Норми літературної вимови та причини відступів від них

Старий  український наголос.

Як показують  нам численні акцентовані українські пам'ятки, на XV-ий вік українці вже  мали свою власну, послідовну й стройну  систему наголосу, вироблену довгими  попередніми віками. Ця давня система  українська була навіть послідовнішою, як система сучасна, бо до сучасної української системи сильно увірвалася жива аналогія й поплутала давню  послідовність, напр. давнє кни́жка  — мн. кни́жки книжками, новий  наголос: мн. книжки́, книжкáми.

     Як  бачимо, у своїй більшості давній церковний український наголос  відбивав живий український наголос  свого часу, головно той, що й тепер  ще живе в західньоукраїнських говорах.

     Друкарство  в Києві розпочали десь з 1616 року переважно галичани, або люди, що вчилися в Львівській школі, напр. Єлисей Плетенéцький, Памвó Бери́нда, Захар Копи́стенський, Лаврін Зизаній, Степан Бери́нда, пізніш Петро Могила й ін. Ось ці вчені Галичани й перенесли до найперших київських друків немало своїх західньоукраїнських мовних рис, а разом з тим принесли до київських стародруків почасти й свій західноукраїнський наголос.

3. Вимова голосних звуків

1. Голосні  звуки української мови є звуки  повного творення. Вони вимовляються  повнозвучно не тільки під  наголосом, а й у ненаголошеній  позиції. 

2. Звук [а] в усіх позиціях вимовляється  чітко, ясно, ніколи не скорочується  й не приглушується, не переходить  у звуки [е], [і], [и]: [ша́пка], [час], [дале́ко], [па́мјат'], [загл'ада́ти]. 

3. Голосний [о] як наголошений, так і  ненаголошений вимовляється виразно,  повнозвучно, ніколи не переходить  у звук [а]: [вода́], [молоко́], [обговори́ти]. 

Ненаголошене [о] перед наголошеним складом  з [у] звучить з наближенням до [у]: [коужу́х], [моуту́зка], [поулу́м иесок], [боул'у́чиĭ], [моугу́т'н' іиĭ], [роузу́мниĭ], [у боују́], [коузу́], [доушчу́], [чоуму́], [гоуту́ју], [говоур'у́], [ноушу́], [допомоужу́], [воуд͡жу́]. 

Не виявляє  нахилу до [у] звук [о] в таких випадках: коли є сполучним голосним у складних словах: [одноку́рсниек]; також, за нечисленними винятками, у словах іншомовного  походження: [борд'у́р], [монту́ју]; у  префіксах до-, о-, об-, про-, роз- багатьох слів: [добу́ти], [здобу́ток], [оду́жати], [обслу́га], [пробу́ти], [роздумати]; у  ряді суфіксів: [красоту́], [рвону́ти], [трусону́ти]. 

Перед складом з наголошеним [і] нахил [о] до [у] менш виразний: [г о(у)л'іўка], [по(у)р'і́г], [то(у)бі́], [до(у)јі́ити], [хо(у)д'і́м(о)]. Малопомітний нахил [о] до [у] перед наголошеним  складом з [і] у словнику не позначається. 

Сильне  наближення ненаголошеного [о] до [у]: [зуозу́л'а], а то й заміна [о] звуком [у]: [зузу́л'а], вимова [о] з нахилом до [у] в будь-якій позиції: [коуро́ва], що спостерігається  в говорах південно-західного  наріччя, не відповідає літературній нормі. 

4. Звук [у] вимовляється чітко в усіх  позиціях: [кучугу́ра], [будо́воју], [л'уди́на]. Ненаголошений [у] після голосно  перед приголосним може ослаблюватися  до нескладотворчого: аудиторія  [аўдието́р'іја]. 

