Характеристика основних персонажів української народної демонології

РОЗДІЛ І. Характеристика основних персонажів української народної демонології

 

Українська міфологія  та демонологія як сукупність переказів  про живу й неживу природу та людину розвивалася на основі давньої загальнослов'янської міфології. В українській міфології у художньо-образній формі знайшли поєднання реальні знання з фантастично-релігійними елементами та повір'ями. Вона ілюструє прагнення людини пояснити і упорядкувати навколишній світ, розкрити єдність людини і природи. В цілому українська міфологія аналогічна міфології інших народів світу, проте вона має виразний національний колорит і художньо-образну своєрідність.

В українській міфологічній традиції багато уваги приділялося природним  стихіям, явищам оточуючого світу, різноманітним  життєвим випробуванням, з якими зустрічається людина, тощо. Особливістю української міфології є поєднання християнських релігійних уявлень із язичницькими віруваннями, присутність взаємопереплетених елементів анімізму, фетишизму й тотемізму.

Нижча міфологія, тобто система  міфологічних персонажів - демонів, духів, людей з демонічнімі властивостями, торкається всіх сфер традиційної культури, вона може пояснювати майже всі події та явища впливом демонів: атмосферні та природні явища, посмертне існування людей на «тому світі», господарче та сімейне життя, долю людини, причини хвороб та смерті.

Основним елементом будь-якої демонології є демонологічній персонаж. До найпоширеніших в українській демонології образів належать відьми, русалки, мавки, домовики, упирі, вовкулаки, змії, песиголовці і т. д

Але доводиться визнати, що найменш успішно розробленою у сучасній науці, що вивчає "нижчу" міфологію, є проблема класифікації персонажів народної демонології. Жодна з відомих нині класифікацій (ні в рамках окремих етнічних традицій, ні тим більше в спільнослов'янської масштабі) не може бути визнана задовільною: до цих пір дослідники так і не змогли розробити надійну, теоретично обгрунтовану, наукову класифікаційну схему, в рамках якої вдалося б згрупувати все різноманіття персонажного типів. Тому ми скористаємося тут найбільш традиційною і простою класифікацією –   за ступенем  «міфологізації». До першого розділу якої відносяться істоти, які сприймаються виключно як демони, до другого – люди, наділені демонічними рисами.

1.1. Демонічні істоти

Поняття «демон», «демонічна істота», «нечиста сила», «духи» – відображають такі властивості досліджуваного об'єкта, як його нереальність, фантастичність, належність до сфери нечистого, безтілесність, зв'язок із душею людини. Сюди відносимо такі образи української демонології як

Баба, Банник, Блуд, Вихор, Вій, Водяник, Домовик, Злидні, Лісовик, Мавки, Нічниці, Перелесник, Песиголовці, Польовик, Русалки, Скарбник, Чорт, Чугайстер.

 

 

 

 

 

 

Баба (дика баба) — фантастичний образ народної демонології, зафіксований переважно на Західній Україні. В українському фольклорі окреслюється слабо. На Гуцульщині — це висока, худа, з довгим волоссям жінка; в цупких руках вона має залізного макогона, тому ще – залізна баба. До людей ворожа. За переказами сидить з макогоном  у кукурудзі і як хто заходить туди, особливо дитина – може залоскотати чи навіть вбити. Так лякали дітей, щоб ті не ходили від дому, не заблукали, чи не потрапили до пазурів диких звірів, яких було чимало в гірських лісах Карпат.

 А на Бойківщині  змальовується як нешкідливий міфологічний персонаж (натрапити на неї можна було в лісових хащах або в полі). Існувало повір'я, що зловлена в полі, вона служитиме господарю як вірна наймичка. Подекуди вірили, що дика баба любить підміняти людських ще не хрещених дітей своїми («відміни», «обмінки»). Деякі дослідники відносять цей міфологічний образ до рідкісних реліктів вірування в жіноче уособлення домовика — «домовичку», «доманю», генетично пов'язане з прадавньою богинею життя і родючості.

