Право інвалідів на реабілітацію в Україні

 

ПЛАН

 

ВСТУП………………………………………………………………………….…3

РОЗДІЛ I. ЗАКРІПЛЕННЯ  ПРАВА ІНВАЛІДІВ НА РЕАБІЛІТАЦІЮ….5

1.1. Поняття «інвалід»,  «інвалідність» та реабілітація»:  історичний аспект………………………………………………………………………....5

1.2. Міжнародні нормативні  акти у сфері реабілітації  інвалідів………….8

1.3. Право інвалідів на  реабілітацію за національним  законодавством….13

РОЗДІЛ II. ДЕРЖАВНІ ГАРАНТІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ІНВАЛІДІВ  НА РЕАБІЛІТАЦІЮ……………………………………………………………..…20

2.1. Нормативні гарантії  права інвалідів на реабілітацію………………...20

2.2. Організаційні гарантії  права інвалідів на реабілітацію…………..…..24

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..31

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….33

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  теми полягає у тому, що в Україні на даний час, кількість людей визнаних інвалідами досить велика – 2, 66 млн. осіб. Це свідчить про те, що захисту з боку держави і суспільства потребує велика група людей, які не можуть залишитися «обіч дороги» і прагнуть до одночасної інтеграції у суспільство разом із індивідами без фізичних обмежень.

Україна як соціальна держава, поклала на себе обов’язок повністю піклуватися про інвалідів. Вони мають абсолютно рівні права  з усіма іншими верствами населення  та не можуть бути дискриміновані у  будь-якому волевиявленні. Піклування про людей з фізичними обмеженнями  є одним із приорітетних напрямків  у сфері соціальної політики держави. Особливу увагу держава приділяє системі реабілітації інвалідів, як основному механізму інтеграції в суспільство людей з фізичними обмеженнями.

Створення рівних з іншими членами суспільства можливостей  для реалізації інвалідами політичних, економічних, соціальних і культурних прав і свобод, якомога повного  розвитку їх індивідуальних здібностей та задоволення особистих потреб є об’єктивними передумовами становлення  сучасної системи реабілітації інвалідів.

Питання реабілітації гостро поставлено не лише для нашої країни, але й для більшості як високорозвинених держав, так і менш самостійних  країн. Це зумовлено тим, що суспільство  стрімко розвивається та знаходиться  в умовах постійного прогресу. Тому важливо, щоб особи з функціональними  обмеженнями не залишалися покинутими та мали можливість приймати активну  участь у суспільному житті та користуватися здобутками світового  прогресу. Ці умови повинні забезпечуватися через закріплення основних положень у нормативно-правових актах міжнародних та національних сфер впливу, аналіз яких і є основною темою дослідження даної курсової роботи.

Метою курсової роботи є дослідження правової природи реабілітації інвалідів в Україні, з особливими  умовами закріплення прав на реабілітацію в міжнародному та національному законодавстві.

Завданнями дослідження  є:

• розкриття поняття «інвалід», «інвалідність» та реабілітація» у історичному аспекті;
• дослідження міжнародного та національного законодавства з питань реабілітації інвалідів;
• системний аналіз національної нормативної бази з питань реабілітації інвалідів з метою виділення нормативних та правових гарантій прав інвалідів на реабілітацію.

Об’єктом дослідження є право на реабілітацію інвалідів в Україні та його закріплення у міжнародному та національному законодавстві.

Предметом курсової роботи виступають суспільні відносини, що виникають у сфері реабілітації інвалідів, їх правове закріплення у національних та міжнародних нормативних актах.

Методи, які застосовувалися при виконанні курсової роботи: історичний метод, порівняльний, аналітичний та метод узагальнення.

Питання у сфері реабілітації інвалідів були предметом дослідження  у наукових працях відомих українських  та російських вчених:  В. М. Андріїва, Тюпті Л.І.,  Я. І. Безуглої, Н. Б. Болотіної,  Звєрєвої І.Д., Бойко М.Д та інших.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ I. ЗАКРІПЛЕННЯ ПРАВА ІНВАЛІДІВ НА РЕАБІЛІТАЦІЮ

1.1. Поняття «інвалід»,  «інвалідність» та «реабілітація»: історичний аспект

Поняття «інвалід», «інвалідність  і «реабілітація» є невід’ємними складовим одного складного процесу  – відновлення працездатності особи  з фізичними обмеженнями та підтримки  її фізичного, психічного, соціального  та культурного життя. З метою  кращого розуміння даних понять слід зазирнути глибоко в історію  людства.

