних організацій, комерційних та інших установ, організацій тощо. В результаті перспектива розвитку реабілітації інвалідів проходитиме у правовому полі, що забезпечено Конституцією України, указами Президента України, Законами України, постановами КМУ, Деклараціями ООН про права людини, права інвалідів, а також взаємодією з державними та громадськими інституціями, міжнародними організаціями у вирішенні нагальних проблем інвалідів[22, с.14-19].