 

 

Банник (Байник, банник, байнушко, лазник та ін.) – невидимий злий дух, який живе, за уявленнями давніх українців, у дерев’яних лазнях. Уявляли його маленьким голим чоловічком з райдужними очима, довгим волоссям, з листочками від банного віника, які прилипли до тіла. Він міг показуватися кішкою, собакою, зайцем.

Щоб задобрити його у  нову лазню приносили хліб і сіль, хоронили під порогом задушеного чорного півня або курку. Також  баннику залишали віник, шматок мила і воду в цебрі, щоб наступного разу не бризнув окропом, не кинув розпеченим каменем, якими в ті часи топили лазні. За повір’ями банник навіть міг здерти шкіру з живих.

Після «третьої пари» банник запрошував до себе чортів, лісовиків, домовиків, хлівників. Вважалося, що в цей час взагалі небезпечно з'являтися в лазні – нечиста сила занапастить людину. Чорти, лісовики, хлівники хапають з усіх боків, тримають, а банник своїми товстими губами задуває гарячий дух в уста людині.

Тому наші давні предки, входячі до лазні, завжди промовляли: «Хрещений на лаву, нехрещений під лаву».

Але банник не тільки шкодить людям, інколи йому приписують і різні корисні функції. Наприклад, Валерій Войтович зазначає,  що банник дуже любить брати участь у святочних гаданнях: «Опівночі дівчата засовували руку у димник: якщо доторкнеться волохатою рукою – жених буде багатий, якщо голою – бідний» [с. 23 Войтович, енц.].

.

 

 

Блуд – різновид нечистої сили. Літає низько над землею, особливо на роздоріжжі. Має здатність перевтілюватися з птаха у чоловіка, кота, собаку, світло тощо. Потрапляє до кожного, хто випадково зачепить його. Чипляється до пізніх перехожих, водить їх, примушує блукати («блудити»), заводить у болото, в рів, у хащі. Або ж збиткується, примушуючи людину кружляти на одному місці. У хаті блуд сили не має, не чіпає первака ( першу дитину ) і мізинного ( останню ).

 За переказами пізніших  часів, блуд разом з іншою  нечистою силою, слугами сатани, що повстали проти бога, був  скинутий богом з неба. Легенда, дуже відома на Волині, розповідає про чорта, який був у своїх злих ділах сам-самісінький на весь білий світ. Ця самотність йому набридла, тому він попросив у Білобога сотворити йому побратима. Білобог “дозволив дідькові вмочити палець у живу воду і стріпнути за спину” [10, 182 Лозко Г. Українське народознавство. – 2-е вид., доповнене та перероблене. – К.: Артек, 2004. – 472с.: іл.]. З краплі повинен був з’явитися вірний товариш. Жадібний чорт вмочив руку по лікоть. А коли струсив краплі, з’явилася сила-силенна демонів, яких разом із їхнім творцем скинули з неба. Нечисть летіла 40 діб, а щойно Білобог промовив «Амінь!», демони назавжди залишилися там, куди поховалися тієї миті: хто — у воді, хто — в лісі, хто — у горах, а хто — в людських оселях. Лише один нечистий дух до землі трохи не долетів, тому при слові «Амінь» так і завис у повітрі. З тих часів блукає він над землею, людям шкодить, а зоветься – блуд.

Якщо людина збилася  з дороги, то їй потрібно помолитися, сказавши «Господи». Допомагають заблукалому  знайти дорогу його ж домашні, якщо вони кликали його ім’я у димихід (Полісся). Серед численних захисних засобів проти блуду бажано було знати дні своїх родин і хрестин; пригадати, на який день припадав Святий вечір і які страви тоді подавалися, або хто стояв праворуч від людини, що заблудилася; перевернути на собі сорочку та ін. Можна також зігнутися, подивитися поміж ноги і сказати: «Мені туди дорога!». Тоді блуд відчепиться. [укр.. нр вір пов демон. С 393] Розсіювався блуд, як і інша нечиста сила, з першим криком півня.

