ПЛАН

ВСТУП

     Актуальність роботи: історія будь-якої літературної мови, охоплюючи динаміку літературних норм та стильових різновидів, зосереджує увагу на мовній практиці письменників, культурних діячів, публіцистів тощо.

     В історії української літературної мови до сьогодні маловивченою, не завжди об'єктивно оціненою є мовна індивідуальність письменника, перекладача, фольклориста, етнографа, мовознавця-лексикографа, критика і публіциста, педагога Бориса Дмитровича Грінченка (1863–1910), який належить до блискучої плеяди подвижників української науки і культури другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

     Природне мовне чуття, наукова інтуїція, уміння точно й образно висловити думку зумовили не лише довіру сучасників при призначенні Б.Грінченка головним редактором першої лексикографічної праці нової української літературної мови, але й високу оцінку його художнього таланту. "Кождий неупереджений мусить признати, – писав 1903 року І.Франко про двотомник письменника, – що вже з огляду на мову, поетичну форму та техніку версифікації ті томи треба вважати великим здобутком української літератури". І.Нечуй-Левицький відзначав: "Борис Дмитрович був чудовий стиліст і писав найчистішою й найкращою мовою у наш час".

     Чітка й обґрунтована позиція Б.Грінченка в питаннях національно-мовного розвитку не могла бути прийнята для офіційної радянської науки. Так, наприклад, у "Курсі історії української літературної мови" (Т.1, 1958 р.) зауважено: "Б.Грінченко прикривав страшні картини невільницького життя трудящих царської Росії "солодкими" словами і фразами" (с. 291). Однак його лексикографічна праця "Словарь української мови" (1907–1909 рр.) удостоїлася високої оцінки. Словник досліджували з погляду теоретичних засад і практики укладання І.Огієнко, В.Ващенко, М.Пилинський, С.Головащук, Л.Паламарчук, А.Бурячок, О.Тараненко. Він  був і є об'єктом вивчення загальних тенденцій розвитку української літературної мови в першій половині ХІХ ст. (А.Москаленко, А.Поповський, В.Винник, О.Муромцева та інші).

     Уперше на універсальний характер творчості Б.Грінченка вказали учасники науково-практичної конференції в 1988 році (м. Луганськ), здійснивши всебічний аналіз індивідуального стилю письменника. Зокрема, було визначено такі аспекти мовного доробку Б. Грінченка: трансформація рідної говірки у мовно-творчому комплексі письменника (К.Глуховцева, Б.Шарпило); структура художнього слова (Т.Возний); іншомовні слова у мовленнєвій практиці (О.Муромцева, І.Муромцев); фразеологія художнього мовлення (С.Дідик, М.Коломієць); перифрази в поезіях (І.Кобилянський); індивідуалізація мови персонажів прозових творів (О.Скорик); мова драматичних творів (Я.Януш); фольклоризми в поезії (Г.Богуцька); індивідуальний синтаксис (Н.Гуйванюк, М.Кобилянська, А.Мановицька, Т.Романюк та інші). Участь Б.Грінченка в літературно-мовних дискусіях кінця ХІХ – початку ХХ століття висвітлено в дисертаціях В.Статєєвої та Р.Трифонова. Чинники формування Б.Грінченка як мовної особистості розглянуті в дисертаційному дослідження М. Кравченко.

     Мета дослідження: проаналізувати процес формування мовної особистості Б. Грінченка.

     Об’єктом дослідження є особистість Б. Грінченка – відомого етнографа, бібліографа, мовознавця, громадського діяча другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

     Предметом дослідження є особливості формування мовної особистості Б. Грінченка.

     Завдання дослідження:

• визначити чинники, що вплинули на формування Б.Грінченка як мовної особистості;
• розглянути вплив знання Б. Грінченком народної мови на специфіку його мовної особистості;
• проаналізувати особливості доробку Б. Грінченка як літературного критика, вплив на науковця творів української та світової класики;
• дослідити наукові і особисті контакти Б. Грінченка з відомими українськими науковцями, громадськими і культурними діячами;
• розглянути особливості педагогічних напрацювань Б. Грінченка;
• простежити роль вченого у справі популяризації етнографічно-фольклористичного надбання українського народу;
• з’ясувати значення «Словаря української мови» Б. Грінченка для збереження етнографічних особливостей українців та розкрити внесок науковця у справу вироблення методологічних засад української етнографічної науки.

