Україна у геополітичному просторі

Геополітичне  положення України, що упродовж століть  перетворювалась на арену протиборства між різними геополітичними гравцями, в умовах невизначеності внутрішніх і зовнішньополітичних пріоритетів, об’єктивно підштовхувало країну до виконання ролі буфера між Сходом і Заходом. У термінах класичної геополітики українську геостратегію завжди визначали два головні вектори – Євроатлантичний та Євразійський. 

Специфіка геополітичних  координат України полягає в  її належності до двох регіонів – Європи та Євразії. Причому в обох регіонах Україна займає периферійне положення, тобто не формує геополітичний простір  навколо себе, що частково зумовлює її пасивну роль у масштабних регіональних процесах. Логіка геополітичного розвитку до Другої світової війни була така: якщо Україна ідентифікує себе як “регіональна периферія”, то вона неодмінно має стати “санітарним кордоном” – плацдармом ліберально-демократичного Заходу проти недемократичної Росії. 

Сучасна міжнародна система є якісно іншою так  само, як і геополітичні умови її формування, тому ризик втрати своєї  самостійності та суверенітету не має  сьогодні критичного значення для України. Географічне положення, характер зовнішньополітичних пріоритетів, а також соціокультурна самоідентифікація народу України вимагає від неї особливих підходів у ставленні до євразійства як моделі суспільного розвитку. За своїми базовими характеристиками Україна належить як до центрального, так і до східного європейського цивілізаційного ареалу. Якщо зважити на домінантну українську геополітичну думку, то можна дійти висновку: більшість вітчизняної наукової спільноти не схиляється до ідеї євразійства як підґрунтя для інтеграції пострадянських держав. 

Таким чином, геополітичний  код України визначається географічним фактором – європейським місцеположенням, відсутністю (на відміну від Росії) «євразійського синдрому», рубіжною біполярністю (між Заходом і Сходом), внутрішніми  та зовнішніми векторами, що забезпечують баланс багатовекторності національних інтересів. Але її геостратегія, як і колись, має переважно одновекторну спрямованість, що покликана забезпечити входження України до європейської спільноти з метою участі в оновленій системі європейської колективної безпеки. 

Геоекономічний  код України пов’язаний із забезпеченням  її вступу до спільноти європейських держав з метою участі в інтеграційних  процесах в рамках Європейського  Союзу. Напередодні проголошення незалежності Україна відповідала макроекономічним показникам середньої держави і за обсягом ВВП серед республік колишнього СРСР поступалась тільки Російській Федерації. Нині Україна за рівнем ВВП на душу населення займає одне з останніх місць у Європі поряд з Албанією і Молдовою. 

Однак справа не в геополітичній дилемі Захід  – Схід, а в спроможності Української  держави та українського суспільства  в цілому обстоювати свої життєво  важливі інтереси, в тому числі  і на міжнародній арені. Якщо виходити з політичної реальності, а не із задекларованих принципів та відповідних доктрин, то Україна за часи незалежності фактично втратила свої геополітичні та геоекономічні переваги, що негативно позначилось на геостратегії. 

Сталося це тому, що був порушений баланс основних векторів геополітики Українською державою, втрачені переваги комунікаційного рубіжного співробітництва та час для проведення суспільно-економічної модернізації. Як наслідок – стагнація науково-технічної бази виробництва, промислового й аграрного секторів економіки, падіння життєвого рівня населення.  

І все це відбувається в умовах, коли євроатлантичне співтовариство відверто демонструє свою індиферентність  до євроатлантичних прагнень політичного  істеблішменту України. Питання  про членство України в ЄС Брюссель трансформував у так зване «Східне партнерство» – оновлену версію Європейської політики сусідства (ЄПС), яку було поширено на нашу країну в 2004 р. Наслідком такого геополітичного курсу є те, що Україна не присутня у жодній ефективно діючій інтеграційній структурі на євразійському просторі, окрім ГУАМ і ОЧЕС.  

Стає очевидним, що «європейська мета» та євроатлантична стратегія України наражаються  на протидію факторів, пов’язаних, насамперед, із внутрішньою й міжнародною  нестабільністю. При цьому слід мати на увазі, що рівень євро інтеграційної, геополітичної та соціокультурної свідомості українського суспільства залишається дуже низьким. Так, за даними соціологічних опитувань, більшість громадян України не відчувають себе європейцями і не усвідомлюють своєї належності до культури та історії Європи. Лише третина (32,4%) опитаних тією чи іншою мірою ідентифікують себе як європейці, а 60,5% – не вважають себе причетними до європейської спільноти. 

