Василь Барка
не перший у світовій літературі,
хто активно використовує символічне
значення жовтого кольору як
уособлення біди, смерті, жаху (роман
"1984" Дж. Оруелла, "Майстер і
Маргарита" М.Булгакова). У "Жовтому
князі" цей колір присутній
постійно: самежовтими засохлими
бур'янами заросли колись гамірливі
від дитячого щебету сільські
вулиці, жовті мертві тіла, жовтіє
перед очима голодних людей,
жовта пелена заступає згасаючу
свідомість... Один з дитячих спогадів
Мирона Даниловича — розповідь
дорослих про Зміїв яр, з якого
ящур вилазив хапати людей
і домашніх тварин. Зображення
того ящура висіло й на стіні
в школі, ним , "вкошкували"
неслухняних учнів. Тепер Катранник
ловить себе на тому, що подумки
його постійно переслідує той страшний
ящур. Але звернімо увагу, скільки алегоричного
і прямолінійного підтексту вкладає письменник,
передаючи внутрішній стан свого головного
героя:
Мирон Данилович,
напружуючи думку до судоми
в шийних м'язах, проганяє привиддя
і звертається до навкружності:
дерев, грунту, погоди (шукає захистку
в природних силах, яким по-справжньому
можна довіритися. — P.M.), що несподівано
погіршала, бо з півночі хмари
темними купами...! знов обвівся
обрис: знов! — от, закляття! —
з розпуки, мов скрикнула вся
душа до когось невидимого
поблизу: та відійди геть, нечиста
кров! — геть відійди!..
З цього уривка
бачимо, що Барка залишається
вірним своєму поетичному чуттю,
стилю: вловлювати і передавати
суть явища через окрему деталь,
штрих, образ, а не описувати
його.
Отже, зло в
"Жовтому князі" настільки
всебічне, що складається враження,
ніби воно розливається вогненною
поглинаючою жовтою рікою по
всіх сторінках твору. Панування
жовтого князя, як символічного
втілення містичного тотального
Зла і водночас конкретного
його вираження в системі та
її реальних носіях, поширюється
скрізь. Воно повсюдне й невитравне,
воно вічне. Так само, як і
вічне Добро, що завжди протистоїть
Злу як у житті, так і в
самій людині.
Але з будь-якими
абстрактними поняттями Барка
поводиться досить обережно, послідовно
позбавляючи їх абстрактності
і вбираючи в цілком реалістичні,
матеріально відчутні "шати" (портретні
характеристики, детальні описи,
картини, поведінку дійових осіб,
їхні взаємохарактеристики, роздуми
тощо). Це стосується так само
і понять Добра та Зла.
У романі Добро
втілюється насамперед в образі
сонця. Але цей образ в індивідуальному
стилі письменника має водночас
конкретний і загально-символічний
зміст. Сонце теж має жовтий
колір, як і стигле колосся
довгоочікуваного хліба, але іншого,
яскравого відтінку — кольору
тепла, вогню. Ця "гра" жовтим
кольором у романі не випадкова:
Добро, як і Зло, може перемагати,
воно так само вічне і всюдисуще.
Прикметно, що з'являється в
тексті цей образ суголосно
внутрішнім настроям і почуттям
героїв, синхронно до поступового
утвердження ідеї перемоги Добра
над Злом. Усупереч наростанню
трагічності подій (Кленотичі
обезлюднюються, руйнуються, заростають
бур'янами, серед яких навіть
не блукають поодинокі пси)
сонце як природне світило
з'являється дедалі частіше. Цей
образ добра, надії, рятівного
тепла, урожаю вічний, недосяжний
ніяким силам, хоч часом його
і заступають хмари (Мирон озирнувся,
"підвів очі: сиплеться світло
сонця над пусткою, як завжди").
Сонце постійно присутнє у
свідомості людей як остання
надія, як втілення Бога, вічного
життя. Настає момент, коли на
грані останнього зблиску свідомості
одному з героїв здається, що
лише воно може зцілити, допомогти,
порятувати.
Людина в романі.
Екзистенція. Психологія. Національний
характер
Організовуючи
на Україні голодомор, більшовицькі
ідеологи дуже точно визначили
цілі, в які треба влучити, щоб
вибити Грунт з-під української
нації. Найголовніше — понівечити
вільнолюбну душу селянина-українця,
в якій визначальне місце посідали
віра в Бога, культ родини й
матері, моральне єднання із землею,
самовідданість у хліборобській
праці. Більшовики прагнули відібрати
віру, надію, любов, перетворити
людину в бездушну, хижу тварину,
що в агонії голодної смерті
відбиратиме останній кусень
хліба навіть у своїх рідних..
Український селянин на початку
30-х ще залишався найголовнішим
носієм національного менталітету,
тому був особливо небезпечний
для тоталітарної держави. Отож
саме його треба було духовно
знищити.
