Характеристика основних персонажів української народної демонології

 Мають відьми свої збориська,  на які злітаються звідусіль.  Найголовніший шабаш відбувається у Києві на Лисій горі, в Іванівську ніч. Відьми вилітають туди через комин на мітлі або вилах, але спочатку натираються відварами відьомських трав (найчастіше, відваром тирлича). ННа гулянку – шабаш – відьма вилітає з хати через комин на коцюбі, вінику чи помелі, намастившись перед цим настоєм з трав чи особливою речовиною. Тоді, яка б вона не була, стає гарною і молодою, набуває властивості літати. Перед світанком таким же шляхом відьма повертається.

«Шабаш – це зборище відьом, яке проходить найчастіше на вершині гори. Явка на шабаш для всіх відьом обов’язкова. Якщо котрась сонлива відьма забариться, до неї з’являється диявол і підганяє її, прислужливо подаючи їй помело. Вилетівши з димаря, відьма швидко набирає висоту і бере курс на Лису гору… Єдина небезпека, яка підстерігає її в дорозі, - це бемкання дзвонів. Якщо відьма пролітає над церквою саме в ту мить, коли вдарили у дзвони, помело одразу ж робит вимушене приземлення. А втім, за свідченням деяких знавців, швидкість її польоту перевищує швидкість звуку, отож, цієї небезпеки, як правило, можна уникнути.

Шабашом керує сатана. Він величаво сидить на троні, а відьми і чаклуни  присягають йому на вірність. Все тут  робиться навиворіт, все не так, як у  людей. Наприклад, вклоняючись, відьма повертається до сатани не обличчям, а спиною. На знак відданості вона цілує йому не праву, а ліву руку й на додачу ще ліву ногу. Та цього замало, відповідно до встановленого етикету, всі цілують диявола під хвіст. Скінчивши з цілуванням, засипають брудними лайками бога, а сатану прославляють і величають, вимовляють слова святих молитв задом наперед: «Отче наш» звучить як «шан ечто».

Відьми й чаклуни витанцьовують  дикий танець, повернувшись одне до одного спинами.Притомившись, сідають  за столи. Частування тут розраховані «на любителя»: зміїне рагу, фрикадельки з летючих мишей, смажені ящерки, гуляш із пацючих хвостів. Хліба й солі не подають.

Після бенкету диявол роздає відьмам  чаклунський порошок, абсолютно  необхідний у їх повсякденній роботі. Нерідко диявол постачає відьом маленькими паличками, які теж дуже потрібні в чаклунському господарстві. Побовтавши такою паличкою в брудній калюжі, відьма викликає бурі й урагани…»(В.О.Островський).

Відьми часто перекидаються  домашніми звірами чи птахами, щоб проникнути в дім непізнаними. Але туди, де є домовик, відьма не ходить, бо він не дозволяє їй шкодити.

“Відьми діляться на фахи, і котра  займається одним фахом звичайно, не мішається до другого. Відповідно до того є відьми від корів, овець, кіз, свиней, гусей, риби, гадин, бджіл, грибів, бараболь, яєць, дощу, посухи, морозу” і т. ін.

    Для того, щоб захистити  двір від відьми, треба тримати  особливу собаку – ярчука. Звичайні  собаки бояться навіть гавкати  на відьом, а ярчук має силу  навіть загризти їх.

    Ще відьма може згинути  від того, якщо по її тіні  вдарити палицею з осики або  клену. 

    Коли відьма помирає,  вона дуже мучиться і так  стогне та корчиться, що ніхто  не може бути поряд з нею.  Для того, щоб вона легше померла,  треба прорубати над нею  стелю. Після смерті від трупа чути страшний сморід і він починає дуже швидко розкладатися. Хоронять відьму за звичайними християнськими обрядами, але пізно ввечері, а священик читає особливу заклятну молитву. Якщо відьма перед смертю говорить, домашнім, що вона буде ходити до них і після смерті, то тоді її прибивають до гробу кілком з клечальної осики або таким кілком прибивають кришку до гробу.

На відміну від католицької  і протестантської Європи, на Україні  відьмарські процеси не набрали  широких масштабів. Але й тут за доби феодалізму вряди-годи застосовувались такі радикальні способи боротьби з В., як спалення на вогні і так звані іспити водою. Жінка, яка вміє передбачати майбутнє, знає свій вплив на надприродні сили та вміло користується замовляннями, стала негативною постаттю після прийняття хистиянства в Україні. Тоді ж склалося уявлення про жінку як джерело гріха, а тому кожну «чародійку» засуджували до страти: спалювали, топили, закопували в землю разом з чорним півнем, котом або гадюкою. Коли довго не було дощу і наствав голод, люди присували це злим чарам, а тому збиралися гуртом, ловили підозрілих баб і вели на річку чи озеро. Далі скручували їх мотузками, прив’язували їм на шию важкі камені та кидали нещасних у глибоку воду: невинні в чарівництві зразу ж ішли на дно, а «справжня відьма» плавала на поверхні води разом із каменем Перших витягували за допомогою мотузок і відпускали на волю; тих, що були визнані відьмами, топили силою. Правдивий опис варварського потоплення безвинних жінок знаходимо у повісті Г. Квітки-Основ'яненка "Конотопська відьма".