     Структура роботи: робота складається із вступу, п’яти розділів, висновку та списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1.РІДНА  ГОВІРКА ПИСЬМЕННИКА-СЛОБОЖАНИНА, ДОБРЕ ЗНАННЯ НАРОДНОЇ МОВИ

     Одним із актуальних напрямків сучасного мовознавства є дослідження мовної особистості письменників, які відіграли важливу роль у процесі становлення й розвитку української літературної мови.

     Як письменник, етнограф, фольклорист і лінгвіст Б. Грінченко прекрасно володів сучасною йому літературною мовою в її східному варіанті. Він збагатив українську літературну мову власною художньою творчістю, разом з тим зробив вагомий внесок у розвиток наукового, публіцистичного й епістолярного стилів мови. Визначною постає роль Б. Грінченка в опрацюванні теоретичних засад і визначенні практичних завдань у розвитку й функціонуванні української літературної мови. Вагомим є його внесок у процес нормалізації української літературної мови в галузі фонетики, граматики, лексики і стилістики.

     Мовознавчий доробок ученого дуже великий. Він орієнтувався на живу мову східної України. Близьким йому був і на мову його творів впливав передусім слобожанський говір, але він добре знав також середньонаддніпрянські і степові говірки південно-східного наріччя, а в галузі лексики був обізнаний з більшістю інших говорів української мови. Слова з багатьох говорів він увів у свій словник. Хоч Б. Грінченко у мові художніх творів вузьких діалектизмів уникав, проте з погляду сучасної нормативної літературної мови риси слобожанського, а також інших південно-східних говорів у них фіксуються у значній кількості. Проявляються вони на різних структурних рівнях мови [4].

     Ідіолект Б.Грінченка характеризується високим рівнем мовної компетенції письменника, його філософсько-світоглядними позиціями, етнонаціональними, соціальними та історико-культурними особливостями [6].

     До екстра- та інтралінгвальних чинників, які визначили психолінгвальний характер творчої індивідуальності Бориса Грінченка, належать:

1) рідна говірка письменника-слобожанина, добре знання народної мови (у вісімнадцятирічному віці він досконало вивчив українську літературну мову, якою в його сім'ї не говорили);

2) робота в народницьких гуртках під час навчання в Харківському реальному училищі, вивчення й поширення книг українською мовою, зокрема "Кобзаря" Т.Г.Шевченка;

3) усебічна ерудиція, висока освіченість; інтерес до найвидатніших творів української (Є.Гребінка, К.Думитрашко, І.Котляревський) і світової класики (В.Скотт, А.Байрон, В.Гюго, М.Гоголь, О.Пушкін, М.Некрасов та ін.); знання слов'янських, німецької, французької мов, опанування норвезької для читання Ібсена;

4) учителювання в селищах Сумського, Зміївського, Ізюмського повітів Харківської губернії; тривале (упродовж 6 років) перебування в с.Олексіївка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії, що сприяло вивченню народної мови;

5) фольклористична діяльність, укладання праці "Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях" (1895, 1896, 1899), збірки "Из уст народа. Малорусские рассказы, сказки и пр." (1900);

6) природне мовне чуття, наукова інтуїція; уміння точно й образно висловити думку, цілеспрямоване використання виразових засобів різних мовних рівнів; індивідуальна мовна практика у трьох стилях та їх жанрових різновидах: художньому (поезії, проза, драми), науковому (статті, рецензії, книжки), публіцистичному (статті);

7) редагування та доукладання "Словаря української мови" (1907–1909 рр.), вихід якого був свідченням позитивних змін в українському мовно-літературному процесі, пов'язаних із революцією 1905 р.;

8) участь у літературно-мовних дискусіях кінця ХІХ – початку ХХ ст. з питань вироблення літературно-писемних норм, культури слововживання, стилістичних можливостей мови [6].

     На таких лінгвопсихологічних засадах формувалася мовна особистість Б.Грінченка; вони зумовили свідомий характер діяльності письменника у виробленні єдиної української літературної мови, відстоюванні рідномовного виховання, у виступах проти утисків української мови в різних сферах суспільного життя України.

     У мовній тканині художніх творів Б.Грінченка стилістично навантаженими є розмовні іменники, дієслова, прикметники, прислівники, частки, синтаксичні форми, що відображають стан унормування української літературної мови другої половини ХІХ ст., напрямки естетизації її народнорозмовної стихії, співвідношення наддіалектних та вузькодіалектних елементів мови. Отже, ознаки слобожанських говорів виявлено щодо вирівняних дієслівних форм теперішнього часу (покосю, положе, балака), дієслів 2-ї особи однини (розквасюй, не соромляйся), форм займенника без епентетичного н (за їми, у їй, з їми), лексикалізованих паралелізмів (огонь–вогонь, пожар–пужар та ін.).

