Характеристика основних персонажів української народної демонології

 Упирі родяться від чорта  і відьми або стають такими  від їхньої порчі. Тому розрізняють  упирів родимих і роблених. Родимого упиря легко пізнати: він бездітний, на лице червоний. Має маленький хвостик, а на хвості чотири волоски. [укр. Нар вір пов дем с 402 403]. Робленим упирем ставала людина, на яку навіяно дух нечистої сили.

 Коли упир умирає, то довго мучиться: кілька днів то лежить уже зовсім мертвий, то знову лупає очима, розкриває рота, дихає і знову завмирає. Кажуть, щоб упир скоріше вмер, треба зірвати дошку зі стелі. Тоді здіймається коло хати страшенний вихор: то чорти приходять по упиреві душу і несуть іі в пекло. Як поховають упиря в домовині, то у нього виростають пазурі та довге волосся. Коли розкопати могилу і заглянути до гробу, то можна побачити, що в упиря лице дуже червоне, неначе налите кров’ю. В темну ніч упир вилазить з могили через щілину ящіркою або мишею. Йде у ту місцевість, де він жив і випиває кров у людей. Найбільше полюбляє кров маленьких дітей. Ходить він пішки чи їздить на коні, може проходити через зачинені двері або прогризає залізними зубами дірку в дверях. Показується зазвичай у вигляді двох хлопчиків чи звірят. «У виді пса вискакує чоловікові на плечі і каже себе нести; у виді чороного пса лежить на постелі і поїдає хліб, що його подає газдиня; з’являється у виді собак, що жруться між собою, у виді білих псів, у виді кота». [укр. Нар вір с 403]. Також можуть упирі літати над цвинтарем, сидіти на хрестах, шуміти і тим лякати пізніх перехожих. Ходять упирі до крику півнів, якого дуже бояться, і як тільки його чують – чимдуж тікають на кладовище в домовину.

Упирі не тільки п’ють кров у людей, а й тримають у своїх руках дощ, насилають засуху і неврожай. Щоб упир перестав виходити з могили, забивають у неї осиковий кілок або, відкопавши упиря, прбивають таким кілком йому груди чи спину. Коли упир і далі не перестане ходити, то його викопують і спалюють.

Чарівник (перемітники, чаклуни, чародії) — людина, наділена демонічними  властивостями, здатністю надприродним чином впливати на явища зовнішнього  світу, на долю людей. На відміну від  знахарів, що діяли "від Бога", на добро людям, Ч. зналися з нечистим і чинили людям шкоду: насилали хвороби, обертали на тварин тощо.

Чаклуни бувають природні і за бажанням (добровільні), різниці між ними майже  немає, хіба що останніх важче розпізнати і не так легко від них уберегтися.

Посвяченя в чаклуни має свої сталі обряди, суть яких зводиться до того, що треба відриктися від Бога і царства небесного, а потім продати душу чорту. Для цього треба зняти хрестик і сховати його під праву п’ятку, або покласти ікону на землю вниз ликом, стати на неї ногами і проказувати богохульні клятви, заклинання, вислуховувати керівні настанови диявола. Вважалося, що це треба робити опівночі н перехресті доріг, де збирається  нечиста сила. Місцем такої богопротивної дії може бути і лазня. Рідко коли чорти задовольняються клятвою відступника; у більшості випадків вони примушують грамотних писати розписки кров’ю, а неграмотних перекидатися кільканадцять разів через певну кількість увіткнутих в землю ножів. Після завершення всіх обрядів до чаклуна для послуг приставляються малі пустотливі чортики- курдуші.

Чаклунів у більшості уявляли  старими, з довгими сивими пасмами  і нечесаними бородами, з довгими  нігтями. Це люди одинокі, живуть у маленьких  хатинках з підсліпуватим віконцем, які стоять край села; двері в  них завжди замкнені. Вдень чаклуни сплять, а вночі з довгими гачкуватими палицями виходять на перехрестя. Влітку і взимку на плечах у чаклунів овчинний кожушок. Чаклуни насуплені, суворі, відлюдкуваті, дивляться підлоба – «вовчим поглядом». Користуватися допомогою чаклуна вважалося за гріх, бо на тому світі таких користувачів,  як і самих чаклунів, чекає кара пекла.

Смерть чаклунів є особливою. Перш за все вони за три дні знають про свою смерть; їх так судомить, що вмиють чародії біля порогу на підлозі, бо на лавці влежати не можуть. Якщо над чаклуном читати Псалтир, то він опівночі скочить і зачне ловити читця. Помирають чаклуни довго і страшно, дехто з них відходить лише після того як здогадаються підважити дах.

Чорт (біс, диявол, дідько, люципер, сатана, осинавець, щезник, злий) — один із найпопулярніших персонажів української демонології, що уособлював ворожі людині сили. Виступає одночасно зооморфною і антропоморфною істотою. Його звірину природу видають хвіст, баранячі або козлячі роги, кігті, собача морда чи свиняче рило, іноді курячі ноги або крила кажана. Характерні прикмети — довгий ніс, палаючі очі, густе чорне волосся. Іноді Ч. уявляли у вигляді іноземця, вбраного у коротеньку куртку або фрак, вузенькі панталони, з кумедним капелюхом на голові та люлькою в зубах. Чорти водяться у безлюдних, запущених місцях: в очереті, болоті, бур’янах, біля млина, в руїнах, на перехрестях доріг тощо. Постійним їхнім мешканням вважається пекло, де чортами керує Вій.