У найближчій перспективі  Україна не може розраховувати на те, щоб перебрати на себе роль регіонального лідера. Проте її геополітичні параметри дають їй змогу будувати стосунки з іншими країнами на умовах партнерства. Відтак є підстави стверджувати, що роль країни-партнера як із Заходом так із Сходом найбільш відповідає інтересам України на початку ІІІ тисячоліття. 

Становище України  в міжнародній системі координат  у добу глобальної кризи досить адекватно  ілюструють матеріали Світового  економічного форуму (WEF) про конкурентоспроможність країн світу. Вони були опубліковані у вересні 2009 року під назвою «Глобальний огляд конкурентоспроможності за 2009-2010 рр.». У рейтингу, що охоплює 133 країни світу, Україна посіла 82-ге місце, що на десять позицій нижче її минулорічного показника. Сусідами України в цьому рейтингу стали Гамбія й Алжир, відповідно 81-ше та 83-тє місця. 

У звіті зазначалося, що погіршення конкурентоспроможності України зумовлене падінням попиту на її експортну продукцію, знеціненням  гривні та руйнацією фінансово-банківської  системи. Економіку України пропонувалося  реформувати у таких напрямах, як інституціональне середовище, укріплення фінансових ринків і підвищення ефективності на товарних ринках. 

Тож особливого значення набуває питання про  шляхи суспільної модернізації. Зокрема, про доцільність використання Україною концепції та практики вестернізації. Якщо ставити питання таким чином: або Захід, або Схід, – то вибір шляхів ефективного розвитку буде свідомо обмеженим у геополітичному і нераціональним у соціальному відношенні. Для України важливим у сенсі використання досвіду модернізації західної і східної суспільних систем є визначення механізмів взаємодії національної культури з такими, що впродовж століть перебували з нею у продуктивній взаємодії. Саме такий підхід є найбільш ймовірним варіантом конструктивної відповіді на ті загрози і труднощі внутрішнього та зовнішнього характеру, з якими останнім часом зустрічається Україна. Органічний симбіоз західної і східної моделі суспільної модернізації в умовах інтенсифікації транснаціональних відносин має незаперечні переваги. 

Відомо, що глобалізація з її новими суб’єктами, серед яких слід назвати наднаціональні структури, трансформує геополітичну ідентичність держав-націй. Цей процес почався  з ерозії інституту державного суверенітету і згодом став однією з причин активізації транснаціональних відносин. При цьому інтенсивний розвиток їх змінив роль геополітичних чинників у геостратегії. В умовах глобалізації для здійснення ефективної зовнішньої політики набагато важливішими є фактори, пов’язані не з географічним розташуванням держави та її територіально-просторовими характеристиками, а з комплексом соціально-економічних та інформаційно-технологічних чинників, які притаманні інформаційному суспільству. Прикладом успішної модернізації (в тому числі і завдяки проведенню ефективної зовнішньої політики) є досвід доволі різних за своїми географічними характеристиками, ресурсним потенціалом та суспільним ладом Китаю, Південної Кореї, Сінгапуру і В’єтнаму. Напевне, мали рацію відомі американські економісти Л. Турроу та В. Леонтьєв, які ще на початку 90-х років минулого століття закликали діловий світ Заходу вчитися у японців і корейців «грати за їхніми правилами». 

Зрозуміло, що і  для України забезпечення соціальної модернізації лише завдяки використанню геополітичних факторів не є раціональним з погляду її історичного досвіду  боротьби за незалежність. Цей досвід показав, що дилема українського «політичного гамлетизму» – «з ким бути» – часто-густо ставала на заваді самостійності та незалежності. Свої подальші геополітичні та геоекономічні змагання Україна повинна здійснювати, спираючись на стратегію національного розвитку та національну ідентичність, враховуючи власний досвід розбудови державності, а також використовуючи кращі зразки європейської та інших ефективних моделей суспільної модернізації. 

Функції глобалізації у цьому сенсі полягають у  тому, що вона створює додаткові  можливості для запозичення та оптимального використання іноземного досвіду модернізації. 

У контексті  вищезазначеного можна зробити  висновки:

1. Геополітична  ідентичність і геополітичні  інтереси України є визначальними  факторами процесу державотворення  та формування геостратегічного  курсу; 

2. На сучасному етапі розбудови держави найоптимальнішими і водночас альтернативними уявляються такі геостратегічні пріоритети: європейська інтеграція і набуття асоційованого, а згодом повноправного членства в ЄС, блокування з державами Балтії і Чорноморсько-Каспійського регіону (ОЧЕС, ГУАМ), інтенсифікація діяльності в межах «оновленої» СНД; 

3. Суспільна  модернізація потребує врахування  результатів трансформації геополітичної  ідентичності та геополітичних  інтересів України під впливом  дій глобалізаційних процесів.