 

 

 

Вихор – ще один представник нечистої сили, сильний вітряний крутіж, що зненацька виникає в гарячі сонячні дні. Цей образ суттєво відрізняється від народних уявлень про вітер, що мав подобу сердитого вусатого дідугана. Вихор уявлявся в образі чоловіка, покритого довгою чорною шерстю, з крилами, гострими пазурами, хвостом. Ще кажуть, що він  «має свинячу голову і багато рук».[енц.войтов. с 68] Живота вихор не має, коли летить, видно всі внутрощі, за що зовуть його ще котолупом або кишкодьором. Постійного пристанища теж не має, увесь час в русі, сіпається з місця на місце. Коли гримить грім, вихор рухається з великою швидкістю, спричиняючи бурю. То він втікає від стріл громовика, який полює на усіляку нечисть.

 У народі вихор називають  «чортовим весіллям»: «чорт з  відьмою зійшлися». За повір’ям, якщо кинути перехрещений ніж  чи сокиру в середину вихора, вихор припиниться, а ніж чи сокира будуть закривавлені. Відьма і чорт у вихорі невидимі, але якщо влучити ножем у центр повітряної каруселі, нечисті з’являться перед сміливцем і будуть йому служити.. Бігають вони тільки вдень, а вночі — ніколи, і тим відрізняються від іншої нечистої сили. Коли вихор "підвіє" людину, та мусить захворіти. Тому, "як вітер порохом курбелить, не можна йти серединою вулиці", — треба дати вихрові вільну дорогу (Етн. Зб. НТШ, V, 76).

Якщо людину, яка потрапила  у вихор і захворіла, можна вилікувати, то дія Вітриці (такої самої істоти але, жіночого роду) була невиліковною. Збереглися перекази про людей, ухопленх вихором і пропалих безвісти, і нині можна почути закляття: «Щоб тебе буря вивернула!»; «Щоб тебе вітрами та бурями винесло!» тощо.

Боронитися від вихру можна  тільки ножем: як вихор підбіжить, треба  станути перед ним, крикнути: "Котолуп"! і кинути ножем. Якщо ніж закривавиться, то значить вихра вбито. (В. Гнатюк "Знадоби...' III, в. І — ст . XXXV).

За іншими оповіданнями, що їх позбирав Чубинський (Труди, І, 35), вихор — крилатий змій. Коли чорт має стати вихрем, перших сім літ він повзає, як звичайна гадина, других сім літ стає величезним полозом, а на треті сім літ стає вже крилатим змієм і живе в скелях. Коли йому крила вже зовсім відростуть, починає він літати. Для своїх прогулянок вибирає звичайно час перед бурею, роблячи своїми крилами страшенний вітер, що ламає дерева та розкидає будинки. У гуцулів подібну уявну істоту звуть жорства, крилатим смоком. Його образ іноді знаходиться на мідних держаках гуцульських палиць (Хв. Вовк, Студії., ст. 169).

На Київщині про походження вихру  оповідали в зв'язку з ширшими  дуалістичними (див. Богомильство) оповіданнями про творення світу, що в них Сатанаїл то допомагає Богові, то намагається Його обдурити. Згідно з багатьма варіантами цих дуалістичних легенд, землю треба було діставати з дна моря. Отже, коли Сатанаїл пірнув у воду по землю і там забарився, вода зверху замерзла. Сатанаїл пробився через лід, але сильно від того втомився і знесилився. Ангел, який ждав його над ледом, вихопив у нього землю й поніс до Бога. Сатанаїл, відпочивши трохи, погнався за ним. Отож Бог бачить, що Сатанаїл вже доганяє янгола та й каже: — Махни мечем, на праву сторону! Янгол махнув і відсік праве крило Сатанаїлові. Цей як закрутився та й став як вихор. Ото й тепер, як почне Сатанаїл літати, то й здіймається вихор. (Чубинський, І, ст. 35).

