Все зруйноване!
Зграї гайвороння кружать скрізь,
над всенародною пусткою, і
через шляхи відлітають геть:
на степи, обернені в океан
бур'янів.
Отже, хата завжди
берегла теплий і щедрий хліб,
а тепер, щоб вижити, врятуватися
від людоїдів, малий Андрійко
Катранник ховається в землянці.
Що ж то за лад такий, при
якому люди змушені жити без
тепла і світла, як кроти —
в землі? Той лад у сприйманні
малого хлопчика асоціюється
з чумою, бо Андрійко чув
колись від старших, що це
вона "забирає" людей. Тепер
"забрала" від нього всіх
рідних якась незрозуміла новітня
"чума", пояснення якій хлопець
поки що дати не спроможний.
Але цей лад
— не абстракція. Це неодноразово
нагадує письменник. Його принципи
втілюють люди — "партійці
і сільрадівці з револьверами
в кишенях, а також міліціонери
з револьверами на поясах",
"смикуни з партквитками", "круки
душоїдні", "нічні кагани", "ворожі
виродки", які "нагорі царюють",
"руїнники, що вдерлися з назвою
будівельників світла", а діти
називають їх ще "хлібохапами",
"хліботрусами", "хлібоберами".
У творі також
підкреслюється, що всі, хто вгорі,
біля державної машини, є насамперед
слухняними рабами цілої системи,
маленькими, але дуже потрібними
в ній гвинтиками. Система в
будь-який момент може кожного
з цих гвинтиків викинути, замінити
іншим — це підкреслюється
в епізоді з партійцем Гудиною,
якого зловили під час посівної
з зерном у картузі і ведуть
на розправу. Мирон Катранник
спостерігає це, згадуючи тих,
які тепер "йдуть під колесо,
що самі розкрутили".
Допомагав його
розкручувати ще один сільський
пристосуванець, Лук'ян, якому судилася
така ж сумна доля. Односельці
прозвали його "Лук'яном, що голосує
"за". Не порятувало його
прислужницьке, бездумне виконання
всіх вказівок. Він теж помирає
від голоду, як і всі мешканці
Кленотичів. І в смерті залишається
таким самим: його вихололе
тіло замітає сніг, з-під якого
продовжує стирчати догори рука,
ніби вона голосує "за".
Серед жертв
тоталітарного режиму Барка змальовує
також "наївних Дон-Кіхотів
комунізму", які щиро повірили
в більшовицькі ідеї й намагаються
на свій лад щось робити
для людей. Наприклад, завідувач
курорту Зінченко. Він став членом
партії, щоб захистити себе, й
тому щиро прагне допомогти
хоч деяким своїм односельцям.
Зінченка звільнили. Про подальшу
його долю можемо тільки здогадуватися:
за своє співчуття до скривджених
він неодмінно буде репресований.
Про нього Мирон Катранник
скаже: "Знайдеться добрий, так
не з їхнього куща виріс".
Трагічно складається й доля
партійного секретаря, що пустив
собі кулю в скроню, коли одержав
чергові директиви з центру
Щодо боротьби з куркулями
й підкуркульниками. Звичайно, той
смертельний постріл нічого не
змінив, нікого не порятував, але
засвідчив мужність цієї людини.
"По-своєму чесний був", —
підсумує ще одне скалічене
життя Мирон Данилович.
Така ж жертва
системи — голова колгоспу
Вартимець, що "з шкури пнеться",
аби виконати партійний план
по заготівлі хліба. Ми бачимо
його в час болючих роздумів
— мовчки бреде селом, передчуваючи
свій неминучий арешт. Колись
він дозволив собі повірити
в обіцяний блаженний більшовицький
рай і тепер розуміє свою
помилку.
Ці три історії
свідчать про те, що в людині,
яка стала частинкою партійно-адміністративної
олігархії, може залишитися й
щось людське. Василь Барка
відтворює різноманітні типи
суспільної поведінки в загальній
моделі тоталітарного суспільства.
Звичайно, найвражаючим
з-посеред тих, хто при владі,
є Григорій Отроходін. На його
портрет письменник не шкодує
експресивно-насичених засобів.
Символічний образ жовтого князя
"входить" у твір саме
в його образі. До речі, власним
ім'ям він називається лише
вперше. Далі автор, щоб підкреслити
втрату ним людського обличчя,
даватиме різні назви: — "рудець",
"рудий", "золотозубий". Говорить
Отроходін, "мов крук на могилі
віщує розор"; гнів його "дужий
і дикий"; погляд "пронизливий"
і "лютий"; "його широкий
золотий зуб, відтінений щербинкою
поруч, аж жевріє, одночасно з
товстими скельцями окулярів
без оправи, при самих металічних
зачіпцях".
Взагалі опису
зовнішності Отроходіна автор
приділяє велику увагу, бо вона
є досить промовистою. Так,
він має "зеленкавий" френч
такого ж покрою, як у Сталіна,
беріївські окуляри і жовтавий
колір обличчя. На цю останню
деталь треба звернути особливу
увагу, бо далі Барка розгорне
цілу систему різноманітних образів,
невід'ємним атрибутом яких буде
саме жовтий колір, як символ
смутку, жаху.
