Норми літературної вимови та причини відступів від них

 
 
 
 
 
 
 

Практичне заняття №1

«Норми  літературної вимови

та  причини відступів  від них»

 

 

1. ОРФОЕПІЯ як розділ мовознавства про норми літературної вимови

     Це  розділ, де вивчаються правила і  закони правильної вимови, на відміну від орфографії — науки про правильне написання.

     від грецьких слів orthos — прямий, правильний і epos — мовлення - «правильне мовлення».

Орфоепія  охоплює розділи: наголос; правила вимови окремих звуків і їх сполук; інтонаційно-мелодійну побудову  мовлення.

     В українській мові наголос вільний  і рухомий, тобто може бути ударним будь-який склад слова (Азбука, архІв, асамблЕя).

     Вчені: Винницький, Булаховсьий, Головащук, Скляренко.

 2. Наголос в українській мові. Історичні основи українського наголосу.

Наголос – виділення голосом одного зі складів слова. Склад, на який падає наголос, називається наголошеним, а решта – ненаголошеними. Наголошений склад відрізняється від ненаголошених більшою тривалістю, силою.

Увага: наголос позначається скісною рисочкою з нахилом ліворуч над голосним звуком.

     У різних формах одного і того ж слова наголос може зміщуватись на інший склад. Наприклад, мóре – моря́. Такий наголос називається рухомим. Або ж, навпаки, він, не зважаючи на відмінкові чи числові граматичні форми, може бути закріпленим – постійним.

     В деяких словах наголос подвійний. Він може припадати на різні склади, але це не змінює значення слова і не порушує мовленнєвих норм. Тобто можна говорити і «серпáнковий», і «серпанкóвий».

  Наголос притаманний  кожному повнозначному  слову, службові ж слова, як правило, не наголошуються. У мовленні вони приєднуються до повнозначних, утворюючи разом з ними фонетичні слова: у мене [ум́ене], зробив би [зроб́иуби],хай буде [хаіб́уде].

  Деякі складні слова, крім основного, можуть мати ще й побічний (додатковий) наголос: з́олотовол́оска, в́исококваліфіќованийний. За словами М. Наконечного, це пов'язано з відносною слабкістю основного наголосу.

Г. В. Торсуєв вважає, що поняття "наголошений" та "виділений" не можуть вживатися як синоніми Ефект виділення досягається за допомогою деяких фонетичних характеристик звуків. Загальновідомо, що звуки мови мають різний ступінь сонорності. Сонорність являє собою внутрішню характеристику голосних, яка напряму пов’язана не з акцентною структурою слова, а з іншими артикуляційними характеристиками; і разом з ними робить свій внесок у створення ефекту виділення. Таким чином, термін "виділення в потоці мовлення" має більш широке значення ніж "наголос". Це досягається за допомогою компонентів словесного наголосу, таких як голосність, довгота, якість голосного.

     Залежно від того, який акустичний параметр визначає наголос, відповідно виділяють:

силовий (динамічний, експіраторний) наголос

музичний (тоновий, мелодичний) наголос

кількісний (квантитативний) наголос

     Зазвичай  прийнято вважати, що український наголос, як і наголос фактично в усіх слов'янських і більшості індоєвропейських мов, є силовий, заснований на силі видиху, м'язової напруги. Про це говорить і М. Наконечний у «Курсі СУЛМ. Фонетика» за ред. Білодіда (1969). При цьому зазначаючи, що український наголос, бувши в своїй основі силовим, має ознаки часокількісного і тонічного.

     Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють  на:

словесний (тактовий) наголос.

вільний (нефіксований) наголос (на будь-якому складі в межах слова)

рухомий наголос (залежно  від того, чи зберігається наголошений склад  в різних формах одного й того ж слова).

нерухомий наголос (залежно  від того, чи зберігається наголошений склад  в різних формах одного й того ж слова).

постійний (фіксований) наголос (на певному складі в  межах слова)

синтагматичний  наголос

фразовий  наголос

     Залежно від семантики розрізняють:

логічний  наголос — особливе виділення якогось  слова чи кількох  у реченні.

