Україна у геополітичному просторі

Попри численні заяви про прагнення вступу в  НАТО та ЄС, що виголошувалися впродовж останніх декількох років, ця перспектива залишалася примарною як унаслідок внутрішньополітичних обставин, стану економіки, так і через проблеми міжнародного середовища – своєрідного перетину суперечливих інтересів США, Росії та найбільш впливових європейських держав. 

Після президентських виборів 2010 року державне керівництво  України поставило чітке завдання – подолати штучну дилему, що підштовхувала  країну до вибору між інтеграційними проектами з ЄС і співпрацею з  НАТО, а також розвитком дружніх зв’язків і багатоцільового економічного співробітництва з Росією й іншими країнами СНД. 

У 2003 році цей  аспект був законодавчо оформлений у вигляді умовної формули, що передбачала поєднання двох зовнішньополітичних  напрямів: “забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській і регіональних системах колективної безпеки, отримання членства в Європейському Союзі й Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських стосунків і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами світу”. Саме про це йшлося у ст. 8 Закону “Про основи національної безпеки України”. 

У якості головної орієнтаційної мети зовнішньої політики Закон “Про основи національної безпеки України” визначав “створення сприятливих зовнішньополітичних умов для прогресивного економічного і соціального розвитку України”. 

За неупередженого підходу очевидно, що впродовж останніх років, окрім небезпечного погіршення відносин з Росією, істотна деградація спостерігалася й на інших важливих регіональних напрямах зовнішньої політики держави. Це позначилося на зниженні економічної та політичної присутності в традиційно важливих для України регіонах, згортанні чи гальмуванні економічних проектів, занепаді міжнародного авторитету, втраті самостійної ролі в загальноєвропейських процесах. Ці обставини визначили потребу перегляду та корекції зовнішньополітичних пріоритетів. Виходячи з цих міркувань, Президент України В. Янукович у своєму зверненні до українського народу (3 червня 2010 року) закликав відмовитися від нав’язливих кліше й обмеженого доктринерства про “Захід” і “Схід”, забезпечити Україні цілісний “периметр розвитку”. 

Вимоги українського законодавства про те, що головною метою і призначенням зовнішніх функцій держави є забезпечення сприятливих умов для економічного і соціального розвитку, потребують конкретного змістовного наповнення. Зрушення в світовій політиці слугують зайвим підтвердженням необхідності реалістичного підходу до геостратегії країни з урахуванням реалій її можливостей. Такий вихід вбачається у формі позаблокової орієнтації, що має розв’язати кризу зовнішньої політики та надати можливість розбудови конструктивних зв’язків з основними економічними і зовнішнішньо-політичними партнерами. 

Позаблоковий  статус – одна з важливих програмних тез Президента В. Януковича, що займала  чільне місце в його передвиборній  програмі, була закріплена рішенням Ради національної безпеки й оборони  України. На засіданні Ради в квітні 2010 року В. Янукович зазначив, що політика позаблоковості – це “найбільш адекватна і чесна відповідь на геополітичну ситуацію, в якій сьогодні знаходиться Україна”. 

Політика позаблоковості має враховувати сучасний стан європейської безпеки й жодною мірою не означає самоізоляцію України чи стримування участі країни в європейських та світових політичних процесах. Із заяв і коментарів представників виконавчої влади та правлячої коаліції випливають наступні ознаки нового геостратегічного курсу держави. 

По-перше, активний розвиток взаємовигідних зв’язків з сусідами та партнерами України, деідеологізація торговельно-економічних зв’язків. По-друге, розробка власної концепції та пропозицій щодо вдосконалення оновленої системи загальноєвропейської безпеки, що повинна враховувати можливості й інтереси країн-учасниць військово-політичних блоків, позаблокових і нейтральних держав. 

Реалізація ж  принципу оборонної доцільності  будується на планах модернізації Збройних Сил України і посиленні їх обороноздатності. А якщо вести мову про співпрацю із зовнішніми партнерами, то планується перехід до середньострокових програм співробітництва з НАТО, натомість участь в програмах політики безпеки й оборони ЄС розширюється, відновлюється військова співпраця з Російською Федерацією та країнами СНД. 

