Отже, честь для
Мирона Даниловича понад усе.
Але надто просто, декларативно,
фальшиво-пафосно звучать ці слова
з вуст виснаженої голодом
людини, батька ще двох малих
дітей. Певно, тому Барка розгортає
ситуацію далі: партійці на чолі
з Отроходіним розкривають перед
Катранником ще один мішок
з борошном. Він не стримується:
дивиться на нього й насолоджується
чарівним видивом. Письменник
зазирає в душу героя, передає
найтоншими мазками чуттєві порухи
згасаючої свідомості:
Ще ніколи за
життя таким диким зойком, нікому
не чутним, проте безмірно пекучим,
не рвалася в душі жадоба (курсив
мій. — P.M.).
Звернімо увагу:
йдеться не про фізичне відчуття,
а душевне: з'їсти хліба! Катранник
задрижав весь і простягнувся
сухокостими пальцями, вже божеволіючи,
до відкритого мішка... Штрихом
"...тільки здогад проблиснув, це
підстроєно наперед, мене погубити..."
автор наголошує на тому, що
для Мирона Даниловича показати
місце схову чаші означає те
саме, що продати душу дияволу,
погубити, перекреслити себе як
людину.
Ось таким чином
і далі випробовуватиметься на
духовну міцність і моральну
стійкість характер Мирона Даниловича.
Ще не в одній ситуації він,
напівмертвий від голоду український
хлібороб, залишатиметься доброю, чуйною,
порядною людиною, особистістю,
що не підкорилася ні чужій
волі (так і не вступив у
колгосп, так і не зрікся
віри), ні, здавалось би, всепоглинаючій
силі жовтого князя.