Дошкульність (а іноді й жорстокість) Грінченкової критики зумовлена вболіванням  про долю рідного письменства, цим же пояснюється і його участь у численних літературних дискусіях. Особливого розголосу набула полеміка Б.Грінченка з М.Драгомановим, яка по-різному оцінювалася сучасниками та пізнішими дослідниками.

РОЗДІЛ 3. УЧИТЕЛЮВАННЯ В СЕЛИЩАХ СУМСЬКОГО, ЗМІЇВСЬКОГО, ІЗЮМСЬКОГО ПОВІТІВ ХАРКІВСЬКОЇ  ГУБЕРНІЇ; ТРИВАЛЕ (ПЕРЕБУВАННЯ  В С.ОЛЕКСІЇВКА)

     Ми  знаємо Б.Грінченка перш за все як укладача чотиритомного «Словника української мови», який є першим в українській лексикографії великим зібранням лексичних фондів української мови.

     Але не менш значущою для нас є педагогічна  спадщина Бориса Грінченка. Доля нечасто  усміхалася до цієї незвичайної людини. У 16 років син дрібномаєтного дворянина Борис Грінченко, на той час захоплений ідеями народництва, за читання підозрілої літератури був заарештований і виключений із середньої реальної школи в Харкові. Тільки через два роки йому вдалося скласти при Харківському університеті іспит на звання вчителя, після чого став учителювати на селі. Його робота народним учителем почалась у 1881 році, якій було присвячено десять років життя.

     У 1887 р. молоде подружжя Грінченків приїздить  до с. Олексіївка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області). Відома освітня діячка і письменниця Х.Д. Алчевська відкрила народну школу у маєтку свого чоловіка - Алчевського Алексія Кириловича. Христина Данилівна була незадоволена навчальним процесом і розшукувала справжніх ентузіастів освіти. У Харкові М. Лободовський і В. Мова порадили запросити у школу Бориса Дмитровича. Завдяки старанням Алчевських тут був створений справжній райський куточок, у якому в літку любила відпочивати не тільки родина Алчевських, а й гості.

     Спочатку  селяни з підозрою і недовір'ям приглядались до нового вчителя, несхожого до тих, які вже були у їхньому селі. Спершу їх найбільш дивувало, що вчитель  і вчителька, які приїхали до них, розмовляють "по - мужицькому". Але  повільно учні і їх батьки почали розуміти і вже не розпитували, чому він, пан, розмовляє так, як вони. Рідне слово запанувало серед учнів і батьків. Вони почали пишатися рідним словом. Хоч у школі уроки проводились російською мовою, але учні вже розуміли, що ця мова чужа, не рідна, бо рідною для них є українська, яку передали їм, нащадкам, їх предки. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. Тут Грінченко проявив себе як педагог - новатор, досвід якого і до наших днів не втратив своєї актуальності, тут ним написано близько двохсот творів [10].

     В Олексіївку до Грінченків приїжджали за порадою відомі громадські, політичні  та культурні діячі. Серед них - Трохим Зінківський та Іван Липа. На Луганщині  з українських письменників у цей час ніхто не одержував стільки листів з усієї України, українських газет та журналів, як Грінченко.

     У селі Олексіївці Борис Грінченко  з дружиною повністю присвятили себе навчально-виховній роботі. Христина Данилівна  була задоволена самовідданими вчителями, надіючись на них і тому без тривоги виїжджала у Харків, де знаходився великий будинок Алчевських, а також у Москву чи Петербург. Борис Дмитрович був задоволений, що управителька школи не втручалася в навчально-трудовий процес. Вона ж була задоволена, що її школа є однією з кращих в окрузі. Шість років перебування на Луганщині стали дуже плідними для подружжя Грінченків.

     Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, в селі Олексіївці має всеукраїнське значення. Можна з впевненістю сказати, що саме тут сформувався Б. Грінченко як письменник. Прозові та поетичні твори, публіцистичні есе - надбання шестирічного перебування в Олексіївці.

     У 1888 році, коли "не вільно було друкувати ніяких українським книжок до науки дітям чи дорослим", Б.Грінченко склав свій буквар під назвою "Українська граматика до науки читання й писання". Письменник розповідав: "Я сам написав усю граматику друкованими літерами та й учив по ній читання й писання свою дитину і чужих дітей, щоб рідною мовою озивалася до їх наука". Але вперше надруковано цей підручник було лише у 1907 році в Києві після офіційного визнання царським урядом "малороссийского наречия".