 

Відьма – один з найпоширеніших персонажів слов’янської міфології. Назва  цього персонажу походить від «відати» - знати. Бувають відьми вродженні, що походять з відьомського роду і свої знання мають від мами чи бабусі; а бувають навчені, які переймають відбомство від чужих відьом або від чорта, продавши йому душу. Відьми будь-що намагаються передати комусь перед смертю свох знання і тим відкупитися від чорта. Вроджені відьми, як вважають в народі, мають невеликого, на два пальці, хвостика (а як вони відмують, то в них виростає хвіст як у собаки), навчені – ні.[нечуй левицький с 61]. Родимые ведьмы считаются выше, важнее робленых потому, что они могут не только причинять вред, но и исправлять его, будет ли он сделан ими самими или другими, безразлично; между тем как ученая ведьма может натворить много пакостей, но не в силах поправить раз сделанного зла. Говорят: «Родыма робе урону меньше, а знае бильше» [укр. НВ, П дем с441]

 Літні відьми мають деякі  характерні риси, за якими їх  легко розпізнати серед інших  жінок: вони звичайно кістляві, високі, у них великі сірі очі,  рот широкий, губи тонкі, руки  довгі; молодих же відьом за зовнішністю розрізнити важко, лише палкий характер та відкрите загравання до молодих хлопців видають їх. «Таких отличающихся похотливостью молодых ведьм называют также еретницами или ярытницами, причем им обыкновенно вместе с тем придается характер волшебниц, чаровниц».[укр. Нар. Выр пов демон. С438]

    “Відьми відьмують, - накликають  біду на людей різними засобами; вони крадуть дощ і росу  – і через них лютують на  землі посухи; а то можуть украсти  й місяця. Вони доять чужих  корів і нерідко можуть їх задоїти до згину, а відьми родимі можуть доїти й на віддаль. Це вони роблять на збіжжі, на житі, на пшениці так звані “закрутки” – закляття на господаря, який коли споживе зерно з-під закрутки, то сам скрутиться, як ця закрутка."                                                                       

 Одною з найулюбленіших рослин  відьом є папороть, а тому на  Гуцульщині, зокрема, існував своєрідний  звичай бити папороть. Аби вона  не сіялася в полі і не  шкодила травам, її били палицею  навхрест, потім це місце святили.

    Відьми начебто вміли  не тільки проходити крізь  стіну, воду чи дерево, а й  могли скидати свій людський  образ і приймати інші —  антропоморфні, зооморфні, предметні  тощо. Вірили, що за допомогою  зеленої гілки, батога, вуздечки, пояса та певних словесних формул, що зберігалися в глибокій таємниці, відьми могли змінювати зовнішній вигляд інших людей. Уявлення про фантастичні перетворення В. досить тривкі: навіть нині від людей старшого покоління можна почути оповідки на цю тему.

    Існує багато засобів розпізнати відьму. Найпоширеніший – це коли, проходячи вулицею, де живе відьма, плюнути назад – зразу після цього вона вискочить зі свого двору; ще кажуть, що відьма не тоне у воді. Щоб захиститися від відьом, раніше використовували вербу, котра мала здатність перепиняти дорогу в дім нечистій силі. Також відьма боїться козу і ніколи не відбирає у неї молоко. Але найкращим захисником двору є червоний півень: він охороняє худобу від відьом, а маленьких дітей від підміни нечистою силою.

    Серед людей жило повір’я, що на Івана Купала відьми стають особливо небезпечними. Щоб уберегтися від них, оселі, господарські будівлі, обійстя маяли чарівним зіллям (зокрема чорнобилем) ; господині не відлучали протягом ночі телят, щоб відьма не вдоїла корову, і обсипали хлів маком - доки вибере та нечестивиця, то й треті півні заспівають.

Чорні коти служать відьмам та чаклунам, звідси й повір’я, що зле людині, коли дорогу перебіжить чорний кіт.