Удар розрахували
безпомильно — це, безперечно, усвідомлював
Барка. Уже на початку твору
злу та його носіям — "партійцям
з револьверами" — він протиставляє
узагальнюючий образ — "гурт
худих дядьків, із яких тільки
в одного ціпочок: тонкий, мов
комишинка". Це зіставлення означає
перевагу ідеї сили духу над
ідеєю фізичної сили, що з кожною
сторінкою набуває чіткіших обрисів.
З наростанням відчуття трагічності
критичнішою ставатиме та межова
ситуація, у якій дух людини
випробовуватиметься на міцність.
Хтось у цій ситуації, безперечно,
зламуватиметься, як "комишинка"
на вітрі, — і таких більшість.
Барка не ідеалізує реальність.
Його твір саме і відзначається
високою правдивістю змалювання
тих страшних подій, у яких
одночасно бере участь фізичне
тіло людини і її духовне
єство. Плоть, підпорядкована
підсвідомим інстинктам, виявиться
слабшою, легко досяжною для
злої волі жовтого князя-тоталітаризму,
жовтого князя-голоду, жовтого князя-диявола.
Люди, позбавлені всього їстівного,
пухнутимуть з голоду,, вимиратимуть
цілими родинами, божеволітимуть, їстимуть
трупи дохлих коней, ховрахів,
горобців, собак, навіть один одного,
своїх дітей — на все це
письменник не закриває очі,
а навпаки, показує критично-похмурі
сцени з натуралістичними подробицями.
Але будуть і такі, що всупереч
усьому стійко витримають випробування
свого людського духу, тоді як
тіло згасатиме, наче свіча.
З-посеред них — передовсім
Катранники, усі разом, дружною
великою родиною і кожен зокрема,
є носіями певних ментальних
рис характеру.
Знаємо, скільки
пережив Барка у своєму житті,
не раз випробувавши на собі
владу, як писав, "темних могутностей,
незамиримо ворожих людській
природі", зумівши волею Божою
віднайти ті морально-етичні орієнтири,
що допомогли йому долати зло,
не допускати надлому особистісних
світоглядних гуманістичних переконань.
Віра в Бога допомагала й
підтримувала письменника завжди.
Тому він разом зі своїми
героями, насамперед Катранниками,
дедалі більше переконується
в тому, що це лихо руйнації
(а штучний голодомор на Україні
— лише частина його, найжорстокіший
вияв) починається з відречення,
відвернення сучасної людини
від Бога, Його заповідей, біблійної
моралі, із заперечення вічних
істин. Згадаймо недільну проповідь
у церкві, яку слухає Харитина
Григорівна, а в той час "партійці
з револьверами" нишпорять по
її обійстю. Те, що каже священик,
старенька бере й на свій
карб і карб своїх дітей:
...заповідь Його?
Покинули! І понесли злобу. Без
молитов, згорділи, що багато хліба
було. Віднявся. Бо з пирогами
забули скинію духовну... Страхається
бабуся, згадуючи, що тепер — в
селі; так і є: розпились і
розсобачились. Непоштиві ми, насмішкуваті
і злі, і нещирі; пліткуєм, як
свині, про кожного — нечисто.
Живем без страху Божого. В
неділю бійка на вулицях. Озвіріли!
А вже пізно
вночі, після всіх драматичних
подій, що відбулися вдома,
задумується: "Може — іспит,
нехай очистимося в горі, як
в огні останньому". Ця притчева
думка поступово переростатиме
в наскрізний мотив гріха і
його спокутування. Відчуття тягаря
гріха підсвідомо керуватиме
боговідданими героями твору,
тим самим Мироном Катранником,
робитиме їх нерішучими й м'якими
в діях. Згадаймо, коли вперше "викачували"
хліб у його хаті, "Мирон
Данилович, як засуджений на
шибеницю, білий, стояв під стіною
проти вікна. Була мить —
йому здавалося: вхопить сокиру
з підпіччя і розвалить голову
розпорядникові..." Але то була
лише мить. Його дружина з криком
(то був материнський захисний
інстинкт) "метнулася віднімати
хлібину", а Мирон Данилович
стримався. Узагалі він був
завжди "спокійний серцем, як вода
в ставку". А також по-християнському
переконаний, що лише добром
можна побороти зло. Барка пам'ятатиме
про тяжкий гріх відступництва
своїх співвітчизників до останньої
сторінки роману. Але гріх той
можна спокутувати, впевнений
письменник. Тому розвиток дії
постійно супроводжує історія
з церковною чашею, що символізує
віру в Бога. Останній штрих
твору також пов'язаний із чашею.
Це вона, як пише Барка, здатна
"навіки принести порятунок".