     Граматика складається з чотирьох частин: власне буквар, читання після азбуки, прописи і звернення "До вчителів" (методична стаття, де автор подає поради щодо методики роботи з підручником).

     Б.Грінченко  був знайомий з творами К.Д.Ушинського, у своїх педагогічних публікаціях  не раз посилався на його авторитет. Це позначилося на тому, що навчання грамоти він будував на засадах розробленого великим педагогом звукового аналітико-синтетичного методу. Тому хоч у граматиці і не виділено добукварний період як окремий, але в методичному зверненні значна увага приділена "першому періоду науки", якому педагог відводив близько двох тижнів. Протягом цього часу він пропонував, не говорячи з дітьми про літери, виконувати з ними усні вправи, мета яких розбивати слова на склади й окремі звуки та самостійно складати слова з пропонованими звуками. Одночасно учні повинні були писати елементи літер, зразки яких уміщені в прописах [3].

     У своєму букварі Грінченко пропонує зразки косого письма малих і великих  букв, а також слів і фраз з  ними. Вправи для письма подано послідовно, що, без сумніву, сприяло виробленню навичок правильного каліграфічного письма.

     Проаналізувавши матеріал букваря, можна сказати, що методична побудова вивчення кожної букви, якої додержувався Б.Грінченко, є вдалою. Практика Грінченка збігається з поглядами сучасних методистів.

     Букварна  частина граматики поділена на 29 параграфів. Кожний включає предметний малюнок із підписом, до якого входить  нова літера, окремі слова, речення, а  згодом і невеликі оповідання. Автор  відзначає, що намагався розташувати літери у такому порядку, щоб спочатку йшли легші для вимови звуки, і щоб вистачило матеріалу для читання. З другого параграфа в підручнику вміщено окремі письмові вправи граматичного характеру та поради вчителям про те, як слід організувати виконання учнями таких вправ.

     Щодо  алфавіту, поданого в "Українській граматиці", то Б.Грінченко в методичній статті "До вчителів" зауважив: 'Я взяв повний український алфавіт з 33 літер, тобто: всі ті літери, якими пишуться слова української мови, не викидаючи й літери Г, без якої нема змоги обійтися" [11].

     Особливої уваги заслуговують уміщені в  букварній частині, а також у  розділі "Читання після азбуки" тексти. Автор поставив перед собою  завдання - давати матеріал повністю зрозумілий дітям, йдучи від легкого до складного, і цікавий за змістом. Хороший знавець фольклору, Б.Грінченко використав прислів'я, приказки, загадки, народні вірші. Спеціально для граматики він написав невеликі оповідання за мотивами народних сюжетів. Цей матеріал дібраний з урахуванням педагогічної доцільності, спрямований на виховання чуйності,чесності, почуття дружби, поваги до праці та навчання.

     Б.Грінченко  ознайомлює дітей з визначними іменами  в українській літературі. У підручнику вміщено вірші Т.Шевченка, Л.Глібова, Є.Гребінки.

Підручник є досить цінним унеском у розвиток методики навчання грамоти українською  мовою.

     Місія Б.Грінченка, істинного просвітителя української нації, не завершилася  по його смерті. Після довгих років  забуття він знову повернувся до нас з великою інтелігентністю своєї душі, винятковою працездатністю, щирим бажанням, щоб і завдяки його зусиллям цей складний і суперечливий світ став трохи кращим. Недаремно І.Франко так високо оцінив діяльність Б.Грінченка: "...у всьому, що пише, проявляє побіч знання мови української, також гарячу любов до України" [2].

РОЗДІЛ 4. ФОЛЬКЛОРИСТИЧНА  ДІЯЛЬНІСТЬ

     Борис Грінченко розпочав свою творчу діяльність за тих часів, коли свідомих культурних українських сил було дуже мало. Письменника називали «справжнім апостолом українського націоналізму», «голосом совісті українства», який дуже виділявся своїм «болісно загостреним чуттям національної і соціальної кривди». Так писали про Грінченка видатні культурні діячі уже після його смерті. А за життя його дуже часто критикували. Єдине, що не викликало нарікань, — це його етнографічна діяльність.