Прагнення поліпшувати  клімат відносин між європейськими  країнами цілком відповідає ролі України  як активного партнера, що відіграє роль своєрідного «мосту» або  зв’язкової ланки в стосунках  між “Сходом” (Росія, СНД) і “Заходом” (НАТО та ЄС). Така позиція визначає небажаність посилення військово-політичної напруженості в довколишньому геополітичному просторі, розгортання нових видів озброєнь, започаткування військових програм і створення потужних інфраструктурних об’єктів чи військових баз у зоні Причорномор’я, ескалацію військового протистояння на Кавказі. 

Так само, інтереси України не може задовольнити запропонована  деякими західними політичними  експертами концепція не визначеного  часовими межами “наближення” України  до західних інституцій, яка фактично передбачає позбавлення Києва спроможності ухвалювати власні рішення з питань міжнародної безпеки й не дає змоги брати участь у формуванні колективних підходів. При такому підході будь-які можливі політичні й економічні втрати повністю перекладалися б на «молодшого партнера», як і всілякі ускладнення, пов’язані з питаннями безпеки. 

Практика міжнародних  відносин – процес динамічний і  творчий, в якому відсутні жорсткі  стереотипи, можлива зміна рамок  тих або інших понять, включаючи  статус держави в системі міжнародної безпеки або застосування міжнародно-правових норм. Досвід свідчить, що позаблоковий статус є м’якшою і більш пластичною формою, ніж постійний нейтралітет, і не має схожих рис з активним нейтралітетом. 

Постійний нейтральний  статус накладає на країну, яка його проголосила, низку серйозних обмежень. При постійному нейтралітеті виключається участь у військових формуваннях блокової або квазіблокової структури, хоча, наприклад, скоригована зовнішньополітична доктрина Швейцарії не виключає її участі в військових навчаннях та колективних режимах безпеки, пов’язаних з міграцією, візовим режимом, протидією організованій злочинності, а також в угодах, що стосуються повітряної безпеки і транспорту. 

За своїми ознаками позаблоковий статус України більш гнучкий, ніж активний нейтралітет, що переважно стосується певної конкретної міжнародної ситуації. Водночас позаблоковий статус не виключає можливості продовження перебування існуючих іноземних військових баз на її території, й не надає їм екстериторіального статусу. Ані позаблоковість, ані пролонгація угод 1997 року про умови тимчасового перебування Чорноморського флоту Росії не позбавляє Україну можливості здійснення незалежної зовнішньої та внутрішньої політики. Тут ставиться завдання набуття Україною ролі ключової ланки нового режиму безпеки на Європейському континенті, що включає країни ЄС, Росію та держави пострадянського простору. 

Нова зовнішня політика України передбачає чітке  слідування концепції національних інтересів, викладених свого часу в Законі “Про основи національної безпеки України”, без висмикування з його тексту окремих тез і положень на догоду конкретним політикам. Ключовими у цьому сенсі є засоби відродження економіки, оскільки без сучасного й розвинутого господарського комплексу країна неспроможна утримувати соціальну сферу, побудовану за стандартами індустріального суспільства, та потрібний рівень енергоспоживання, не зможе спрямовувати достатні кошти для забезпечення власних збройних сил та їх обороноздатності. 

Оскільки позаблоковий статус визначається Україною в односторонньому порядку, він не створює перешкод для участі в міжнародних військових навчаннях чи антикризових міжнародних операціях і програмах, включаючи участь в силах швидкого реагування ЄС, силах швидкого розгортання НАТО або виконання військово-транспортних контрактів для НАТО й інших зацікавлених сторін. 

Передбачається  продовження участі України в  міжнародній миротворчій діяльності, включаючи місії під егідою ООН  або регіональних міжнародних організацій. Доцільність і формат участі українських підрозділів визначається владними структурами держави самостійно, відповідно до вимог чинного законодавства. 

Специфіка статусу  України в системі європейської безпеки визначається одночасним сусідством з Російською Федерацією і країнами, що входять до багатосторонніх утворень і структур безпеки в пострадянському просторі (ЄврАзЕС, Митний союз, ОДКБ) та європейськими і євроатлантичними об’єднаннями (ЄС, НАТО). Протягом тривалого періоду різні інтереси країни на заході і сході вважалися такими, що суперечать один одному. Пряме входження в ту чи іншу сферу в якості повноправного члена, а не об’єкта політичних маніпуляцій, на сьогодні з різних причин виглядає неможливим. З цих обставин держава адаптує свій зовнішньополітичний курс і політику в сфері національної безпеки з урахуванням об’єктивних реалій. 