5. Голосний [і] вимовляється чітко як звук  переднього ряду і високого  ступеня підняття язикової спинки: [д'ід], [с'і́но], [с'іл'с'ки́ĭ]. Так вимовляється  й [і], що походить з [о]: [н'іж], [с'ік], [с'т'іл], [пос'т“і́ĭниĭ], [н'іг], [бол'і́т], [брат'і́ў], [в“іл], [б“ік], [в“ін] також [і] в закінченні називного відмінка множини прикметників, дієприкметників, числівників, займенників, [га́рн'і], [здоро́в“і], [бра́тов“і], [би́т'і], [дру́г“і], [на́ш“і]; на межі слів та частин абревіатур: [д'ід і ба́ба], [ф“і̀нінспе́ктор]. 

Виразно вимовляється [і] й на початку слова: [і́скра], [і́спиет], [істо́та], зокрема  й після прийменника на приголосний: [вʻʻід і́скри], [з і́скри]. Однак  у деяких словах наголошене початкове [і] наближається у вимові до [и]: [і́инод'і], [і́инколи]у [і́иншиĭ], [і́инде]. 

З наближенням  до [и] вимовляється також [і] в закінченнях  називного й орудного відмінків  однини та непрямих відмінків множини  прикметників м'якої групи та порядкового  числівника третій: [си́н'іиĭ], [беизкра́јіиĭ], [тре́т'іиĭ]— називний відм. чол. роду; [си́н'іим], [беизкра́јіим], [тре́т'іим] —  орудний відм. однини чол. й середн, роду; [си́н'іих], [беизкра́јіих], [тре́т'іих]—родовий і місцевий відм. множини; [си́н'іим], [беизкра́јіим], [тре́т'іим] — давальний  відм. множини; [си́н'іими], [беизкра́јіими], [тре́т'іими] — орудний відм.множини. 

Так само вимовляється [і] в закінченнях присвійних займенників мій, твій, свій: [мојі́им] — орудний відм. однини; [мојі́их] —род. і місц. відм. множини; [мојі́им] — дав. відм. множини; [мојі́ими] —  орудн. відм. множини. Без нахилу до [и] вимовляється [і] тільки в закінченнях  місцевого відм.однини чол. й середн. роду: у [си́н'ім], [беизкра́јім], [тре́т'ім], [мојі́м]; давального й місцевого  відм. жіночого роду: [си́н'іĭ], [беизкра́јіĭ], [тре́т'іĭ], [мојі́ĭ] та називного відм. множини: [си́н'і], [беизкра́јі], [тре́т'і], [мојі́]. 

Після [ј] широку вимову [і] маємо в ряді суфіксів: [крајі́ина], [геиројі́ин'а], [во́јіин], [гно́јіишче], [веибо́јіистиĭ], [мар'і́јіин], [го́јіити] та ін. Основна форма цих  суфіксів -ин(а), -ин(я), -ин, -ищ(е), -ист(ий), -ин, -и(ти). Під впливом [ј] звук [и], що є в основі цих суфіксів, звужується до [іи]. 

6. Голосний [е] чітко, виразно вимовляється  під наголосом як звук переднього  ряду і середньо-низького підняття: [сте́жка]. Артикуляція його, на відміну  від [і], легка, ненапружена. Вимова  наголошеного [е] із значним наближенням  до [и]: [сти́ежка], відома в говірках, є грубим порушенням літературної  норми. 

Виразно звучить [е] і в побічнонаголошених складах: [тѐплоте́хн'іка]. 

Не втрачає  своєї якості звук [е] також в окремих  ненаголошених позиціях, а саме:

а) на початку  слова після паузи: [еква́тор], [екра́н], [епо́ха];

б) коли є закінченням слова: [мо́ре], [по́ле], [га́рне], [те́пле], [да́не], [ши́те], [пе́рше], [пја́те], [ко́жне], [ус'а́ке], [дру́же], [бра́те], [пи́ше], [кли́че], [ви́ĭде], [вʻʻіз'ме];

в) у  закінченнях іменників: [го́стевʻʻі], [това́риешевʻʻі], [кра́јевʻʻі], [го́стем],[това́риешем], [кра́јем], [се́рцем], [мо́рем], [до́леју], [ка́шеју], [те́слеју];

г) коли виступає сполучним звуком у складному  слові, перший компонент якого має  побічний наголос: [бо̀лезаспок'і́ĭлиевиĭ]. 

