Формування Б.Д.Грінченка як мовної особистості

     Борис Дмитрович проводив величезну роботу з організації подальших зборів. Залучивши багатьох українських діячів, він отримав від численних респондентів велику кількість не укомплектованого етнографічного матеріалу. Крім того, Б. Грінченко і сам продовжував збирати та записувати пісні, оповідання, прислів’я, казки, народні обряди, а також простудіював твори П. Куліша та Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Манжури, М. Маркевича, А. Метлинського, М. Номиса, періодику та інші друковані матеріали, звідки вибирав зразки усної народної творчості, які включив до „Етнографічних матеріалів”. Підготовка та видання цих томів згуртувала велику кількість українських культурних та громадських діячів, що жили в різних містах України та Росії. Б. Грінченко надавав свої матеріали іншим упорядникам збірок, зокрема, для робіт Ф. Вовка, Т. Зіньківського, М. Комарова [13].

     Фундаментальне  видання Б. Грінченка відзначається  великим обсягом, – дві з половиною  тисячі текстів, широкою тематичною різноманітністю та варіантністю, чіткістю паспортизації, науковою систематизацією текстів, вказівками на паралелі, до кожного тому додано передмову та широку бібліографію. Тут знайшло своє відображення багатство української народної культури східних українських губерній, Воронежчини і Курщини, Бессарабії, Галичини і Добруджі (тепер Румунія).

     Роботу  з укладання збірників до певної міри можна назвати колективною, оскільки разом із Б. Грінченком - упорядником працювала мережа з майже 60-и кореспондентів з усієї України. Серед них відомі науковці, літературні й громадські діячі: В. Андрієвський, Ф. Вовк, Є. Гаврилей, В. Горленко, М. Грінченко, Н. Грінченко, М. Дикарєв, Т. Зіньківський, І. Зозуля, Г. Коваленко, В. Кравченко, М. Кропивницький, І. Липа, П. Лукашевич, А. Михновський, Г. Неводовський, В. Степаненко, П. Солонина, М. Рклицький, О. Русов, П. Череватенко та ін.

     Під час роботи Б. Грінченко спирався на наукові критерії, що були вироблені  попередніми і сучасними дослідниками, науковими товариствами. Наукова  цінність виданого ним матеріалу  проявляється у збереженні автентичності народних текстів, фіксації діалектичних особливостей народної мови, поданні довідок про можливі варіанти та паралелі, широкій бібліографії.

     Яскравим  свідченням значущості роботи Бориса Грінченка у виданні найкращих  зразків народної творчості є  те, що ці збірники використовувалися багатьма дослідниками етнографії України ХХ – ХХІ століття. Посилання на праці Б. Грінченка у різний час робили такі дослідники: В. Гнатюк, М. Грушевський, К. Грушевська, В. Дашкевич, Ф. Колесса, А. Кримський, М. Сумцов, І. Франко, О. Дей, Г. Довженок, І. Колодюк, С. Мишанич, В. Скрипка та ін.

     Працюючи  як фольклорист, Борис Грінченко  дедалі більше впевнюється в тому, що частина людей живе в рідному  краю, як чужі, бо не знає ні мови, ні культури, ні почувань власного народу. Причину такого відчуження він вбачав, найперше, у тому, що суспільство недооцінює значення рідної мови для освіти; в тому, що українці не можуть прочитати українську книжку [13].

     Борис Грінченко став складати збірки творів старих і нових авторів, записував тексти друкованими літерами. Та найголовніше, що робив учитель, — це його домашні завдання учням. Він просив їх записувати народну творчість своєї місцевості. Не дивно, що багато його учнів стали активними збирачами усної словесності. Грінченко лише учив їх, що «кожну п'єсу (окрім приказок та іншої дрібноти) треба писати на окремій картці (чверті аркуша) чи хоч і на кількох картках, але так, щоб кожна річ була нарізно». Письменник радив, щоб збирачі додержувались автентичності народних висловів при записуванні прози. «А то іноді помітно у Вас літературну ходу в мові, мов виправки пороблено. Як кажуть, так і записуйте», — повчав фольклорист початківців.

     Усе, що зібрав сам, що записали і доправили  йому інші, Борис Грінченко упорядкував і видав. Але матеріалу зібралося стільки, що письменник поспішав робити все, що від нього залежало, аби встигнути скористатися сприятливими обставинами і якнайскоріше видати нові томи фольклору. Фундаментальне чотиритомне зібрання Грінченка вражає обсягом зібраного матеріалу, науковою класифікацією і систематизацією. «Етнографічні матеріали...» об'єднували різноманітні жанри фольклорної прози — міфологічні оповіді, легенди, перекази, казки, анекдоти, прикмети, повір'я, замовляння, приказки та загадки. Поява книг викликала захоплені відгуки багатьох любителів українства.