Є ще питання,
відповіді на які намагається
знайти письменник, описуючи трагічні
події в Кленотичах. Серед них
особливо цікавим є психологічний
стан людини в критичний момент
найвищого буттєвого напруження,
на межі життя і смерті, коли
тіло вже підкорене, сила зломлена
голодним виснаженням і люди
вже перетворилися в "бліді
і приречені привиди, замісто
людських істот". А що ж у
той момент відбувається зі
свідомістю? Описи трагічних подій
у Кленотичах супроводжуються
глибоким зазиранням у душу
людини. Автор багато уваги приділяє
саме внутрішнім переживанням, психологічним
станам. Прикметно, однак, що стиль
оповіді не обтяжений частими
докладними описами внутрішніх
почувань героїв; часом автор
обмежується двома-трьома штрихами
("До села йшли. Прикрість на
серці як камінь", "Тільки
часом судома струсить груди
і плечі...", "Хоч би хотіла
слово вимовити, не знайде сили
на серці: дивиться, навіть не
плаче, коли чує, як натемніла
над нею найтяжча хмара", "...ліг
і знову думу свою поткав
гіркими нитками"). Розсипані по
всьому тексту деталі посилюють
експресію викладу, передають
постійне внутрішнє напруження.
Автор мовби весь час думає
над тим, чи ж витримає людина
цей жахливий експеримент над
собою. Особливо багато уваги
приділено головному героєві
— Мирону Катраннику, бо саме
він втілює національний характер
у "Жовтому князеві" і
є носієм авторської ідеї нескореності
духу українця.
Простежимо, як
реагує психіка Мирона Катранника
на довколишні трагічні події,
на поступове вмирання власного
фізичного тіла і якими художніми
засобами передає внутрішній
стан героя автор.
Родину Катранників
влада не лише визначила як
одноосібників, а й зарахувала
до "підкуркульників". Тому в
одних із перших у них забрано
хліб, брутально понівечено й
пограбовано хату. З тієї першої
руйнівної ночі постійно стала
переслідувати всіх "невситима
жадоба до їжі", "голод повиснув
серед повітря і почав мучити".
Природно, що з того часу людина
перестає звично реагувати на
світ. Барка зосереджує увагу
читачів на тому, як іде в
гнилище Мирон Данилович, як не реагує
на красу світанку, спів пташок, хоча завжди
це робив раніше. Тепер дивиться на все
лише споживацькими очима ("...зиркнув
і мимоволі уявив споживну істоту — без
пір'я..."). Невдовзі він натрапить на
птицю, що впала мертвою з неба, реакція
буде іншою — настороженою, з передчуттям
недоброго чогось, бо то знак "часу злого".
Мирон Данилович
став незвично нервовим:
З якоюсь, ніби
дитячою, образливістю болючою
вражалася душа від дрібниці,
хоч одночасно, при пекучій
діткливості і загостреності,
наставало зглушення в істоті,
через що речі, важливі колись,
погасли значенням для думки,
мов зовсім порожні...
Усе єство заполонила
одна мета — знайти щось
їстівне для своєї сім'ї. Ця
мета погнала його на Вороніжчину.
Сцена збирання
в дорогу — згусток різноманітних
емоційних почувань: надії привезти
рятівний хліб і водночас непевності,
страху перед невідомістю, пекучого
жалю, настирливої турботи й відповідальності
кожного за всіх рідних. Але
звернімо увагу — все це
без розлогих діалогів, внутрішніх
рефлектуючих монологів, яких
потребує реалістичний стиль
викладу. Короткі фрази скупих
розмов, чіткі рішучі рухи, злагоджені
дії. Мовчать навіть діти. Зате
як емоційно насичена, красномовна
ось ця остання фраза: "Коли
відходив від порога, стривожився
дуже — вслід йому тихо плакали".
Так само емоційно
вражаючою є розповідь про
смерть старшого сина Катранників
Миколки. Вона передається через
опис напружених, розпачливих внутрішніх
станів батька, матері, реакції менших
дітей. Починається поверненням
Мирона Даниловича додому, після
відвідин Самохи, у якого одержав
"два коржики з качанизни".
Після зізнання Миколки "Я
скоро помру" батько "неспроможний
слово вимовити; душа скована...".
Далі розкривається його внутрішній
стан:
Здавалося, серце
западає в яму. Так пробув
довго коло первістка. Вийняв
з кишені коржик і поклав
синові в руку: чути, яка холодна
долоня в нього і зовсім
безвільна.
Як бачимо, Мирон
Данилович знаходиться у стані
безпорадності й незахищеності,
несміливості й нерішучості, у
стані людини з виснаженою, напівзгаслою
свідомістю, здавалось би, надломленої
й остаточно завойованої жовтим
князем. Але один з кульмінаційних
моментів — пошуки партійцями
захованої церковної чаші, допит
і тортури за неї Мирона
Даниловича — свідчить, що це
не зовсім так. Його змушують
зізнатися, де вона захована, спокушають
мішком з борошном, на який
Мирон Данилович "дивився безвиразно".
А в голові пронизлива, застерігаюча
думка:
Щоб так, за
це зерно — продати? А тоді
куди? Від неба кара буде, мені
і дітям... і хто виживе в
селі, проклене Катранників; місця
собі не знайду, краще вмерти.