Планування в системі охорони здоровя України

   Нині  розширення сфери системи добровільного  медичного страхування є одним  із реальних засобів залучення додаткових позабюджетних коштів. Протягом останніх років частка коштів, залучених через  систему добровільного медичного страхування, становила 0,1—0,4 % від бюджетних коштів.

   Таким чином, перехід до медичного страхування в Україні — складна і багатовимірна проблема, але це дозволить закласти нові основи економіки охорони здоров'я. Уведення медичного страхування має започаткувати реформу охорони здоров'я як цілеспрямований, динамічний і сталий процес, який забезпечить здійснення системних структурних змін в інтересах задоволення потреб населення в медичній допомозі.

     Розвиток приватного сектора в охороні здоров'я

   Одним із принципів реформування системи охорони здоров'я є розвиток економічних відносин багатоукладної системи охорони здоров'я, тобто створення поряд із державною безоплатною системою охорони здоров'я розвинутого приватного сектора. Нині в Україні вже існують ці два сектори охорони здоров'я — державний, що фінансується з державного та місцевого бюджетів, та недержавний, який має позабюджетні джерела фінансування. Лікувально-профілактичні заклади, які належать до недержавного сектора, мають різний організаційно-правовий статус і найчастіше виступають у формі товариств з обмеженою відповідальністю, акціонерних товариств, індивідуальних приватних підприємств. Крім того, недержавний сектор охорони здоров'я представляють лікарі, що практикують приватно і займаються медичною* практикою як фізичні особи.

   Приватна  система охорони здоров'я —  це сукупність об'єктів охорони здоров'я, що здійснюють приватну медичну діяльність. А приватна медична діяльність —  це діяльність з надання медичної допомоги, що здійснюється суб'єктами приватної системи охорони здоров'я. Приватні медичні організації — це комерційні та некомерційні організації, майно яких перебуває в приватній та інших, окрім державної, формах власності. У статутах таких організацій зазначено, що медична діяльність є для них основною [12; c.397].

   Наявність розвинутого приватного сектора медичних послуг дає змогу полегшити навантаження на державну систему охорони здоров'я, оскільки він обслуговує частину громадян, які спроможні самостійно сплачувати за лікування. Крім того, створюватиметься конкурентне середовище на ринку медичних послуг, що підвищить ефективність роботи галузі в цілому та покращить якість надання лікувально-профілактичних послуг. У різних країнах світу співвідношення державного та приватного секторів суттєво різниться, залежно від чого виділяють різні моделі функціонування системи охорони здоров'я з перевагою того чи іншого сектора (табл. 3).

   Таблиця 3

   В Україні тривалий час система  охорони здоров'я залишалася суто державною. Ця система — система Семашка — в певних умовах працювала досить успішно. Однак зміни економічної ситуації в країні призвели до змін у сфері охорони здоров'я. Нині частка приватного сектора в Україні поступово зростає. Вона становить близько 2—3 %, а у великих містах, обласних центрах досягає 5—10 %.

   Подальший розвиток недержавного сектора охорони здоров'я вимагає враховувати особливості соціально-економічної ситуації в Україні, а саме:

   — приватна медична діяльність не може повністю замінити суспільні форми медичного обслуговування, вона є їх рівноправним доповненням у національній системі охорони здоров'я;

   —  приватну медичну діяльність здійснюють приватні медичні (фармацевтичні) заклади й організації, а також працівники охорони здоров'я (приватна практика) як індивідуальні підприємці, основою приватної діяльності є приватна власність на основні фонди або їх оренда;

   — на державному і територіальних рівнях повинен існувати обґрунтований перелік лікувально-профілактичних закладів стратегічного характеру, який би забезпечував соціальні гарантії в медицині; їх переведення в приватний сектор, а також орендні відносини із суб'єктами цього сектора мають бути заборонені законом;

   — створення підприємств і регулювання  приватної медичної діяльності повинно здійснюватися на основі ліцензій, сертифікатів, статуту, договорів і різних форм контролю.

   Взагалі розвиток підприємництва у сфері охорони здоров'я слід розглядати як позитивне явище для галузі охорони здоров'я та для країни загалом. Однак необхідною умовою такого розвитку є контроль за ціновою політикою на формування вартості медичних послуг, а також дотримання державою гарантій щодо надання медичної допомоги групам населення, котрі самостійно не можуть її оплачувати.

