Норми літературної вимови та причини відступів від них

6. Особливості мелодики та інтонації УЛМ.

     Про українську мову кажуть, що вона евфонічна, тобто милозвучна, приємна на слух. Але милозвучність нашої мови створюється багатьма компонентами, вона потребує належної фонетичної організації. Милозвучність вимагає свідомого уникання незграбності в поєднанні звуків, послідовного й неухильного дотримання норм правильної вимови.

ВИМОВНІ НОРМИ

     Важливою  рисою української фонетичної системи  є чітка вимова голосних звуків (крім ненаголошених е та и, що наближаються один до одного, і ненаголошеного о  перед складом з у) як під наголосом, так і без нього. Наприклад, у  топонімі Балаклава всі чотири а  за якістю однакові, тільки наголошений  звук у третьому складі довший від  інших. Те саме можна сказати про  у в слові бурундук, про і  в слові мімікрія, про о в  слові золото. Лише перед складом  з у ненаголошений о наближається до у: зоузуля, коужух.

     Українській літературній мові невластива вимова а на місці ненаголошеного о. Отже, коли хтось каже директар, мажаритарна (система), харавий (спів) чи ще щось подібне, то він грубо порушує вимовну  норму, яка визнає лише директор, мажоритарна, хоровий.

     Однією  з умов створення  милозвучності української  мови є така фонетична  особливість, як чергування голосних та приголосних у — в, і — й. Коли слово існує в двох варіантах, то на початку і в середині речення після приголосного вживаємо форму з у, і: «У Криму закінчується оксамитовий сезон. Уже настала осінь. Ідуть дощі. Остап і Соломія. Вітер буяв у степу». Але: «Листя пожовкло в саду. Настала вже осінь. Дощі йдуть часто. Соломія й Остап». Прийменник в (а не у) використовується завжди, коли він стоїть перед словом, що починається з голосного: «В Одесі зацвіли акації. Ми були в Охтирці».

     Порушення правил чергування спричинює нагромадження  неприродних для нашої мови звукосполучень і зводить нанівець її милозвучність: «З’їзд екологів проходив в Криму (ввкр); Мале суденце довго плавало у  океані (оуо)».

     Інколи  за різними формами слова закріплюється  відмінне значення: удача (успіх) —  вдача (характер, натура). У таких  випадках чергування небажане, слова  треба ставити в таку позицію, яка дає змогу уникнути неблагозвучних збігів приголосних. Щодо варіантів  Україна і Вкраїна існує така традиція: як офіційна назва держави  Україна завжди вживається з початковим у, а в розмовному та художньому мовленні, зокрема в поетичному, припустимі обидві форми.

     Одна  з найголовніших  ознак української  літературної мови —  дзвінка вимова приголосних  у кінці слова  і складу: хліб, любов, народ, сніг, ніж, кладка, губка, п’ятнадцять і т. д. Коли, наприклад, диктори кажуть нарот, тритцять, заявиф, прибуф, то цим вони не тільки засвідчують свою професійну непридатність, а й завдають неабиякої шкоди культурі мовлення народу.

     Шиплячі приголосні в українській  літературній мові загалом  тверді (вони набагато твердіші, ніж у російській мові, хоч трохи м’якші порівняно з білоруськими): частина, чесний, гарячий, чобіт, чути, шити, джигіт. Дещо пом’якшуються шиплячі в позиції перед і, ю, я: читачі, ніччю, збіжжя, Запоріжжя. Норма української ортоепії вимагає протиставляти позиції шиплячих: жити — жінка, шити — шість, читачі, джиґун — бджілка, хочу — ніччю, жаль — збіжжя.

     Літерою щ в українській  абетці позначається звукосполучення  твердих шч. У фонетичній системі української мови є звуки, що позначаються не однією, а двома літерами: дж і дз. Це дзвінкі відповідники глухих африкат ч і ц. Вимовляти їх треба як один злитий звук: заходжу (як захочу), ґудзик (як куций), зрідження (як зречення), піджак (як личак), джаз (як час), кукурудза (як царина). Відмінність при вимові тільки в наявності (дж, дз) чи відсутності (ч, ц) голосу.

     За  законами української  фонетики губні б, в, п, ф, м та фонему р у кінці слова  і складу слід вимовляти  твердо: знов, Об, сім, гірко, Харків, Григор’єв, кров’ю, любов’ю. Деякі мовці під упливом місцевих українських говірок, а ще більше під упливом російської мови надають цим звукам непотрібного пом’якшення: Обь, Харьків, Григорьєв, любовью.