Типовим є шлях
корінного городянина Отроходіна
до села. Воно чуже йому й
незрозуміле, так само як і
проблеми хліборобів. Він, справний
виконавець партійної вказівки,
прагне за будь-яку ціну піднятися
по драбині партійної влади.
Автор мимохідь згадує і трагічну
історію його сім'ї: він відцурався
під час репресивного слідства
від своєї дружини, "виказав
несамовиту". Та історія залишилася
плямою на його партійній біографії,
яку "рудий" прагне змити
ціною життів нових жертв, безневинних
селян. Особливо ненавидить Отроходін
одноосібників, таких, як Кат-ранники,
бо вони ще не остаточно уражені корозією
всезагальної рабської покори. Полюсне
протистояння між Григорієм Отроходіним
і Мироном Катранником підкреслюється
вже з самого початку, з першого зіткнення,
коли ставленики влади оголосили мешканцям
Кленотичів вказівку про хлібоздачу.
Отроходін —
це справжній феномен, який
міг з'явитися лише в тоталітарному
суспільстві і який множиться
з блискавичною швидкістю. І
постають тисячі отроходіних, "одномастих",
жорстоко-цинічних, бездуховних, антигуманних,
що цілком нівелюють саме звання
людини.
Проблема знищення
тоталітарною системою людського
в людині пов'язана в романі
з проблемою повного ігнорування
владою індивідуальності, перетворення
всіх і кожного в безлику
масу, якою легко було б керувати.
Автор розповідає трагічну історію
зі старим Ґонтарем, яка засвідчує
цілковиту безправність, несвободу
людини в тоталітарному суспільстві.
Страх у селі
дедалі більше стає панівним,
витруює з людини впевненість,
силу, якої від голоду й так
меншає, перетворює на загнаного
звіра, якого ніхто й ніщо
вже не захистить. Красномовна
з цього приводу картина: дві
ночі, потерпаючи, мліючи від страху,
Дарія Олександрівна перебувала
з дітьми серед дощок "лісного
складу", коли помандрувала в
пошуках хліба до міста. Та
й недаремно, бо на власні
очі бачила, як "прогуркотіли вантажні
авта і, позскакувавши з них,
картузники ловлять і тягнуть,
як скот, всіх, що, судячи з вигляду,
— обшарпані і з торбами,
— пустилися села. Кидають їх
на платформи, де чекає озброєна
варта", її розпач вилився у
крику до дітей: "На погибель
беруть! Тікаймо!"
Василь Барка
наголошує на тому, що тоталітаризм
— явище позанаціональне, це
вселюдська біда, що може прийти
в кожну країну, до кожного
народу, який неспроможний захистити
себе.
Викривальний пафос
твору
З моделлю тоталітарного
суспільства безпосередньо пов'язаний
яскраво виражений у творі
викривальний пафос. Він не
в численних викривальних деклараціях,
розсипаних по всьому тексту
оповіді, якими постійно діляться
селяни, що швидко розібралися
в дійсному стані речей. Найпотужніше
і "найхудожніше" викривальний
пафос звучить у самому реалістичному,
до натуралістичних подробиць,
зображенні трагічних подій у
Кленотичах, у родині Катранників,
в описах викачування хліба,
голодних мук, смертей, пошуків
їжі, похмурих пейзажів вимираючих
сіл тощо. Що може красномовніше
розповісти про те "процвітаюче
радянське суспільство", розвінчати
міф про нього, ніж ці правдиві
його картини? Василь Барка
нещадно "зриває" всілякі маски
зі ставлеників режиму, відверто
називає призвідців лиха. Кожна
така сцена є реалістично-конкретною
і водночас алегорично-узагальнюючою,
кожен образ-символ (видіння на
місяці, жовтий князь, мертві птахи,
зупинений годинник, сонце тощо)
органічно вписується в реалістичне
зображення, конкретизується в реальних
подіях, вчинках, відчуттях.
Згадаймо для
прикладу один З перших трусів
хліба, що відбувається відразу
по розмові селян про містично-символічне
видіння на місяці. "Це на
місяці намальовано: один одного
вилами підкинув", — пояснює
Мирон Данилович своїм односельцям,
ніби не вірячи, що подібне
може відбуватися в реальному
житті, в рідних Кленотичах. Йому
суперечить Стадничук:
Наслано біснуватих,
і вони в немовлят з губи
крихту хапають. Був я в дворі
Касяненка: там діти грудні, а
ці прилізли, риються в колисках...
дітей викидають просто додолу
і дошукуються під пелюшками,
чи нема крупинок, бережених на
кашку; все чисто забирають.
Ви собі мріть із немовлятами!
Так це — що, скажіть! Всі
ж головні начальники обшуків
і грабунків, хто? — саранча
з столиці.
