Женские образы в романе Стендаля "Красное и чёрное" с украинским переводом

Матильда де Ла-Моль — жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда й холодна красуня, яка царює на балах, де збирається весь блискучий паризький мир, екстравагантна, дотепна й глузлива, вона вище свого оточення. Гострий розум, освіченість — вона читає Вольтера, Руссо, цікавиться історією Франції, героїчними епохами країни — діяльна натура Матильды примушує її із презирством ставитися до всіх знатних шанувальників, які претендують на її руку й серце. Від них, і зокрема від маркіза де Круазнуа, шлюб з яким повинен був би принести Матильди герцогський титул, про який мріє її батько, - для неї віє нудьгою. «Що може бути у світі більш банальним від такого збіговиська?» — виражає погляд її «синіх, як небо», око.

Сучасна дійсність не викликає ніякого інтересу в Матильде. Вона буднична, сірка й зовсім не героїчна. Усе купується й продається — «титул барона, титул віконта — усе це можна купити… в остаточному підсумку, щоб одержати багатство, чоловік може одружитися з дочкою Ротшильда».

Матильда живе минулим, яке з'являється в її уяві, обкутане романтикою сильних почуттів. Вона жалує, що немає більше двору, подібних  двору Катерини Медичи або Людовика XIII.

Матильда звертає увагу на Жульена тому, що почуває в ньому незвичайну натуру. Так само, як граф Альтамира зі своєї романтичной долею (« очевидно, тільки смертний вирок і виділяє людину… це єдина річ, яку не можна купити»), Жульен викликає її зацікавленість і повага як такий, що «…не народився, щоб плазувати». Матильду вражає похмурий вогонь, який палає в його очах, його гордовитий погляд. «У наші дні, коли всіляка рішучість загублена, його рішучість лякає їх», - думає Матильда, протиставляючи Жульена всім молодим вельможам, які красуються в салоні її матері, які можуть пощеголять хіба що вишуканими манерами. Вид святенника, який Жульен напускає на себе, не можуть її обдурити. Незважаючи на його чорний костюм, який він не знімає, «на попівську міну, з якої бідоласі доводиться ходити, щоб не вмерти від голоду», - його високість лякає їх, - розуміє Матильда.

Насмілитися полюбити Жульена, того, хто нижче від неї стоїть на соціальних щаблях, відповідає її характеру, таємниця якого — потреба ризикувати. Але любов її важка. Вона теж, як і пані де Реналь, - у постійній щиросердечній напрузі. У неї теж триває боротьба між природнім прагненням на щастя й «цивілізацією», тими поглядами, які нав'язало їхнє суспільство від самого її народження. Коливаючись між любов'ю й ненавистю до Жульену, презирством до себе, вона те відштовхує його, то віддається з усією силою страсті. Жульену прийде підкоряти її. Полюбивши нарешті Жульена, Матильда готова пожертвувати й своєю репутацією, і титулом, і багатством. Вона врятувала б Жульена від страти, якби той цього захотів. Після смерті улюбленого вона виконала його останнє прохання — поховала в печері на високій горі, яка здіймає над Верьером. « Завдяки зусиллям Матильды ця дика печера прикрасилася мармуровими статуями, які вона замовила в Італії за більші гроші».

Обидві героїні прекрасні, кожна по-своєму. Обидві вони викликають, з одного боку, співчуття й жалість, з іншого боку, їх альтруїстична, жертовна любов викликає подив і пошана. Своєю любов'ю вони вчать нас любити безкорисливо й самовіддано. Жалко, що їхнє щастя тривало недовго, але в цьому винні не стільки вони, скільки суспільство зі своїми несправедливими законами.