     М’які приголосні д’ і  т’ в українській  літературній мові не зазнають африкатизації, тобто ніколи не набувають  свистячого відтінку. Тож поширена серед певної публіки вимова типу дзівчина, дзіло, дзякую, цінь, цямити, гудуць, сидзяць, цвітуць замість дівчина, діло, дякую, тінь, тямити, гудуть, сидять, цвітуть не є нормативна.

     Не  відповідає літературним нормам поширена в публічних виступах тверда вимова свистячих з, с, дз, ц перед пом’якшеним  губним: звір, світ, дзвякати, цвіт, сміх, тут слід вимовляти зьвір, сьвіт, дзьвякати, цьвіт, сьміх.

     В українській мові літерою х відтворюється, як правило, іншомовна фонема ch: Фридрих (Friedrich), Халдея (Chaldaea); фонему h слід передавати через г. Хотілося б, щоб це запам’ятали  диктори й коментатори Українського радіо й телебачення, котрі не тільки не читають жодних мовних порад, а й не заглядають у словники української  мови. Ігноруючи рекомендації українських  лексикографічних праць, вони беззастережно  й безпідставно копіюють своїх московських  колег і вимовляють Ханс, Хельмут, Хофман, Йоханнесбург і т. ін. У російській мові таке явище виправдане, бо там  немає фрикативного г, є лише ґ  і х. А в мові українській вимова ґ або х на місці h суперечить здоровому  глуздові. Це майже те саме, що замість  голова, гриб, глина казати ґолова, ґриб, ґлина або холова, хриб, хлина. Тут  можлива тільки фонема г: Ганс, Гельмут, Гофман, Йоганн, Йоганнесбург, нігілізм тощо.

     В українській літературній мові, крім твердого л (лава, лад, ложка, ловець, лукавий, діл, стіл) та м’якого ль (лід, льон, лякати, міль), маємо середній «нейтральний» звук л у позиції перед е та и: лебідь, лемент, легко, зелений, шалений, лити, листя, колишній, малий.  
 

ВИПАДНІ ЗВУКИ

     Багато  іменників в українській мові мають випадні звуки (тобто звуки  о, е, які зникають при відмінюванні): садок — садка, сон — сну, день — дня, молебень (саме молебень, бо в  деяких українських газетах на російський кшталт пишуть молебен) — молебня, шершень  — шершня, Бурячок — Бурячка, Турець — Турця, Шершень — Шершня.

     Притаманна  українським загальним власним  назвам, ця особливість, як правило, не поширюється на запозичені слова: брелок — брелока, бюлетень — бюлетеня. Часом мовці помилково вимовляють брелок — брелка, бюлетень — бюлетня (в останньому слові до того ж  ставлять неправильний наголос на першому  складі — бюлетень).

ЧЕРГУВАННЯ  О, Е з І

     Характерною фонетичною рисою  української мови є ікання, тобто  вимова і на місці  о та е в закритих складах; причому  у відкритих зберігаються давні звуки о  й е. Правило це, за нечисленними винятками, поширюється на всі українські слова: сіль — солі, піч — печі, віл — вола, кінь — коня, Чорновіл — Чорновола, Білокінь — Білоконя, гори — гір, села — сіл, а також на глибоко засвоєні нашою мовою запозичення: колір — кольору, папір — паперу, Антін — Антона, Прокіп — Прокопа, Сидір — Сидора. Новіша лексика іншомовного походження вживається без такого чергування: балкон, футбол, телефон, кіоскер, режисер і под.

7. Причини виникнення порушень норм української літературної вимови

     Порушення правил норм української літературної вимови спричинена переважно:

1. впливом правопису — мовці намагаються відтворювати написання слів (напр., сміється: (правильна вимова — [с'м’ійе́ц:'а], неправильна — [с'м'ійе́т'с'а])
2. впливом діалектного оточення — наприклад, через вплив південно-західних діалектів мовці часто оглушують дзвінкі приголосні в кінці слів, що не характерно для української літературної вимови (наприклад [зуп] замість [зуб], [сторош] замість [сторож] тощо)
3. впливом на вимову близькоспорідненої мови — зокрема, під впливом російської мови вимовляють м'яко шиплячий [ч]: [н'і́ч’ка], [руч’ка], [ч’аǐ] тощо.
4. відсутністю до 1990-их років в українській мові літери ґ, у зв'язку з чим поширеною є ненормативна вимова слів аґрус, ґанок, ґелґотати та подібних зі звуком [г] замість [ґ], і навпаки: вимова [ґ] замість [г] у словах іншомовного походження (ґазета, ґаз тощо).