Називають чорта в народі різними  іменами, в залежності від його діянь. Ворог (враг) – тому, що сіє ворожнечу; чорний – сидить у каглі, перекидається сажотрусом, та й робить зле (чорні справи); лихий – нашіптує злі думки, штовхає на лихе діло; нечистий – сидить у непевних місцях; куций – має куцого хвоста; пекельник – ходить до пекла, живе там. А ще біс, кат, лукавий, панич, дідько, той, щезби, люципер, осинавець, злий, явидник, нечисть, нежить, кромішній, не наш, недобрик, нелегкий, спокусник, хохлик, несвітник, рогатий, клятий, супротивник тощо. Так багато прізвиськ у чорта ще й тому, що називати чорта «чортом» уникали, щоб не накликати, бо коли згадувати його надто часто без потреби, то можна накликати до хати і потім не позбутися.

Функції Ч. досить широкі: він усіляко  шкодить людям, насилає хвороби, зводить жінок, полює на людські душі, штовхає на злочини й прикрі вчинки. Особливо страшний він для похрещених дітей, яких може підмінити. Вірили, що з Ч. можна укласти договір та найняти його на службу, заклавши йому, втім, свою душу. Такі договори, як правило, треба укладати вночі на перехресті доріг і затверджувати кров'ю з мізинця.

Ч. часто вдається до перевтілень, може перекидатися звіром, птицею, цапом, півнем, бараном, взагалі будь якою твариною, крім пса, «бо пес дуже щирий, найщиріший у світі» ( укр. Нар вір пов с 388); часом перекидається  помершими людьми, навіть священником, аби тільки піддурити чоловіка, причому може прибирати подобу не лише людей і тварин, а й неживих предметів.

В українських апокрифічних легендах Ч. виступає суперником і антиподом Бога і вносить свій вклад у творення світу: саме він навчив людей ковальства, винайшов вогонь, млин, скрипку, дуду, тартак, горілку й тютюн.

Відмий дослідник В. Гнатюк вважав обрз чорта фольклорним за походженням, але дуже потерпілим під впливом  християнства, через що він утратив свої первинні ознаки. Треба пам’ятати, що в народних оповіданнях чорти не такі лихі і страшні, як їх показує християнство. Видно, що народ ще не зовсім приулив до їх моральний елемент і дивиться на них як на стихійних духів. Чорти собі веселі, жартівливі, танцюристи, реготуни, люблять дуріти, як веселі пани давнього часу, підводячи чоловіка, як кажуть, під монастир, але ніколи не шкодять серйозно. (неч левицький с 93)

Чорти, як і люди, женяться, справляють весілля, родять дітей, але ніколи не вмирають. За повір’ями, мають незліченну силу грошей, та все золотих. Щоб розбагатіти, треба дати чортові записку на свою душу, написавши її кров’ю.

Для традиційної  народної свідомості Ч. — уособлення таємничої сили, якою клянуть своїх  ворогів: Бодай тебе чорт узяв; Іди під три чорти. За повір'ями, він боїться хреста, громових стріл святого Іллі і взагалі всього свяченого; захиститися від нього можна за допомогою спеціальної молитви і магічного кола. Разом із тим Ч. — досить комічна і безталанна фігура. У фольклорі українців він слугує постійною мішенню для жартів і анекдотів. У боротьбі з Ч. люди звичайно виходять переможцями. Звідси відоме прислів'я: Не такий страшний чорт, як його малюють.

Чугайстер – лісовий чоловік, демонічний фольклорний персонаж давніх українців, особливо часто згадуваний в казках та легендах західної України.

 Виступає  у досить невизначеному окресленні: іноді як красень-чарівник, який  зваблює дівчат і молодиць, а  іноді як волохатий велетень  у білих строях, страшний та  похмурий.

Чугайстеру  приписують неймовірну силу. Він незборимий господар гірських лісів; може закрутити  вихор, вириваючи дерева з корінням. Кажуть: «Чугайстер танцює».

Поведінкою  нагадує лісовика, але, за переказами гуцулів, чугайстер – це зачарований  чоловік. Колись він був звичайною людиною, але його закляли чаклуни. І тому він ходить лісами, блукаючи, і ніхто його не вб’є, ані з’їсть, бо так йому «пороблено» (укр. Нар пов демон с 391).Сповняє страшну функцію смерті нявок, бо вбиває їх і їсть; їх м’ясо служить йому за поживу. «Заривається в листя і так чатує на нявку. Коли вона надійде, вхопить її розідре надвоє і їсть. Коли людина розложить в лісі огонь, приходить до них і смажить зловлену нявку на рожні.» Проте до людей Ч. ставиться доброзичливо. Поспілкувавшись із ними при зустрічі, він відпускає їх, не заподіявши шкоди.