Норми літературної вимови та причини відступів від них

На межі префікса і кореня правописне дз вимовляється як два окремих звуки:[пʻʻід-зві́тниĭ] → [пʻʻід̑ззві́тниĭ]. Звук [д̑з] тут  постав із [д] унаслідок асиміляції. 

9. Звук [г] в українській мові дзвінкий, гортанний (власне, глотковий), фрикативний  приголосний: [голова́], [доро́га], [говори́ти]. 

10. Літературний [л]—передньоязиковий ясенний твердий  сонант. Твердо він вимовляється  в кінці слова та перед приголосним: [вʻʻіл], [полк], також перед голосними  [а], [о], [у]: [клас], [блок], [клуб]. У цих  же позиціях [л] виступає і м'яким. На письмі його м'якість позначається  літерами ь, я, ю: біль, пильнувати, льох, лякати, люди. 

Перед [і] звук [л] вимовляється м'яко: [л'і́кар], [л'і́зти]. Перед голосними [е] та [и] поширена трохи пом'якшена (але не м'яка) вимова [л]: [ел˙ектриека], [л˙и́хо]. Цю середню  між твердою і м'якою вимову словник  не фіксує: [еле́ктриека], [ли́хо]. М'яка  вимова [л] перед [е]: [ел'е́ктриека], [л'е́кц'іја] є грубим порушенням літературної норми. Не властивий літературній мові і  дуже твердий задньопіднебінний [л], відомий у говорах західних областей. У кінці слова після глухого  приголосного звук [л] буває безголосим: [бʻʻіно́кл̯' ]. 

11. Губні  приголосні [б], [п'], [в], [м], [ф] майже  завжди тверді: [др'іб], [сип], [с'ім], [верф]. Напівпом'якшеними вони виступають  у позиції перед [і]: [бʻʻіб], [пʻʻіл], [вʻʻін], [мʻʻіĭ], [фʻʻігу́ра], у словах  типу [с'вʻʻа́то], [ц'вʻʻа́х], [д̑з'вʻʻакнути]  та в деяких іншомовних словах: [бʻʻуро́], [пʻʻуре́]. 

12. Звук [ф] — губно-зубний щілинний  глухий твердий приголосний, відомий  лише в словах іншомовного  походження: [факт], [фо́рма], [ареифметиека]. У діалектному мовленні цей  звук часто замінюється двома  звуками [хв] або одним [х]: [хвакт], [хво́рма], [хо́рма] [ареихме́тиека]. Спостерігається  в говірках і зворотне явище  — усталене звукосполучення [хв] вимовляється як [ф]: [фи́л'а], [фʻʻі́ртка], [фʻʻіст], [форо́ба]. Такі заміни не  допускаються літературною мовою. 

13. Приголосні [г], ['к], [х], [ґ], як правило, тверді: [ги́чка], [ки́лием], [хи́триĭ], [ґи́ґнути], [ге́н'іĭ], [ке́л'ма], [хе́кати], [ґед̑з' ], [дороги́ĭ], [важки́ĭ], [глухи́ĭ] (ч. р.), [дороге́], [важке́], [глухе́'], [беириеги́], [думки́], [пастухи́], [д̑зи́ґи]. Напівпом'якшені  вони тільки перед [і] та  в окремих запозичених словах: [гʻʻі́рко], [кʻʻіне́ц' ], [хʻʻіба́], [кʻʻуве́т]. 

14. Шиплячі  [ч], [д͡ж], [ш], [ж] в українській  літературній мові тверді:[ча́ша], [чиета́ч], [чу́чеило], [чи́шчеиниĭ], [д͡жем], [меижа́], [лоша́], Напівпом'якшені вони  в позиції перед [і] та в  деяких словах іншомовного походження: [о́чʻʻі], [товариешʻʻі́], [ножʻʻі́], [жʻʻур'і́]. 

Подовжені шиплячі частіше вимовляються також  напівпом'якшено: [кло́чʻʻ:а], [під:а́шʻʻ:а], [збі́жʻʻ:а]. Пом'якшена вимова шиплячих перед а дієслівного закінчення третьої особи множини: [бʻʻіж'а́т' ], [криеч'а́т' ], а також в іменниках  середнього роду типу лоша: [лошʻʻа́], [курчʻʻа́], властива окремим говорам, не відповідає літературній нормі. 