Вій — найстрашніший і найсильніший представник нечистої сили, має образ  старого дідугана з величезними  бровами. Живе під землею. Вій –  страшний одноокий песиголовець, призначений  сатаною керувати чортами. Хреста і магічного кола не боїться, бо в нього довжелезні повіки, аж ло землі. Він сліпий. Але коли дідьки піднімаюь йому повіки. Тоді в нього відкривається єдине око. Рідко яка людина витримує, щоб не глянуте в те демонічне око, у якому сидить сам сатана. Назву свою отримав через довгі й густі вії, що тягнуться аж до землі. В народних переказах відомий ще під назвою шолудивий Буняк.Погляд його може вбити людину, від нього будинки западають під землю, а на їхньому місці утворюються озера або провалля. Однак від згубної дії його погляду рятує те, що В. нікого не бачить крізь свої густі вії та брови.

 Ймовірно, з оповідями про  вія пов'язані повір'я про недобрі  очі й зурочення, згідно з  якими від злого погляду все  гине чи псується

Вій — це могутній витвір народної уяви. Так звуть українці старшого над гномами, що в нього повіки на очах спускаються аж до землі. Оця вся повість і є народний переказ. Мені не хотілося змінювати його, тому розповідаю майже так само просто, як і сам чув.  »

— Микола Гоголь

Вовкулака (вовкун)  — людина-перевертень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка або стає ним за тяжкі провини чи від чарів злого відьмака. Це напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді.Впізнати вовкулаку можна по тому, що в нього задні ноги не такі, як у вовка, а коліньми вперед, як у людини, і завжди в нього на шиї висить мотузка – якщо її розірвати, то вовкулака враз стає людиною.

 Вважалося, що вовкулаки можуть  бути вродженими та оберненими (зачарованими) Вродженим Вовкулакою  ставала людина, що народилася під певною планетою. Вірили також, що коли вагітна жінка побачить вовка або з'їсть м'ясо тварини, яку роздер вовк, тоді дитина, що від неї вродиться, буде вовкулакою, чи вовкуном [1]. Також коли чоловік спить із жінкою проти свята, чи проти посту, а зачнеться в них хлопець, то буде з нього вовкулака [2].. Зачарованими ж вовкулаками стають ті, яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було забути Бога і за вказівкою відьми перекинутись тричі через устромлений в землю ніж. Таке перевтілення відьма могла здійснити і без згоди людини. Перетворені (обернені) вовкулаки — істоти, що зазнають більших страждань, ніж вроджені. Вони живуть у барлогах, бігають у лісах, але зберігають людський внутрішній світ. Їм чуже все вовче. За легендами, такі вовкулаки навіть не виють по-вовчому, а стогнуть і плачуть, як люди. А стрівши когось у лісі або полі, вовкулаки не нападають, а тільки жалібно дивляться в очі. Як їм хто кине хліба, то вони їдять. А овечок тільки душать, але не їдять. Хто догадається і назве вовкулаку людським йменням, то він зараз знову стає чоловіком. [неч левицьк. С 66]Якщо зачарований вовкулака пробуде з вовками три роки, а потім хтось приверне йому давній людський вигляд, то його вже ніхто не зможе знову зробити вокулаком [3].

Вроджені ж вовкулаки все  життя проводили в сім'ї як звичайні люди, а вночі, перетворившись на вовків, винищували худобу. Є повір’я, що вроджені вовкулаки мають під  пахвою таку ямку, в котрій сходяться  кінці шкіри. Через ту ямку вивертається шкіра і чоловік входить до середини, а назовні виходить вовк. Ще кажуть, що вовкун може бути один місяць вовком, а другий місяць – чоловіком.  Окремо слід сказати про "вроджених" вовкулаків, саме вони мали здатність перетворити іншу людину на вовка.

"Вроджені" з'являлися на світ не головою, а ногами, а також мали при народженні зуби. Саме таким вважали отамана-характерника Івана Сірка. Татари звали Сірка шайтаном. Розповідають, що отаман був надзвичайно сильним і ніяк не міг померти, його не брала ні шабля, ні куля. Легко Сірко міг нібито перекидатися вовком та хортом, й саме його прізвище безпосередньо вказувало на його "вовче" поводження й було, слід гадати, козацьким прізвиськом. За народними віруваннями, коли побачиш вовкулаку, треба подивитися на нього крізь ніж, приклавши той ніж лезом від себе – тоді замість вовкулаки покажеться той, хто в його личині.

Найчастіше вовкулаками ставали  на Різдво — такі вірування існували в Галичині, що було пов'язано з "вовчими  днями" — періодом, який починався  пізньої осені й закінчувався на Коляду. У цей час вовча зграя активізувалася, навчаючи молодняк. Часто короткий зимовий день, сонячне затемнення пояснювали тим, що небесний вовк проковтнув сонце. На Коляду припадало й повернення вовкулаки — як завершення певного одно-, три- чи семирічного циклу, яким означали вовкулакування. Саме стільки років тривали воєнні походи воїнів-вовків під час ініціації — посвячення юнаків у дорослі чоловіки.