            Матеріальне стимулювання працівників охорони здоров'я

   Серед пріоритетних напрямів соціальної політики в Україні одне з чільних місць— відведено ефективному реформуванню системи оплати праці. Цей процес розпочався ще в 1991 р. ухваленням Закону України "Про підприємства в Україні", за нормами якого підприємства набули права самостійно встановлювати форми, системи і розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників, визначати фонд оплати праці без обмеження його зростання з боку державних органів. У 1993 р. набрав чинності Закон України "Про колективні договори і угоди". Наступним кроком стало прийняття в 1995 р. основного документу з питань регулювання заробітної плати, а саме, Закону України "Про оплату праці", який підготовлено з урахуванням світового досвіду, конвенцій і" рекомендацій Міжнародної організації праць

   Впровадження  в дію цих законодавчих актів  дозволило значно змінити організацію заробітної плати. Основна сутність цих змін полягає в переході від централізованої організації заробітної плати до колективно-договірних принципів її регулювання; у визначенні умов і порядку встановлення розміру мінімальної заробітної плати, окремих заходів щодо захисту заробітної плати від інфляції та несвоєчасної її виплати; у розмежуванні сфер державного та колективно-договірного регулювання оплати праці через запровадження системи укладання угод і договорів з питань організації оплати праці на державному, галузевому, регіональному рівнях; у розширенні прав на мікро-рівні щодо встановлення розмірів, форм і систем оплати праці [9].

   Однак кризовий стан економіки не дозволив адекватно спрацювати ринковим механізмам державного і колективно-договірного регулювання оплати праці. До того ж на їх функціонування негативно вплинуло відставання в реформуванні грошово-кредитної і податкової систем у державі, інфляційні процеси, різке зростання цін на енергоносії, паливо, матеріали тощо. Крім того, нинішні принципи організації оплати праці у багатьох випадках базуються на неринкових засадах. Вони недостатньо враховують особистий внесок працівників у результати роботи, що призводить до повної втрати стимулюючої функції заробітної плати.

   Механізми регулювання матеріального стимулювання тісно пов'язані з політикою  ціноутворення, оподаткування, станом ринку праці, зайнятістю, соціальним захистом і забезпеченням населення, що спонукає на державному рівні вести пошук джерел коштів на підвищення оплати праці та вдосконалення відносин розподілу.

   Політика  держави з цього питання спрямована на забезпечення випереджаючого зростання заробітної плати, що дозволить підвищити купівельну спроможність., населення, зробить доступним задоволення його життєвих потреб. Адже не секрет, що основою відродження Західної Європи і Японії у післявоєнний і наступні періоди були саме інвестиції в "живий капітал". За даними офіційної статистики, з 1965 по 1994 р. у промислово розвинених країнах заробітна плата зросла у  8,2 разу, а споживчі ціни — у 5,4. Отже, зарплата підвищувалася в 1,6 разу швидше, що відповідно впливало і на реальні доходи населення.

   В Україні ж протягом останніх років  надмірна диференціація доходів  населення, штучне заниження вартості робочої сили стримували розширення внутрішнього ринку, технологічне оновлення виробництва, утвердження мотиваційних механізмів  високопродуктивної праці. Починаючи з 1990 р., відбулося значне зниження реальної заробітної плати в 3,6 разу, а зростання споживчих цін перевищило зростання номінальної заробітної плати в 3,8 разу.

   Зараз оплата праці медичних працівників  базується на неринкових засадах і визначається згідно з діючою тарифною системою, яка ґрунтується на штучному стримуванні розмірів заробітної плати. Цим і пояснюється втрата стимулюючої функції заробітної плати, існування значного диференціювання розмірів оплати праці працівників, не забезпечується якісне відтворення робочої сили. Отже, не формуються стимули для раціонального використання робочої сили, які безпосередньо впливають на розвиток охорони здоров'я в цілому.