В інших  ненаголошених позиціях [е] наближається у вимові до [и]. Перед наголошеним  складом з [і], [и], [у] це наближення більше: веді́ть [виед'і́т' ], веди́ [виеди́], веду́ [виеду́], а перед складом з [о], [а], [е]— менше: вело́ [веило́],вела [веила́], веде́ [веиде́]. 

У ряді випадків ненаголошвне [е] і перед  наголошеними [і], [и], [у] вимовляється без  значного нахилу до [и], зокрзма в  префіксах без-, пре-: [беизви́хʻʻідниĭ], [преиму́дриĭ] у заперечній частці-префіксі не-: [неид'і́ĭсниĭ]; перед [р] у межах складу: [пеирли́на] (попередній [р], звук [л] і тверді губні також розширюють до деякої міри сусідні з ними [е], [и]); після голосного в словах іншомовного походження: [поеити́чниĭ]; тоді, коли виступає в ролі сполучного звука в складних словах: [волеил'у́бниĭ]. 

На вимову ненаголошеного [е] впливає також  сусідство м'яких приголосних, які  звужують його вимову. Цей вплив  найвідчутніший при обобічному сусідстві  таких приголосних, особливо [ј]. Після [j] перед дальшим м'яким приголосним  голосний [е] вимовляється як [иі] [1] : армі́єць [армʻʻі́јиіц' ], європе́єць [јеиўропе́јиіц' ], інді́єць [ін'д'і́јиіц' ], засво́єння [засво́јиін':а], змагаєшся [змага́јиіс':а], змагається [змага́јиіц':а]. 

7. Голосний [и] чітко, виразно вимовляється  під наголосом як звук переднього  ряду і високо-середнього підняття, проміжний між [і] й [е]: [ти́хо], [хи́тра], [ми], [син], [ни́ва]. Твориться  він легко, без напруження. Дуже  напружена його вимова, значно  обнижена артикуляція, близька  до [иі] або [е]: [ти́іхо], [хʻʻе́тра], вимова  його як [ы]: [мы], [сын] — усі  ці відмінності у вимові [и], властиві  окремим південно-західним говорам,  є відступом від літературної  норми. Не становить загальноприйнятої  норми і вузька та підвищена  вимова типового [и],характерна для  північних говорів: [миі], [ни́іва]; [мі́и], [ні́ива]. 

Виразно чується звук [и] також:

а) у  побічнонаголошених складах: [шѝрокор'а́дна];

б) у  ненаголошеній позиції перед [ĭ], що стоїть у кінці слова або  перед наголошеним складом з [и]: [жва́виĭ], [дру́гиĭ], [ви́лиĭ]', [приĭти́], [киĭки́];

в) у  ненаголошеному закритому складі закінчення слова: [до́брих], [би́тих], [пе́рших], [ко́жних], [до́брим], [би́тим], [пе́ршим], [ко́жним], [но́сиш], [но́сит'], [но́сим]. 

Без помітного  нахилу до [е] чується ненаголошене [и] у формі 2-ої особи однини наказового способу дієслів І дієвідміни: [ви́ĭди], [ви́три], [ви́пхни]. У решті  випадків ненаголошений голосний [и] кінцевого відкритого складу звучить  з незначним наближенням до [е]: [свобо́ди(е)], [заво́ди(е)], [пол'а́ми(е)], [робити(е)], [би́ли(е)], [зрад'і́ўши(е)], [навʻʻі́ки(е)]. Цього малопомітного нахилу словник  не фіксує. 

З найбільшим нахилом до [е] звучить [и] перед наголошеним  складом з [е]:живе́ [жеиве́], сидите́ [сиедеите́]. Проте [и] в ролі сполучного звука в складних словах, де першим компонентом є числівник, перед  складом з наголошеним [е] вимовляється з незначним наближенням до [е]: [пјатиеде́н:иĭ]. Перед наголошеним  складом з [а] наближення [и] до [е] також  значне, але не таке сильне, як перед [е]. Тому позначаємо вимову цього[и] знаком [ие]: [чиетати]. 