     Письменник уникає натуралізму, віддає перевагу тим явищам діалектної системи, які збігаються із середньонаддніпрянським типом, що особливо помітно в доборі морфологічних структурних елементів, засобів організації речення. Це форми типу змаганнів, на діти, яково, проз, місто; цей/сей; одмовити/відмовити. Широко представлено лексико-словотвірні форми на зразок зайвина, хапанина, ломака, цурпалок, лютощі, селитьба і под. та семантичні групи наддіалектних мовних одиниць, зокрема дієслова із значенням мовлення (гиркати, доводити, торочити, брехати, шипіти, бубоніти тощо), фізичної дії (бавитись, лупцювати, писарювати та ін.), психічної діяльності (монятися, прочуматися, рішати і под.); прислівники (дурно, нездобихом, завчасу та ін.); прикметники (кебітний, задрипаний тощо) [7].

     Естетично-образна система Грінченкової художньої мови значною мірою визначається використанням народнопоетичних джерел. Фольклоризми (власні назви, персоніфіковані назви тварин, рослин, назви міфічних істот, постійні епітети, суфіксальні словоформи, порівняння, прикладкові конструкції, повтори, характерні оповідні синтаксичні структури) є засобами ритміко-інтонаційної стилізації, побудови народнопоетичної оповідності, створення характерної почуттєвості.

     В історії української літератури й літературної мови Б. Грінченко посів визначне місце. Незважаючи на відзначені діалектизми й росіянізми в мові його художніх творів, він тонко відчував нормалізаційні тенденції у розвитку тогочасної української літературної мови, внаслідок чого мова його творів сьогодні сприймається загалом як сучасна.

     Усю свою наукову діяльність Борис Грінченко пов’язав з піднесенням авторитету української мови. У "Листах з України наддніпрянської" (1917 р.) він намагався звернути увагу на недоліки української інтелігенції, яка писала твори російською мовою, “бо пишучи по-московському, ми побільшуємо московську літературу — отже, побільшуємо силу тим людям, які намагаються відняти в нас нашу національність; бо пишучи по-московському, ми спиняємо нашу літературу, не виробляючи нашої мови; бо, пишучи по-московському наукові речі, ми саме тим даємо змогу казати, що української науки нема і не може бути, а через те всякі спроби в цьому напрямку є річ непотрібна і заборони варта”. "... Бо якою мовою говоримо й думаємо, — та нам і рідна; яка мова, такі наші й думки будуть: московська мова — московські й думки у людини будуть", - робить висновок письменник.

РОЗДІЛ 2. УСЕБІЧНА ЕРУДИЦІЯ, ВИСОКА ОСВІЧЕНІСТЬ; ІНТЕРЕС ДО НАЙВИДАТНІШИХ ТВОРІВ УКРАЇНСЬКОЇ І СВІТОВОЇ КЛАСИКИ

     Життя і діяльність Б.Грінченка для  багатьох поколінь служить дієвим прикладом  подвижництва на теренах розвою української  культури і національної ідеї. Мабуть, найвлучніше сказав про нього  інший український письменник Микола Чернявський: «Більше працював, ніж жив». І хоч за зрозумілим змістом цього визначення криється суттєва неточність — бо саме праця й була найвищим сенсом і покликанням його життя, — важливо, справді, усвідомити широту і неминуще значення творчого подвигу митця.

     Постать невтомного трудівника, що беззавітно віддав усі сили і час вітчизняній  культурі, по праву може стояти поруч  з нашими титанами нації, як Тарас  Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон  Куліш, Леся Українка. Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX століття, в найглухішу пору суспільного життя України. То був час жорстоких і безтямних визисків національної свідомості, коли придушувалися найменші прояви і спроби самоусвідомлення і самоствердження себе як народу. То був час тотального витравлення всього українського — починаючи зі слова й закінчуючи ідеєю. Саме в цих умовах на історичну арену виходила молода плеяда борців за українську національну справу, найяскравішим представником якої, безперечно, був Борис Грінченко. Один з його літературних псевдонімів — Вартовий. Звісно ж, таким чином письменник свідомо визначав свою роль і своє місце в суспільних процесах. Борис Грінченко попри талант письменника мав ще й безсумнівне обдарування надзвичайно сумлінного науковця [1].