Ця сцена, передана
селянськими вустами, є конкретизованим
розшифруванням образу-символу,
про який мовилося вище. Можна
згадати й інші "викривальні
історії", у яких ідеться про
братовбивчі безчинства ставлеників
режиму.
Але умовно-символічний
план зображення в романі існує
також і в підтексті і, не
порушуючи основного тону реалістичного
опису, зсередини підсилює його
викривальність, узагальнюючий зміст.
Вражаючим картинам розорених
селянських подвір'їв (як мінімодель
духовної руйнації українського
селянства), історії з церковною
чашею притаманна прихована, внутрішня
алегорія. Одна з найсильніших
алегоричних сцен, яка несе символічний,
узагальнюючо-викривальний підтекст,
—та, де Мирона Катранника
та інших таких самих беззахисних
і змучених голодом людей викинуто
з поїзда разом зі "шпалами
і обаполами, облитими смолою".
Отже, в романі
викривальний пафос присутній
скрізь: у реалістичних описах, психологічному
зануренні в почування героїв,
їхніх розмовах між собою, у
внутрішніх монологах, символічних
сценах, умовних картинах. Однак
зауважимо: у "Жовтому князі"
Василь Барка викриває, розвінчує,
але не береться судити. Він;
як справжній християнин, пише
про це в передмові до роману,
називаючи себе "свідком для
суду: розповідати, що сталося
в житті". Та це не означає,
що автор залишається абсолютно
байдужим до зображуваного, хоч
і відступає від давньої народовської
традиції "плакати" разом зі
своїми героями над їхньою
гіркою долею, співчувати їм. У
середині XX ст. він розумів, що
цього надто мало, що "загублену
українську людину", як назвав
цю загальну філософсько-психологічну
тенденцію Шлемкевич, ще не
пізно повернути, відродити, воскресити.
Цю мету, до речі, переслідувало
все модерністичне мистецтво.
Отже, авторська антибайдужість
проявляється передовсім у тому,
що, всупереч загальній песимістичності
реально-конкретного матеріалу,
Барка робить оптимістичним і
обнадійливим закінчення свого
загалом досить похмурого "Жовтого
князя". Тобто вселяє людині
надію в перемогу добра над
злом.
"ЖОВТИЙ КНЯЗЬ"
ВАСИЛЯ БАРКИ
Добро і зло в
романі
Уся композиційно-образна
структура "Жовтого князя"
має наскрізну стрижневу антитезу:
Добро і Зло, що часом переростає
в конкретніший ,вияв — Бог
і диявол чи Правда і Кривда,
про які читає Миколка Катранник
у забороненій книжці. Зображення
реальних подій у романі повністю
підпорядковане створенню картини
урівноважуючого існування цих
двох сил, на яких споконвіку
тримається світ. Згадаймо обговорення
Андрійком та Миколкою біблійної
притчі про ворона і змія, тобто
про доцільну урівноваженість
у світі добра і зла. У
реальне існування її письменник
настільки щиро вірить, що й
причини самої драми українців
як нації намагається знайти
не в соціальній, політичній чи
класовій сфері, а в метафізичній,
що притаманно для письменників-модерністів.
Як пише Л.Плющ, "Жовтий князь"
є першим твором, що художньо
усвідомлює Мегатруп і Мегавбивцю"'.
Тому він не ставить традиційного
і для модерністів питання:
що є Добро і що є Зло
в житті і в людині? Він художньо
демонструє існування Добра і
Зла, "розтинаючи" цю антитезу
в численних епізодах і життєвих
ситуаціях.
Мабуть, тому й
наскрізний образ жовтого князя
є багатоаспектним, символічним
образом, що має кілька значень.
Найперше, це уособлення
якогось вищого містичного зла,
"чортової сили", "диявола",
що тепер "князює в воздусі",
де "він і демони його, над
душами, мов шуліки і яструби
над курчатами. Тепер злетілися
в двір, близько до кожного:
хапають і розкльовують". Конкретне
втілення одного з таких демонів
— Отроходін. Недаремно Барка
кілька разів наголошує на
жовтому кольорі його обличчя.
Інший демон, мабуть, найголовніший
—Сталін, "вусатий бузувір", який
"завів пекло". До речі, радгоспний
рахівник вважає, що вся причина
лиха —саме в ньому. "Дрібніших"
демонів багато, вони є "сторожею,
поставленою владою", що "охороняє
кривду".
Про жовтого
князя-звіра говорить дід Прокіп
(попутник Мирона Катранника в
пошуках хліба). Він розуміє його
як звіра, що зараз "виліз
... із багна в образі компартії",
але переконаний, що таких звірів
ще буде багато, вони всіх "вірних
Христу викликатимуть і вигризатимуть
з ниви життя, вбиватимуть,
як чужих птахів — огнем,
залізом, голодом..." Барка ще
не раз повернеться саме до
цього образу жовтого князя,
як до золотаво-червоної потвори
— досить прозорий натяк на
втіленні в образі звіра компартії.
Як апофеоз єднання держави
й антихриста — жовті стіни
державних установ, жовті шибки
їхніх вікон...