емфатичний  наголос — емоційне виділення сегменту мовлення.

Функції наголосу

Видільна  — наголос виділяє склад в межах слова, синтагми, фрази.

Конститутивна — наголос організовує послідовність складів, об'єднуючи їх в єдине ціле й остаточно надаючи цій єдності рис слова.

Смисло- і форморозрізнювальна  — функція властива вільному наголосові і полягає в розрізненні  значення слова: запал-запал, шабаш-шабаш, Веронiка-Веронiка, твердячи-твердячи, вирок-вирок.

     Віталій Скляренко. Становлення українського наголосу він простежив як наслідок еволюції праслов’янської, давньоруської та староукраїнської акцентних систем. Особливу увагу вчений приділив тим специфічним рисам і тенденціям, які прояснюють складні випадки наголошування в сучасній мові. Підсумки авторських пошуків у цій галузі підбила його нова книга «Історія українського наголосу. Іменник» (2007).

     Леонід  Булаховський.  Провідними проблемами, над якими працював дослідник, були проблеми, пов’язані з історією слов’янських мов, виробленням їх лексичного складу, граматичних, фонетичних особливостей, про що свідчать розвідки з історії наголосу в слов’янських мовах., які дають підстави говорити про реконструкцію найдавнішої слов’янської акцентологічної системи; також проблеми, пов’язані з вивченням лексичних, морфологічних рис давньоруських пам’яток XII-XIV ст.: “Український літературний наголос” (1947). Активно розробляв проблеми порівняльно-історичної акцентології («Наголос українських прикметників», 1927; «Порівняльно-історичні уваги до українського наголосу», 1928; «Порівняльно-історичні уваги до українського наголосу. Наголос прикметників на -ний, -на, -не», 1930, та ін.). Досліджував також питання нормативного та історичного наголосу [«Український літературний наголос (характеристика норми)» (1943), «З історичних коментаріїв до українського наголосу» (1946)].

2. Історичні основи українського наголосу.

  Наголос у рукописних та стародрукованих книжках

а. Зазначення наголосу в церковно-слов'янських рукописних книжках.

У перших віках слов'янського письменства X—XI віків надрядкових значків в  найдавніших рукописах звичайно або не було зовсім, або було їх мало. Таке явище не звичайне, бо слов'янський  тогочасний правопис старанно взорувався на правопису грецькім, а той мав  тоді рясно всяких діякритичних значків.

     Але з часом число надрядкових  значків по пам'ятках, — за грецьким прикладом, — усе збільшується, а  вже з серéдини ХІII-го віку, а особливо з віку XIV-го стає їх дуже багато, й  розставлення їх у рукописах приймає  сталі форми.

     Вдавнину  було три значки для  зазначення наголосу (за грецьким звичаєм):

     1. На кінцевому голосному ставився  тупий наголос, в а р í  я , риска похилена зліва направо:  водà, рукà.

     2. В усіх інших випадках ставився  наголос гострий чи оксíя, риска  з нахилом справа наліво: вóду, рýку.

     3. Був іще третій значок, камóра, в формі додолу відкритого  пів-круга, — цього значка ставили  на тих формах множини, що  бренять однаково з формами  однини, для відрізнення від них,  напр.: вся высоты Твоя, — тут  над усіма тими словами ставиться камóра, цебто ^

     У той час, коли панувало ще так зване  непереривне письмо (scriptura continua) цими значками  означували початок або кінець слова, а часом початок та й кінець в одному слові, напр.: гóсподи́пóмилуи́.

     Дані церковно-слов'янських пам'яток X — XV віків виразно говорять про те, що наголос в слов'янських мовах був ще на початку історичної доби дуже часто на корінному складі, і вже в історичну добу проста давня система наголосу помалу (під багатьма різними впливами, як напр., редукція голосних ъ, ь, и, аналогія) перетворилася в нову сучасну; від цієї давнини в мові українській, напр., ще й тепер в західніх говорах маємо (у східніх українських говорах наголос відбіг від давнього значно більш, як у говорах західніх) такі форми, як: прошу, кáжу, лю́блю, понéсу, продáли, взя́ли, бýла, пи́танє, оповíданє.