Як вважає науковець Закович  М.М., історія виникнення понять «інвалід»  та «інвалідність» сягає сивої давнини  і налічує десятки століть. В  часи Древньої Греції поняття «інвалід»  вживалося переважно для військовослужбовців, які отримали травми під час бою  та були непридатними для служби. Вони, разом із сім’ями, утримувались за рахунок республіки. У Древньому  Римі інвалідам надавали земельні ділянки  і назначали на їх користь частину  здобичі, а в наступному грошове  утримання. В Середні віки обов’язок  піклування про воєнних інвалідів  покладався на монастирі, а також  у подальшому їм назначались пенсії і одноразові виплати[1, с. 134-136].

З XVI ст. у Франції, держава виплачувала  допомогу монастирям по догляду за інвалідами. Але після створення  Будинку інвалідів у Парижі видача допомог була зупинена. Після наполеонівських  війн у Франції, а за її прикладом  і у інших європейських країнах, з’явились особливі інвалідні роти, в котрі потрапляли непрацездатні  до стройової служби нижчі чини.[2]

У Росії за наказом Петра I 3 травня 1720 року всіх офіцерів і нижчі чини, котрі стануть непрацездатними, направляти у монастирі і богодільні і видавати їм по життєве утримання. Катерина II в 1764 році наказала не поміщати інвалідів до монастирів, а відправляти  їх на проживання в повітові  міста. Вони отримували допомогу і на перший час квартири – офіцери протягом перших трьох років, а нижчі чини протягом шести. У кінці XVIII століття при гарнізонних батальйонах були створені інвалідні роти. В 1811 році всі інваліди були розділені на три розряди: рухливі, службовці та непрацездатні. Інваліди кожного розряду утворювали особливі команди, які знаходились у підпорядкуванні командирів батальйонів внутрішньої охорони. У подальшому вони були ліквідовані, а всі інваліди розподілені по повітовим містам. У миколаївській Росії солдати-інваліди чергували на місцевих заставах. У 1862 році інваліди були перейменовані в «нездатних»[1, с. 386-388].

На думку Тюпті Л.І., у 70-х pp. XX ст. з ініціативи ВООЗ розгорнулася дискусія щодо термінологічного апарату  хвороб, порушень, патологічних станів, інвалідизації особистості. Зверталась особлива увага на розгалуження понять "вада", "інвалідність", "непрацездатність". Спеціальні дослідження довели, що хвороба перешкоджає здатності  індивіда до виконання певних функцій  та обов'язків; хвора людина не може стабільно виконувати свою звичну соціальну  роль. Наслідки, які лежать в основі феномену хвороби, слугують продовженням процесу: хвороба — порушення  функції — інвалідність — фізичні  та інші вади. Порушення функцій  та інвалідність можуть бути ледве  помітними чи непомітними з першого  погляду; тимчасовими чи постійними, прогресуючими чи регресуючими. Фізичні  та інші вади не завжди виникають в  результаті інвалідизації, іноді порушення  функції викликне дефект одразу, без  проміжних стадій інвалідності. Крім індивідуальних обмежень, які виникають  внаслідок порушення функції (інвалідності), соціальні фактори і фактори  навколишнього середовища можуть поглиблювати чи пом'якшувати умови, які призводять до фізичних та інших вад[3, с. 371-373].

Перше офіційне визначення поняття "інвалід" дається в Декларації про права  інвалідів (1975 p.): інвалідом є будь-яка  особа, яка не може самостійно забезпечити  повністю чи частково потреби нормального  і/чи соціального життя через  ваду, вроджену або набуту, фізичні чи розумові здібності[4].

Таким чином, змінилась структура  поняття, з'явилися соціальні фактори (нормалізація і/чи соціалізація), вікові (з дитинства) і біологічні (фізичні  та розумові здібності).   