   Сучасний  стан оплати праці в охороні здоров'я  свідчить про відставання її середнього розміру від інших галузей народного господарства. Починаючи з 1996 р., розмір середньої заробітної плати в галузі характеризується суттєвим відставанням від середнього розміру оплати праці в народному господарстві та зменшенням її величини на 12 % порівняно з оплатою праці в промисловості попри законодавче регламентування її не нижче від цього рівня [12; c.543].

   Ситуація  щодо оплати праці в галузі, яка  характеризується щорічним наростанням диференціації в рівнях оплати праці працівників охорони здоров'я та економіки в цілому, не відповідає ролі та значущості професії медичного працівника. Для порівняння, рівень матеріального добробуту лікарів у розвинених країнах світу перевищує рівень середньої оплати праці працівників    і в інших галузях від 1,7 разу в Швеції до    і 6,0 разу в Німеччині і 7,2 разу — в Сполучених Штатах Америки.

   Відзначається негативна тенденція зростання частки заробітної плати в загальній сумі витрат на медичну допомогу. Аналіз видатків в охороні здоров'я свідчить, що в основному фінансуються лише видатки на оплату праці медичних працівників і їх частка в загальному обсязі фінансування за останні шість років була на рівні 62—65 %, що  негативно  позначається  на процесах відтворення галузі. В економічно розвинених країнах ця частка становить 12—13 %. Низький рівень оплати праці медичних працівників пояснюється тим, що бюджетом країни за останні роки практично не передбачалося збільшення фонду оплати праці в охороні здоров'я [10].

   Останнім  часом політика щодо вдосконалення оплати праці стала одним з найважливіших напрямів у діяльності держави. На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 07.02.01 р. № 134 затверджено спільний наказ Міністерства праці та соціальної політики України і Міністерства охорони здоров'я України від 06.04.01 р. № 161/137 "Про впорядкування та затвердження умов праці працівників закладів охорони здоров'я та установ соціального захисту населення", який встановлює такі форми матеріального стимулювання працівників:

   — доплати в розмірі до 50 % посадового окладу за виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників, суміщення професій (посад), розширення зони обслуговування або збільшення обсягу робіт;

   —  надбавки працівникам у розмірі  до 50 % посадового окладу за високі досягнення в праці, виконання особливо, важливої роботи, складність і напруженість у роботі;

   — преміювання працівників залежно  від їх особистого внеску в загальні результати

   роботи;

   —  матеріальну допомогу, в тому числі  на оздоровлення, в сумі не більше ніж  один посадовий оклад на рік.

   Урядом  здійснюються першочергові заходи щодо забезпечення реальних змін в оплаті праці, а саме:

   — забезпечення випереджаючого зростання вартості праці медиків;

   —  підвищення мотивації до професійного зростання шляхом застосування сучасних мотиваційних і стимулювальних механізмів ефективної праці, зокрема таких, як визначення розмірів заробітної плати через оцінку особистого внеску та ділових якостей працівника;                                

• удосконалення механізму державного і колективно-договірного регулювання оплати праці тощо.

   Матеріально-технічна база охорони здоров’я

   Неодмінною  умовою підвищення ефективності лікувально-профілактичної діяльності і охорони здоров'я взагалі є постійне зміцнення й удосконалення її матеріально-технічної бази. Вирішальна роль у формуванні останньої належить основним фондам охорони здоров'я.

   Використання  основних фондів здійснюється в процесі організації лікувально-профілактичної допомоги і супроводжується задоволенням потреб населення при споживанні медичних послуг. Таким чином, основні фонди охорони здоров'я безпосередньо належать до особистого споживання, але вони є також основним елементом споживання послуг і в цій якості тісно пов'язані з відтворенням робочої сили [9; c.206].

   Заміна  основних фондів охорони здоров'я призводить до заміни живої праці минулого, праці менш ефективної — на результативнішу. Особливість цього процесу полягає в тому, що використання в галузі сучасної медичної техніки й обладнання не пропорційне абсолютному і відносному скороченню медичних кадрів. Тому технічне удосконалення матеріально-технічної бази суттєво не впливає на скорочення чисельності зайнятих працівників. Це пояснюється високим рівнем трудомісткості в галузі. Якщо в галузях матеріального виробництва питома вага живої праці у витратах на виробництво продукції становить 12—14 %, то в охороні здоров'я при наданні послуг — 59—61 %.