     З XIII-го віку - справді акцентовані південнослов'янські пам'ятки, — часом з дуже штучною на перший погляд системою, штучною через те, що тут разом з системою зазначок кінця чи початку слова знаходимо вже й правдиві значки наголосу.

     Наголоси зазначалися звичайно в пам'ятках головно церковного змісту, а в пам'ятках світських, напр. у грамотах, такого зазначення не буває.

б. Зазначення наголосу в південнослов'янських стародрукованих книжках.

     Система зáзначок та наголосів, на перший погляд ніби хаотична та непослідовна, направду така характерна й послідовна, що я вважаю її за найпершу ознаку всіх полудневослов'янських рукописів та стародруків; у системі цій злилися зазначки з наголосами, чому допомагало й те, що в південнослов'янських мовах наголос дуже часто припадає до корінного складу.

ОПИС:

1. Дуже  часто зазначка стоїть на першому  складі (звичайно, тут вона часто  визначає й наголос), наприклад:  твóра, пéчалѣхь, вѣщаніе, жéнихь, кóнца, хрáнить, трáва, пýтемь, твóрещему, от сéла, рéкуть, рéче, бóгатьства і т. ін.

2. Значно  рідше стоїть вона в кінці  слова (дуже часто на буквах  ю та и), де частіш визначає  просто давню зазначку кінця  слова, напр.: своєю́, мною́, пламéнь,  камéнь, і т. ін. (у двох останніх словах маємо і наголос).

3. Дуже  часто, як то було й удавнину, зазначається початок і кінець  слова рáзом (одна з цих зазначок  може визначати й наголос), напр.: роýкоý, зéмлю́, пáчé, ли́ванскыи́, вь  бóгатьствѣ, прáвдоý, лю́ди́, при́тчоý і т. ін.[4]

4. Цікаво  підкреслити, що коли слово  має при́ставку, то на ній звичайно  не ставлять ані зáзначки, ані  наголосу, — їх ставлять постійно  на корінний склад (тут зазначка  звичайно збігається з наголосом), напр.: сьтвóрише, помышляють, оувéзе, похóтехь, вьзрáтетсе, раздрáжи, полóжи, исхóде, принéсѣте, поклóнитесе,  ськроýшить, сьтрéсеть, пови́нисе,  посрáмиль, вьзврáтиль, полóжиль, понóшеніє,  оупóвахь, разоýма. Це дуже характерна  риса південнослов'янських стародруків.

5. Знаючи  попередні правила південнослов'янської  системи зáзначок та наголосів,  нам уже легко орієнтуватися  в різних складних випадках  з'є́днання зазначок та наголосів,  на перший погляд ніби таких  хаотичних, напр.: заби́вающеи́, оýпóваю́, і т. ін.

6. Характерною  ознакою південнослов'янських стародруків  є також подвійний знак тупого  наголосу (це так звана кéндема,  — дві рівнобіжні лінії з  нахилом зліва направо), а саме | |; у трохи пізніших виданнях, крім цього, цей подвійний значок  часто просто ніби лежить поземо  над голосною буквою: =. Ці подвійні  значки визначали звичайно довготу  наголосу, і їх ставили в певних  випадках, особливо в стятненних  формах прикметника. 

Про південнослов'янський  вплив на український  правопис та на церковний  наголос: південнослов'янський вплив XIV — XVI віків ішов до нас головно як вплив сербський.

     Є багато підстав твердити про те, що з найдавнішого часу, у всякому  разі вже з X — XI віку, кожна з православних слов'янських церков читала богослужбовий  текст з певними відмінами, націоналізую-чи вимову його, а в першу чергу — його наголос. Коли пізніш з XIII — XIV віку появляються послідовно акцентовані тексти, то вже з того часу бачимо дуже помітні різниці між наголосами, скажемо, українським, московським, сербським.