Надіслати електронною  поштою

Опублікувати  в блозі

Опублікувати  у Twitter

Опублікувати  у Facebook

Опублікувати  в Google Buzz 

Характеристика  сучасних викликів та загроз.

Характеристика  сучасних викликів та загроз в умовах формування нової системи міжнародної безпеки. 

Динамічні зміни  у розвитку воєнно-політичної обстановки у світі призвели до ряду змін у  ситуації на глобальному та регіональному  рівні, а також довкола України. Насамперед, це стосується проведення більш прагматичної та цивілізованої  політики США, Росією, Європейським Союзом та НАТО, а також більшістю інших провідних країн світу та міжнародних організацій.  

Разом з тим, відмічається поява нових ризиків  та загроз як світовій та регіональній стабільності, так і безпосередньо  безпеці та національним інтересам нашої Держави. Зокрема, такими загрозами є неконтрольоване розповсюдження ядерних та ракетних технологій, поширення тероризму та морського піратства, негативні наслідки глобальних кліматичних змін, нестача природних ресурсів, продовольства та питної води. 

Позиціонування  України в системі міжнародної  безпеки базується на позаблоковому  статусі. Це особлива модель позиціонування держави у відносинах міжнародної  безпеки, за якої країна не бере участі в військово-політичних союзах інших  держав та зберігає спроможність дотримання незалежної позиції щодо військових і політичних конфліктів. 
 

За своїми ознаками цей статус не є чимось унікальним. У сучасних європейських міжнародних  відносинах такий феномен спостерігається  в політичному плануванні окремих держав. Насамперед це стосується дещо зміненого статусу односторонньо проголошеного нейтралітету (Швеція, Фінляндія, Мальта), причиною чого стала участь цих країн у спільній політиці безпеки й оборони ЄС, а також у програмі НАТО «Партнерство заради миру». Що ж стосується Австрії, Ірландії, Кіпру та Швейцарії, їх безпековий статус залишається ближчим до нейтралітету, оскільки передбачає іншу форму визначення зобов’язань нейтральності (Державний договір про утворення незалежної та демократичної Австрії 1955 року), міцніші застереження щодо неучасті у військових альянсах і багатосторонніх програмах (Ірландія, Швейцарія) або специфічні внутрішні обставини (Кіпр). Позаблоковий статус також має Азербайджан – один з партнерів України по ГУАМ. 

Положення про  позаблоковий статус України включено до національного законодавства: 3 червня 2010 року Верховна Рада ухвалила в першому читанні проект «конституційного» Закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Ст. 11 цього документа передбачає дотримання Україною політики позаблоковості, «що означає неучасть України у військово-політичних союзах, пріоритетність участі у вдосконаленні та розвитку європейської системи колективної безпеки, продовження конструктивного співробітництва з НАТО та іншими військово-політичними блоками з усіх питань, що становлять взаємний інтерес». 

За своїми параметрами  позаблоковий статус близький до політики активного нейтралітету, проте відрізняється  низкою особливостей. Зокрема, постійно нейтральна держава зазвичай утримується  від участі в конфліктах та війнах інших держав, проте може запровадити режим власного військового контролю акваторії прилеглих морів або транспортних комунікацій для унеможливлення їх використання іншими державами-учасниками збройних конфліктів чи членами ворогуючих коаліцій. Водночас така держава може на власний розсуд підтримувати торговельні стосунки з окремими учасниками воєнних конфліктів чи не визнавати запровадженого проти них торговельного ембарго. Зазначені обставини дуже нагадують позиціонування України під час збройної операції НАТО проти Югославії навесні 1999 року, коли українська позиція наближувалася до ознак активного нейтралітету. 

Позаблоковий  статус – фактична реальність. Хоча раніше цей статус не був закріплений  в офіційних державних актах, він характеризував реальний стан і статус України щодо європейської безпеки з часу проголошення незалежності та розпаду СРСР. Такі обставини пояснювалися тим, що за умов неучасті держави в багатосторонніх оборонних союзах та щільно інтегрованих міжнародних об’єднаннях, західні інституції (НАТО та ЄС), а також Росія й інші країни СНГ були неспроможні та й не мали наміру безпосередньо забезпечувати реалізацію інтересів України в сфері оборони і безпеки.