Після такого посвячення юнаки здобували  право одружуватися. Звідси — уявлення про нареченого-вовкулаку та викрадення дівчат вовками.

Виокремлюють іще вовкулаку, який може бути чаклуном і сам довільно перекидається вовком; вовкулаку-строкаря, на якого у визначений час "таке найде" - й він мусить перекидатися цим звіром; вовкулаку-ізгоя, якого  пустили вовком, помстившись; вовкулаку-молодого, що став вовком під час весілля. Таку детальну класифікацію розробив дослідник цього питання В. Давидюк. Він же враховує ще й вовкулачок, якими часто стають наречені.

Вовкулака в людському образі має  понурий вигляд, великі брови, зрослі на переніссі, та червоні очі, по яких його й можна ніби пізнати. Подекуди вовкулаків ототожнювали з упирями і приписували їм однакові властивості.

Вірування у вовкулак були свого  часу поширені по всій Європі, включаючи  й Україну. У «Слові о Полку Ігоревім» згадується що князь Всеслав Полоцький вмів перекидатися на вовкулаку. «Упав на бистрого коня і скочив з нього сіим вовком», «Великому Хорсові путь вовком перебігав». Змальовуючи князя вовкулаком, автор не бачить у цьому нічого осудливого, навіть описує цей вчинок з похвалою й доброзичливістю.

Примітки

1↑ а  б Гнатюк «Демонологія» частина  II, стор. 758.

2↑ Кіевская  старина. 1891 рік. IV, стор. 82-83.

3↑ а  б Ястребов «Матеріали.» стор. 71. (рос.)

4↑ Борис  Грінченко «Із уст народа», стор. 205.

5↑ Грушевський  М.С. «Історія української літератури»  стор. 551.

Водяник—  різновид нечистої сили, який живе у  кожній водоймі. Це, за переказами, старий дід з дужим глухим голосом, браний у шати з мулу, борода у нього  трав’яна, волосся з водорослів, тіло в риб’ячій лусці. А ще у водяника є хвіст і можуть бути крила.

За повір’ями  міг перекидатися в сома, щуку, лебідя, в’юна, жабу, в дитя у сорочечці, що сміється та бігає по воді, іноді  перетворюється на кота, скаче у  вогонь, кричить, рідше – на діда, дорослого чоловіка, на ягня чи пса.[Войтович с88]

Водяник має кришталевий палац, старшує над русалками та опікується рибами, які для нього – худоба. Майже завжди жонатий, має багато дітей. Водяні діви (моряни, водянці, дунавки, русалки) – то його дочки та дружини, над якими він панує.

 У своїй стихії водяник  нездоланний, але на землі він  слабшає. Коли у водяника має  народити жінка, він стає звичайною людиною, приходить у місто чи село і запрошує до себе бабу-сповитуху, а під кінець щедро нагороджує її за працю сріблом і золотом. Його легко можна впізнати, бо з лівої поли його завжди капає вода; де б він не сів, те місце завжди виявляється мокрим.

При денному світлі водяник здебільшого ховається на глибині, а вночі забавляється тим, що голосно плескає долонями по воді., і там де піниться вода інколи можна побачити його голову. Любить поборотися з лісовиком, тоді в лісі чути тріск падаючих дерев, а на воді чути на всі боки плюскіт.

 Розгнівавшись, міг руйнувати  греблі, млини, розливати ріки, топити  або лякати людей. Словник символів, Потапенко О.І., Дмитренко М. К., Потапенко с 43

 В., згідно з українськими  легендами про створення світу,  походить від чорта. Отож, Бог скинув чорта та злих духів з неба і кожен із них летів до землі 40 діб; коли ж Господь сказав "Амінь", то хто де був, там і залишився: у воді — водяник, у болоті — болотяник, у лісі — лісовик тощо. Проте коріння вірувань у водяника значно глибше — воно випливає з давнього язичницького поклоніння слов'ян божествам, пов'язаним із водяною стихією.

ДОМОВИК (ДОМОВИЙ, ХАЗЯЇН, ДЕДО, ДІДУСЬ, похатник, хованець) – дух домового вогнища, вартовий і покровитель  дому, домашніх пожитків і родини. . За уявленнями давніх українців, мешкав, як правило, під піччю чи в запічку, іноді сидів на горищі. «Якщо з чортом треба бути на сторожі, то з домовиком завжди можна дійти згоди. Удуші він незлостивий, і коли йому не перечити, то з ним легко вжитися. Чорт, укладаючи з людиною угоду, незмінно вимагає її душу. А домовик задовольняється малим: він любить, щоб його поважали і щоб рахувалися з його думкою.» (В.О. Островський) СЛОВ СВ с 236. Найчастіше Д. змальовувався як невеличкий (вершків дванадцять заввишки) геть оброслий волоссям дідок; або маленький хлопчик в шапці, в червоних штанцях, з люлькою. Може також з’являтися в подобі тварин – кота, ведмедя, курчати, собаки, сови.