15. Приголосний  [ц] у літературній мові здебільшого  м'який: [молоде́ц' ], [ву́лиец'а], [реивол'у́ц'іја], [ц'а́мриена]. Твердий він завжди  перед [е], [и]: [це́гла], [цим], а також  у запозичених словах: [ца́риена], [плац], [пала́ц], [абза́ц] і окремих  вигуках: [бац], [клац]. 

16. Звук [р] постійно твердий укінці  слова й складу: [вʻʻіўча́р], [чеитве́р], [база́р], [кома́р], [л'і́кар], [суха́р], [з'вʻʻір], [тхі́р], [веирба́], [верхи́], ['гірки́ĭ], [мо́рква]. М'яка вимова [р] у цих позиціях: [базар' ], [л'ікар' ]; [вер'хи], [мо́р'ква], а  також перед [а] в деяких  словах: [кварти́р'а], [комо́р'а], [гр'ад], [р'ама] є діалектною, ненормативною. 

На початку  складу перед [і], звуками [а], [у], [о], що графічно передаються буквами я,ю  та сполученням літер ьо, приголосний [р] вимовляється м'яко:[р'і́веин' ], [р'іг], [зор'а́], [пор'а́док], [р'аби́ĭ], [гр'у́кати], [вар'у́], [утр'о́х]. Тверда вимова [р] у  цих позиціях: [риг], [зора́], [бу́ра], [пора́док], [вару́], [говору́], [л'і́кару], [утро́х], властива багатьом говорам, у літературному мовленні не допускається. У кінці слова після глухого приголосного звук [р] знеголошується: [теиатр̯]. 

17. Приголосні [д], [т], [н], [л], [з], [с], [ц], [д̑з] можуть  м'якшитися в усіх позиціях: [д'а́д'ко], [бад'о́риĭ], [мʻʻід' ], [т'ул'па́н], [мит' ], [н'а́н'ка], [кʻʻін' ], [л'ут' ], [бʻʻіл' ], [з'ат' ], [лаз' ], [с'уди́], [вʻʻіс' ], [ц'ац'ка], [мʻʻіц' ], [ґед̑з' ]. 

Найм'якшими є [д' ], [т' ], [н' ], [л' ]. Звуки ж [з' ], [с' ], [ц' ], [д̑з' ]—тільки пом'якшені. Дуже м'яка, трохи шепелювата їх вимова: [на во́з'ж'і], [с'ш'і́но], [ц'ч'іна́], відома в  південно-західній діалектній групі, не становить літературної норми. 

18. Приголосні [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед [і], що походить з давнього [о] та  прикметникового закінчення -ыѣ, вимовляються  здебільшого м'яко: [сиен'іў], [под'і́л], [з'ір], [л'іĭ], [с'іл' ], [ра́д'існиĭ], [зеиле́н'і], [си́т'і], [би́т'і]. Проте в цих позиціях  можлива також тверда їх вимова: [сиеніў], [сіл' ], [радісниĭ], [зеиле́ні] і  напівпом'якшена: [сиенʻʻіў], [сʻʻіл' ], [ра́дʻʻісниĭ], [зеиле́нʻʻі]. З метою нормалізації  вимови цих приголосних перед  [і] з [о] та -ыѣ словник рекомендує  тільки м'який варіант. 

19. Твердо  вимовляються зубні приголосні  на межі частин абревіатур  та на стику слів [пѐдінстиету́т], [брат і сеистра́], а також звичайним  темпом на межі префікса і  кореня: [беизімен:иĭ]. 

20. Приголосні [з], [с], [д̑з], [ц], [н], [л], [д], [т] перед  м'якими цієї ж групи вимовляються  м'яко: [ку́з'н'а], [с'н'іг], [молод̑з'ц'і́], [миец':і], [рад'а́н'с'киĭ], [гʻʻі́л'ц'і], [д'н'і], [д'л'а], [пу́т'н'і], [т'л'і́ти], але: на [во́лз'і]. 