“Оздоровчий”  ефект позаблокового статусу  полягає в тому, що Україна не має наміру брати на себе вантаж суперечностей і розбіжностей у  відносинах між Росією і США або  між Росією і НАТО. Зокрема, це означає, що Україна не бере на себе жодних автоматичних зобов’язань щодо участі у військових діях та силових операціях третіх країн. 

В економічній  сфері такий підхід дозволяє адаптуватися до співпраці різними міжнародними об’єднаннями і реалізовувати важливі економічні проекти, включаючи прискорення переговорів щодо Угоди про асоціацію з ЄС, активізацію економічних зв’язків з Росією, учасниками ЄврАзЕС і Митного союзу, розвиток контактів з країнами Центральної і Південно-Східної Азії, Близького і Середнього Сходу, Латинської Америки. 

У військовій сфері  офіційний Київ не передбачає різкої зміни формату стосунків або  перегляду попередніх домовленостей  з НАТО. Відносини з Альянсом визначаються положеннями Хартії про особливе партнерство України з НАТО – достатньо гнучким документом, що дозволяє формувати цілі і напрями партнерства (від умовно союзницьких до помірковано-кооперативних), залежно від намірів і цілей сторін. У цьому сенсі позаблоковий статус України, в рамках якого, власне, і підписувалася Хартія про особливе партнерство України і НАТО, відводить Україні роль “зовнішнього партнера” НАТО. 

Підтверджено  попередні домовленості, що стосуються можливої участі України в Силах  реагування НАТО. Політико-правовий аспект такої участі визначається статусом Сил реагування НАТО, які не призначені для використання на театрах військових дій, але сформовані під формат проведення “операцій з реагування на кризу”. 

Потребує уточнення  і конкретизації схема ухвалення  рішень про участь українських підрозділів у Силах реагування НАТО в межах тієї чи іншої конкретної операції. Відповідний механізм має стосуватися й визначення мандата і завдань тієї або іншої антикризової операції, а також визначення параметрів контингенту Збройних Сил України, який братиме в ній участь. 

З урахуванням  потреб достатньої обороноздатності потребують уточнення і розвитку концепція  та система оборонного планування України. Передбачається розробка чіткої програми підготовки Об’єднаних сил швидкого реагування до виконання завдань за їх призначенням. Потребують певних змін Стратегія національної безпеки та Воєнна доктрина, які набудуть більш прагматичних ознак з урахуванням потреб індивідуальної оборони і застосування кооперативної моделі європейської безпеки. 

Таким чином, як зазначив президент України В. Янукович у виступі на урочистих заходах з нагоди Дня Незалежності України на Майдані незалежності 24 серпня 2010 року, до основних напрямків сучасної зовнішньої політики України слід віднести: 

1. Євроінтеграцію  як пріоритетний напрямок нашої зовнішньої політики. «Уперше за всі роки Незалежності ми наблизилися до набуття асоційованого членства в Європейському Союзі, і я переконаний, що саміт “Україна – ЄС”, який відбудеться восени цього року, стане визначальним кроком вперед на цьому шляху», – сказав Президент. 

2. Нормалізацію  наших відносин з Російською  Федерацією, яка не лише не  стоїть на заваді процесові  європейської інтеграції, а навпаки  – сприяє йому. Об'єднаній Європі  потрібна економічно сильна, демократична  Україна, яка спільно з Росією сприяє зміцненню стабільності не лише в регіоні Центрально-Східної Європи, а й на усьому Євразійському просторі. І такі відносини з нашим північним сусідом ми відновили у максимально стислі терміни. 

3. Високий рівень  міждержавних відносин із США. Відмовившись від високозбагаченого урану, ми не лише підтримали ініціативу нашого партнера. Ми зробили черговий вагомий внесок у створення без’ядерного світу. І цей крок знайшов підтримку і був позитивно сприйнятий нашими партнерами як у США, так і у всьому світі. 

4. Активізація  політичних контактів і торговельно-економічні  відносин з країнами, що розвиваються. У першу чергу – з Китаєм, куди вже найближчим часом  вирушає з державним візитом,  з нашими давніми друзями та  надійними партнерами – країнами СНД, а також Індією, Бразилією, Південною Кореєю, країнами Близького Сходу. Саме ці країни сьогодні вириваються у лідери світової економіки, перетворюючись на нові центри росту, і саме у співробітництві з ними Україна зможе отримати значні економічні вигод.