     Борис Грінченко ніколи не забував про  своє перше захоплення — про фольклор. Він видав декілька збірок народної прози і лірики, в передмовах до яких висловив багато цінних думок  про неперервність усної народної творчості, заперечивши песимістичну теорію про її поступову загибель. Грінченко доводив, що фольклор може змінюватися, як змінюється життя, може набувати нових форм, але він ніколи не загине, доки житиме народ і його мова.

РОЗДІЛ 5. РЕДАГУВАННЯ ТА ДОУКЛАДАННЯ «СЛОВАРЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ» (1907–1909 рр.)

     Серед наукових уподобань Б. Грінченка чільне місце належало мовним питанням. Поштовхом до мовознавчих студій стали публікації на сторінках українських періодичних видань, що стверджували окремішність українського народу та його мови, необхідність освіти народною мовою, твори українських письменників (у т. ч. і Б. Грінченка). У архівній колекції Б. Грінченка міститься значна кількість записів лексичних матеріалів, які він збирав, починаючи з 1880 р. і закінчуючи 1901 р., а також зразки спроб укладання українського словника.

     Борис Грінченко відомий у багатьох сферах української науки і культури. Але серед багатьох здобутків  Б.Д.Грінченка є праця, яка дозволяє назвати його видатним і навіть унікальним ученим. Це "Словарь української мови" (К., 1907-1909), створений і відредагований ним протягом двох з половиною років на початку нашого століття (загальний обсяг слів - 68 тисяч). Цей словник має для української науки і культури таке ж значення, як словник В.І.Даля для російської. Словник Лінде для польської, словник Гебауера для чеської [7].

     Б. Грінченко був широко відомий  у наукових колах України і  за її межами як видатний етнограф, знавець  української мови, літератор, громадський діяч. Його було запрошено редакцією журналу „Киевская старина” прийняти справу з упорядкування Словника української мови, до якої мали відношення видатні діячі української науки і культури. Умови, які ставилися редакцією журналу до упорядника, що визначили досить жорсткі рамки діяльності. Вони стосувалися, у першу чергу, часових обмежень і джерельного підґрунтя роботи. Вказано, що значної допомоги в якості орієнтира для українського словника відігравав словник російської мови В. Даля, метою якого було створення словника народної мови і „чистої” літературної мови на її основі.

     Проблема  джерельної бази має велике значення з практичного й методологічного  боку, оскільки відбір джерел дає можливість залучити не лише окремі слова, а й  категорії слів. Від характеру і об’єму джерельного реєстру залежить характер й об’єм самого словника. У період роботи Б. Грінченка над Словником панували ідеї, виходячи з яких упорядники включали до словників діалектну лексику, додавали ілюстрації. Такі ж тенденції створення словника літературної мови з широким використанням лексики місцевих говорів були властиві для української лексикографії, що знайшло відображення у словниках К. Шейковського, Є. Желеховського, тому від упорядника нового великого словника чекали рівномірного і повного охоплення української літературної мови та місцевих народних діалектів [10].

     Із  поставлених умов редакції видно, що джерела, які визначені для використання, можна звести до трьох основних груп: етнографічні і фольклорні матеріали і записи народної мови; літературні матеріали; словники. Матеріали саме першої групи стали основним першоджерелом для Словника. Така увага до матеріалів народної мови сприяла позитивним наслідкам – Словник мав розкрити багатство народної мови, сприяти розвитку й збагаченню літературної мови.

     Матеріали Словника збирали упродовж тривалого  часу відомі українські вчені, письменники, культурні діячі, як Г.Барвінок, М.Костомаров, М.Номис, І.Манжура, М.Лисенко, К.Михальчук, О.Русов, Є.Лимченко та ін. Однак ці матеріали не були систематизовані, точно обліковані. Редакція журналу “Киевская Старина'' у 1902 р. передала їх Б.Грінченкові. Він перевірив і переробив одержаний матеріал за всіма літерами щодо вибору слова, його пояснення, добору й уточнення ілюстративного матеріалу. Потім значно розширив реєстр Словника новими матеріалами народної та літературної мови. Були використані записи самого Б.Грінченка та його дружини Марії Миколаївни. Залучено було ще й матеріали, які зібрали П.Житецький. І.Нечуй-Левицький, Д.Яворницький. Багато часу забрало переведення матеріалів Словника з правопису, що мав назву "ярижка", на український фонетичний правопис. Словник Б.Грінченка довгий час залишався джерелом існування в українській мові літери Г , що незаслужено була вилучена з нашого алфавіту на початку 30-х років і повернена в 90-х.