Звуки [д], [т], [з], [с] перед кінцевим м'яким основи прикметників твердої групи  у формах давального й місцевого  відмінків однини та називного відмінка множини переважно не пом'якшуються: [наро́дн'іĭ], [па́мјатн'іĭ], [о́бразн'іĭ], [барви́ст'іĭ]; [наро́дн'іĭ], [па́мјатн'і], [о́бразн'і], [барви́ст'і]. Хоч тут  можлива і м'яка вимова: [наро́д'н'іĭ], [па́мј'ат'н'іĭ], [о́браз'н'іĭ], [барви́с'т'іĭ]; [наро́д'н'і], [па́мјат'н'і], [о́браз'н'і], [барви́с'т'і]. 

Приголосні [з], [с], [ц], [д̑з] можуть пом'якшуватися і перед напівпом'якшеми губними: [з'вʻʻір], [с'вʻʻато], [с'вʻʻіт], [с'мʻʻіх], [ц'вʻʻах], [д̑з'вʻʻа́кати]. 

Зубні в кінці префікса перед м'якими  зубними звичайно не пом'якшуються: [беизд'іја́л'ниĭ], [пʻʻідл'і́зти], [розд'ага́ти], [розл'ін'і́јати], [розс'і́јати], але[роз':а́вити]. 

Пом'якшуються  тільки префіксальний [д] перед [д' ], [т' ], [н' ]: [вʻʻід':іли́ти], [над'т'і́сувати], [пʻʻд'н'іма́ти], також [д̑з], [с] перед [с' ], [ц' ]: [пʻʻд̑з'с'істи] [вʻʻід̑з'ц'іл'а́], [с'і́кти], [с'ц'іди́ти] та префікс с- перед [т' ]: [с'т'і́сувати], [с'т'а́гувати]. 

21. Приголосні [т' ], [д' ] вимовляються без свистячого  відзвуку: [т'і́сно], [мит' ], [д'і́ло], [мʻʻід’ ]. Вимова їх з призвуками [ц'], [д̑з']: [т'ц'і́сно], [д'д̑з'і́ло]—не властива  українській літературній мові. Лише в позиції після [с' ], [з' ] звуки [т' ], [д' ] мають відзвуки [ц'], [д̑з']: [чи́с'т'ц'], [јі́з'д'д̑з']. Цього  відтінку вимови словник не  фіксує. 

22. Звук [д' ] перед [д], а також шиплячими  зберігає свою м'якість: [бу́д'де], [бу́д'чиĭ], [бу́д'шчо]. Також [т' ] перед  [т]: [тра́т'те]. Проте відома і тверда  їх вимова в цих позиціях: [бу́д:е], [бу́д͡жчиĭ], [бу́д͡жшчо]; [трат:е]. Диспалаталізованого  варіанта словник не транскрибує. 

23. Подовжені  приголосні, що розвинулися в  давньоукраїнській мові внаслідок  уподібнення звука [ј] попереднім  м'яким приголосним: знання, рілля,  тінню, ллю, а також подвоєні (здвоєні) в результаті збігу:  оббити, законний вимовляються як  один довгий звук: [знан':а́], [об:и́ти]. Так само вимовляються і не  закріплені орфографією подовжені  приголосні, що постають унаслідок  асиміляції: вітчи́зна [вʻʻіч:и́зна], болі́тце [бол'іц:е], ви́нісши [ви́н'іш:и], зжува́ти [ж:ува́ти], бере́шся [беире́с':а], беріться [биер'і́ц':а].

[ред.]

Асиміляція  груп приголосних

24. Багато  груп приголосних зазнають у  вимові асимілятивних змін. Унаслідок  регресивного уподібнювання відбуваються  такі зміни в звукосполученнях:

с + ш→[ш:]: ви́рісши [ви́р'іш:и]

з + ш  в середині слова → [жш]: ви́візши [ви́вʻʻіжши],

на початку  слова [ш:]: зши́ти [ш:и́ти]

з + ж  → [ж:]: зжо́вкнути [ж:о́ўкнути], безжа́лісний [беиж:а́л'існиĭ]

з + ч  в середині слова → [жч] безче́сний [беижче́сниĭ], 

на початку  слова → [шч]: зчи́стити [шчи́стиети]

з + дж →[жд͡ж]: з джерела́ [жд͡жеиреила́]

ш + с' → [с':]: милу́єшся [миелу́јиіс':а]

ж + с' → [з'с' ]: зва́жся [зва́з'с'а]

ч + с' → [ц'с' ]: не моро́чся [моро́ц'с'а]