Науковець Мисяк С.А. стверджує, що термін «реабілітація» був запозичений з юриспруденції і означає «відновлення судом або в адміністративному порядку у попередніх правах неправильно звинуваченого». Історію виникнення реабілітації осіб з фізичними вадами, як комплексного підходу в медичній і соціальній сфері, необхідно вести від 1832 р., коли в Мюнхені Йоган Едлер фон Курц створює інститут виховання для калік одноруких хлопчиків з метою надання їм освіти, рівної до утворення народної школи, навчити ремеслам або «вільним професіям», під медичним контролем і лікуванням. З 1874 р. в цьому закладі стали навчатися калік однорукі дівчинки, які опановували шиттям, в'язанням і веденням домашнього господарства. До 1897 р. в Німеччині було створено 8 шкіл подібних Мюнхенської інституту, в яких навчалося 550 калік[5, с.158-161]. 
      У 1872 р. пастор і філантроп Ганс Кнудсен (Копенгаген, Данія) створює товариство допомоги калікам, ортопедичну клініку, професійну школу для навчання і майстерню для працюючих калік. Результати роботи Копенгагенської школи було оприлюднено на Міжнародному конгресі лікарів в Копенгагені в 1884 р. Досвід роботи з калік і каліками отримав позитивний відгук з боку лікарів, і незабаром вони почали його впроваджувати для допомоги осіб з фізичними обмеженнями в скандинавських країнах (Швеція, Норвегія)[5,с.158-161]. 
     У Петербурзі (1895 р.) Комітет Червоного Хреста, на основі досвіду пастора Ганса Кнудсена, створює притулок - школу для калік, притулок для дорослих калік Петровського Товариства та Васіліеостровского відділення Товариства опікунства бідних і хворих. 
      Справа в тому, що заходи з лікування калік і калік, їх трудового навчання та соціальної адаптації в XIX - поч. XX ст. як в Європі, США, так і в Росії, проводилися за рахунок коштів меценатів та громадських організацій, де особливе місце займало Товариство Червоного Хреста. Усі лікарні в Росії належали двом організаціям: ¾ лікарень перебували під патронатом Російського Червоного Хреста і ¼ - у відомстві Російської армії[5, с.158-161].

У медицині цей термін почав використовуватись  з початку ХХ-го сторіччя: в 1903 році Франц Йозеф Раттер фон Бус вперше послуговується поняттям «реабілітація» у книзі «Система загального піклування над бідними», маючи на увазі благодійну діяльність. Стосовно осіб з фізичними вадами слово «реабілітація» почало вживатись з 1918 року, що пов'язано з організацією в Нью-Йорку Інституту Червоного Хреста для інвалідів. Розвиткові фізичної реабілітації в сучасному тлумаченню цього терміна сприяли дві основні історичні події: епідемії поліомієліту з 1890-х до 1950-х років та наслідки двох світових воєн[5, с.158-161].

Отже, проаналізувавши вищезазначені  джерела можна зробити висновок, що історія понять «інвалід», «інвалідність» і «реабілітація» сягає сивої  давнини і налічує десятки  століть, протягом яких кожне з понять змінювало свій зміст, структуру  та набувало нових значень.

В зв’язку з цим, дані поняття  включають в себе багато аспектів, що стосуються різних сторін життя  інвалідів. Це зумовлено тим, що у  світлі світового прогресу та гуманізації  до людей з функціональними обмеженнями  застосовуються все більш ефективні  методи та засоби реабілітації, що в  свою чергу розширює коло значення даних понять.

 

 

1.2. Міжнародні  нормативні акти у сфері реабілітації  інвалідів

 

Захист прав та інтересів  інвалідів є одним із приорітетних напрямків не лише на національному рівні, але й у міжнародному масштабі. Регулювання сфери захисту інвалідів опирається на ряд нормативних актів, що були ратифіковані нашою країною, як взірцеві напрямки розвитку соціальної політики в країні.

На думку Звєрєвої І.Д., захист прав та інтересів осіб з  обмеженими функціональними можливостями є одним з основних напрямків  діяльності міжнародних організацій, які є компетентними у сфері  соціальної політики. Серед таких  організацій найвпливовішими є : Організація Об’єднаних Націй, Всесвітня  організація охорони здоров’я, Міжнародна організація праці.

Кожна з цих організацій  здійснює нагляд за дотриманням прав інвалідів у сфері реабілітації. Закріплення прав інвалідів на реабілітацію було і залишається приорітетним напрямком діяльності цих міжнародних  організацій, які постійно проводять  заходи вдосконалення нормативної бази у цій сфері[6, с.13-14].

Найактивнішою організацією у цій сфері є ООН, яка прийняла такі нормативні акти у сфері реабілітації інвалідів:

Декларація про права  розумово відсталих осіб, 1971 року[7].

Даний нормативний акт  закликає уряди вжити заходів  у національному і міжнародному масштабі з тим, щоб могла слугувати  загальною основою і керівництвом для захисту прав, які в ній  наведено. У Декларації підкреслюється, що розумово відстала особа має максимальною мірою здійснювати такі самі права, що й інші люди: право на належне  медичне обслуговування та лікування, відновлення працездатності, право  розвивати свої здібності та можливості та інші. Якщо це можливо, розумово відстала особа повинна жити в колі своєї  сім'ї і брати участь у різних формах життя суспільства. Сім'я  такої особи повинна одержувати допомогу, а також мати можливість у разі необхідності лікувати таку особу в спец, закладі. Необхідно  зробити так, щоб нове середовище і умови життя якомога менше  відрізнялися від умов норм, життя. Зміст Д. спрямований на те, щоб  допомогти розумово відсталим людям  розвинути свої здібності, сприяючи їх участі в активному житті.