     Словник Б.Грінченка відбиває багатство виражальних засобів української мови ХІХ - початку XX століття. Він фіксує народнорозмовну і фольклорну мову, дібрану з різноманітних етнографічних джерел земських видань, а також записану з живих уст.

     У Словнику зібрана лексика, що широко використовувалася Т.Шевченком. І.Котляревським, М.Коцюбинським, Панасом Мирним, Лесею  Украінкою та іншими майстрами української  словесності. Про це писав сам Борис Дмитрович: “Кращими ж для нашої роботи письменниками ми вважаємо тих, як більш чи менш майстерно володіючи словом, у той ж час черпали свій словесний матеріал безпосередньо з народної мови. До таких відносимо старіших письменників: Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітку, Макаровського, Шевченка, М.Вовчка, Г.Барвінок, Симонова і потім П. Куліша, особливо в його творах п’ятдесятих і шістдесятих років" [13].

     Іншомовна лексика теж знайшла місце у Словнику. Нею Б.Грінченко широко послугувався у своїх літературних творах (факультет, університет, екзамени, гімназист, історико-філологічний, економічний, соціальний та ін.).

     Частина цієї лексики потрапила в реєстр Словника. Працюючи над Словником Б.Грінченко намагався подавати ті слова й вирази, в реальному існуванні яких він був особисто впевнений. Неперевірені слова, за твердженням автора, до Словника не включалися.

     Цінність  праці Б.Грінченка в тому, що це словник тлумачно-перекладний - унікальне  на той час видання. Оригінальність його в тому, що український реєстр слів подається, звичайно супроводжуючись ілюстративним матеріалом, з перекладом російською мовою або - у тих випадках, коли не виявлено російського відповідника, - з тлумаченням російською мовою. Наприклад: Варнак, ка, м. Беглый каторжник (в Сибири). Не на Вкраїні, а далеко аж за Уралом, за Елеком старий недобиток - варнак мені розказував оттак [10].

     Довгий  час дискусійним залишалося питання: Б.Грінченко - упорядник чи автор  Словника? Більшість дослідників наукової спадщини вченого назвали його упорядником. Але М.М.Пилинський у статті “Словник Б.Грінченка. Міфи і факти” спростовує цю думку і переконливо доводить, що Б.Грінченко - автор Словника української мови і заслуговує за цю працю великої шани. Словник Б.Грінченка ввібрав у себе досвід і традиції словникарства на Україні. Він високо оцінений сучасною мовознавчою наукою, хоч довгий час залишався маловідомим для широкого загалу українців, особливо в 40-50 рр. (наприкінці 50-х рр. було здійснено його ксероскопічне видання).

     Додамо, що високої оцінки він (і, звичайно, його автор) заслужив від Російської Академії наук, яка присудила Б.Грінченкові другу премію М.Костомарова за кращу українську лексикографічну працю. Академік О.О.Шахматов написав схвальну рецензію, а в 1948 р. академік М.Я.Калинович назвав Б.Грінченка "славетним українським словникарем" «Словарь української мови» був найповнішим і найавторитетнішим зібранням української лексики аж до виходу в світ шеститомного «Українсько-російського словника» (1953-1963) за редакцією М.Я.Калиновича.

     Оригінальна лексикографічна праця, Словник  і досі не втратив свого значення, хоч здебільшого розглядається  як лексикографічна пам'ятка, як цінний документ з історії та діалектології  української мови.

     Словник Б. Грінченка відбив етнографічну лексику  українського народу, оскільки саме етнографічні збірники і власні записи, що робились протягом життя було покладено до основи його роботи. Так, у Словнику подано слова, що відбивають: давні  звичаї і обряди, повсякденне життя, ігри і танці, релігійну лексику, ремісничу термінологію, назви ремісників і членів їхніх родин, рід занять, діалектні назви одягу і головних уборів, види вишивки і мережива, діалектні назви людей, що відображають їхню спорідненість, їжу і напої, назви хлібів, землеробську і тваринницьку термінологію, назви деяких сільськогосподарських машин, назви порід тварин, лексику різних аспектів повсякденного життя тощо [10].