ш + ц' → [с'ц' ]: на до́шці [на до́с'ц'і]

ж + ц' →[з'ц' ]: на сму́жці [смуз'ц'і]

ч +ц' → [ц':]: у ху́сточці [ху́стоц':і]

На межі слів приголосні [ш], [ж], [ч] перед [с' ], [ц' ] не зазнають асимілятивних змін: [ваш  с'інок'і́с], [де ж с'і́сти], [п'ідко́р'увач ц'ілиени́]

д + с  → [д̑зс]: ві́дступ [вʻʻі́д̑зступ]

д + ц  → [д̑зц]: відцура́тися [вʻʻід̑зцура́тиес'а]

д + ш  → [д͡жш]: відшліфува́ти [вʻʻід͡жшл'іфува́ти]

д + ч  → [д͡жч]: відчини́ти [вʻʻід͡жчиени́ти]

д + ж  → [д͡жж]: віджива́ти [вʻʻід͡жжиева́ти]

д + з  → [д̑зз]: ві́дзвук [вʻʻі́д̑ззвук]

т + с  → [ц]: бра́тство [бра́цтво]

т +ц  → [ц:]: кори́тце [кори́ц:е]

т + ш  у нормальному темпі мовлення → [чш]: бага́тшати [бага́чшати], у жвавому  мовленні → [ч:]: [бага́ч:ати]

т+ч  → [ч:]: кві́тчати [квʻʻіч:а́ти] 

25. При  вимові відбувається також спрощення в групах приголосних:

нт + ськ  → [н'с'к]: студе́нтський [студе́н'с'киĭ]

ст + ськ  у звичайному темпі → [с'к]: туристський [тури́с'киĭ], у повільнішому → [с':к]: [тури́с':киĭ]

нт + ст → [нст]: аге́нтство [аге́нство]

ст + ц' → [с'ц' ]: арти́стці [арти́с'ц'і], у старанній  вимові→[с'ц':]: [арти́сʻʻц':і]

ст + ч  → [шч]: невістчин [неивʻʻі́шч иен]

ст + д  → [зд]: шістдесят [шʻʻіздеис'а́т]

ст + с  → [с:]: шістсот [шʻʻіс:о́т]

Сполучення  чн у деяких[2] народно-побутових  словах вимовляється як [шн]: [со́н'ашниĭ] день, [ја́шн'і] крупи, [смашна́ јаје́шн'а], [пшеини́шниј] хліб, [моло́шна] каша.

Вимова  звукосполучень.

     1. Сполучення -шся і -ться у дієслівних  формах вимовляються як [с':а], [ц':а]: [зв'ітуйес \а], [у'чиец':а], [лиестуйец':а] (орфографічне: звішуєшся, учиться,  листується).

     2. Сполучення -жся, -чся у дієсловах  наказового способу вимовляються  як [з'с а], [цс а]: не [ур'і'з'с'а], не [мороц'с'а] (орфографічне: не вріжся, не морочся).

     3. Групи приголосних, що з'являються  у словах внаслідок словотворення,  спрощуються: проїздн(ий) ->[пройізний]. Таку вимову приголосних закріплює  український правопис: злісний, тижневий, якісно. Проте написання окремих  слів, зокрема числівників шістнадцять,  шістсот, шістдесят, не відповідає  вимові: [ш'існадц'ат], [ш'іс:от], [ш'ізде"с'а'т]. Така ж невідповідність спостерігається  і в багатьох словах, утворених  від іншомовних твірних основ:  президентський [пре"зиеде'нс'кий], агентський [агенс кий}. Примітка. Ніколи не  спрощуються звукосполучення [здр], [спр], [стр]: [здр]игатися, зу[стр]іч, [спр]ава.

Вимова  слів іншомовного  походження.

     Іншомовні слова в українській мові фонетично  й граматично адаптуються, проте  деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями: 1. Голосні [і] та [й] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [й], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [й], а не [і]: тираж, режим, шифр.Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [й] вимова [і] є  орфоепічною помилкою 2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у]: документ, корупція, доручення (навіть перед складом з постійно наголошеним [у]) 3. Ненаголошені [ё], [и] після приголосних  вимовляються з наближенням до [й], [є]; [те'нде'нц'ійа]

5. Основні  риси літературної вимови.