Перед наголошеними складами з [о], [у], [и], [і] звук [и] виступає з невеликим нахилом  до [е]: [жиела́], [жиеву], [жиеви́], [жиевʻʻі́т']. 

8. На  вимову ненаголошених [е], [и] впливає  темп мовлення. У прискореному  темпі вони ще більше зближаються  один з одним: [жеве́], [жеила́], [свобо́дие], [заво́дие], [брата́мие], [роби́тие], [би́лие], [навʻʻі́кие], [зрад'і́ўшие]. 

9. Зближення,  змішування і нерозрізнювання  [е], [и] в ненаголошених позиціях  — одна з найхарактерніших  рис українського вокалізму. Слова  в парах мене́ [меине́] і мине́  [меине], наведу́ [навиеду́] і на  виду́ [на виеду́] вимовляються  абсолютно однаково. Вимова ненаголошених  [е], [и] без помітної відміни від наголошених, властива північним говіркам, перебуває поза нормами літературної мови.

4.Вимова приголосних звуків

1. Дзвінкі  приголосні [б], [д], [з], [д̑з], ['ж], [д͡ж], [г], [ґ] у кінці слова і в кінці  складу перед глухим приголосним  вимовляються дзвінко: [хл'і́б], [горо́д], [вʻʻіз], [ґед̑з'], [н'іж], [ґанд͡ж], [с'н'іг], [ґиерли́ґ]; [гриебки́], [обчи́стиети], [гр'а́дка], [вʻʻідкуси́ти], [ни́зка], [вʻʻід̑зсади́ти], [ду́жка], [пʻʻідше́фниĭ], [дос'агти́]. 

Тільки  в словах вогко, легко, кігті, нігті, дігтяр звук [г], як правило, знеголошується: [во́г̯ко] і нерідко оглушується: [во́х̯ко]. Знеголошується також звук [д] у слові жердка: [же́рд̯ка]. 

2. Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи  не замінюється звуком [ф]: [барв]. Навпаки, в кінці слова після  голосного, в середині слова  після голосного перед приголосним  та на початку слова перед  приголосним набуває більшої  звучності і переходить у нескладотворчий  [ў]: [браў], [поўтори́ти], [ўплиў]. 

Безголосий  варіант [в], але без переходу в [ф] зустрічається тільки в кінці  слова після двох глухих приголосних: [виедауни́цтв̯]. 

3. Префікс  з-, як і прийменник, перед глухими  приголосними переходить у [с-]: зцілити [с'ц'ілйти], з хати [схати]. 

4. Префікс  роз- перед глухими приголосними  у швидкому і нормальному темпі  вимовляється як [рос-]: розказа́ти [росказа́ти]. Перед [с] здебільшого зберігається  форма із [з]: [розси́пати]. У повільному  темпі звучить роз-: [розказа́ти]. 

5. Префікс  без- перед глухими у повільному  і нормальному темпі вимовляється  як [без-]: [беизпека]. У швидкому —  як [бес-]: [беиспе́ка]. 

6. Глухі  приголосні перед дзвінкими шумними  в середині слів вимовляються  як відповідні дзвінкі: боротьба́  [бород'ба́], вокза́л [воґза́л]. Також  у тісних словосполученнях: о́сь  де [о́з'де], хоч би́ [ход͡жби́]. 

7. Сполучення  літер дж вимовляється як один  звук [д͡ж]. Твориться він так само, як [ч], тільки з участю голосу: джерело́ [д͡жеиреило́], буджу́ [буд͡жу́]. 

На межі префікса і кореня правописне дж вимовляється як два звуки: [вʻʻід-жиема́ти] → [вʻʻід͡жжиема́ти]. Звук [д͡ж] тут виник із [д] внаслідок  уподібнення. 

8. Сполучення  літер дз звучить як один  приголосний [д̑з]. Твориться він  так, як [ц], але з участю голосу: дзе́ркало [д̑зеркало], кукуру́дза [кукуру́д̑за].