     Борис Грінченко виріс у змосковленій сім'ї, в якій українською не тільки не розмовляли, а ще й ставилися  вороже до всього мужичого. Письменник згадував, що лише на 14-му році життя «Кобзар» Тараса Шевченка зробив із нього «українського націонала». І з цього часу юнак починає записувати все українське, що чує навколо себе: пісні, казки, легенди, перекази, прислів'я, приказки і навіть окремі слова. До кожного запису він не лінувався додавати, від кого почув українське слово, в яких умовах це відбувалося [10].

     Сімнадцятирічного Грінченка за розповсюдження нелегальної  літератури було заарештовано, а потім йому було заборонено продовжувати навчання. Пізніше він доклав величезних зусиль, щоб отримати посаду вчителя земської школи, і протягом багатьох років учителював у селах Харківщини та Катеринославщини. Та де б він не був, письменник намагався вирватися із чужомовного оточення. Він селився там, де можна було «словом своїм рідним перемовитися, ...рідну пісню почути».

     Молодий учитель шукав оригінальні зразки усної народної творчості, переглядав і систематизував записане. Збираючи фольклор, він невтомно вчиться живої мови, завжди дивується багатобарвності рідного слова. Під час записування пісень Грінченко звертає увагу на те, що в різних селах існують різні варіанти однієї пісні, відзначає особливості того чи іншого варіанта, розмірковує над причинами виникнення цього цікавого явища.

     Великий вплив на процес формування Б. Грінченка  як етнографа мали його мандрівки  в якості вчителя та земського  працівника. Змінюючи місце праці, він  побував на Катеринославщині, Харківщині та записав багато народних пісень, оповідань, казок, колядок і веснянок тощо.

     Долю  Б. Грінченка визначила й освіта, яку йому в силу життєвих обставин не вдалося закінчити (було виключено  за читання нелегальної літератури і встановлено заборону на отримання  освіти у вищому навчальному закладі). Працюючи на державній службі у земстві, Б. Грінченко не прагнув кар’єрного зростання, а бажав стати народним учителем.

     Період  педагогічної діяльності (1883-1893) помітно  вплинув на формування культурно-наукових поглядів Б. Грінченка, а тісні контакти з сільським населенням дали багатий етнографічний матеріал, поглибили знання з народного життя та мови. Він познайомився з багатьма діячами української науки і культури, які сформували коло його товаришів і друзів на довгі роки. В цей час Б. Грінченко включається у загальний процес розвитку української науки про народну творчість, відсилаючи свої записи до „Киевской старины”, „Буковини”, „Зорі”, „Літературно-наукового вісника” [9].

     Особливо  насиченим та багатогранним стало  перебування Б. Грінченка в м. Чернігові. Для цього періоду є характерним поєднання громадської та наукової діяльності. Вчений продовжив спілкуватися з багатьма освіченими людьми, які мали вплив на його наукову спрямованість.

     В цей час Б. Грінченко брав участь у діяльності Чернігівської Громади, українізації „Земского Сборника”, створенні української друкарні, видав значну кількість етнографічних робіт („Живі струни. Збірник пісень” (1895), „Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській та сусідніх з нею губерніях” у трьох томах (1895, 1897, 1899), „Думи кобзарські” (1897), „Колоски” (1898), „Веселий оповідач” (1898), „Каталог музею української старовини” (1900), „Из уст народа. Малороссийские рассказы, сказки и прочее” (1900), працював над упорядкуванням Музею українських старожитностей Василя Тарновського [10].

     Етнографія  займала чільне місце в науковій та творчій діяльності Б. Грінченка. На основі вивчення етнографічних матеріалів дослідник намагався глибше зрозуміти  світоглядні уявлення народу, його спосіб життя, духовну культуру. Все це давало йому багатий матеріал до складання першого ґрунтовного Словника української мови й вироблення науково-теоретичних засад української лексикографії, а також лягло в основу фундаментального зібрання українського етнографічно-фольклорного матеріалу. Така різносторонність наукових і творчих інтересів, великий об’єм та висока якість роботи дістала високу оцінку з боку багатьох видатних етнографів і мовознавців.

     Однією  з фундаментальних праць в  українській етнографії стало тритомне зібрання „Етнографічних матеріалів, зібраних у Чернігівській і сусідній з нею губерніях” (1895, 1897, 1899) та збірник „Из уст народа. Малороссийские рассказы, сказки и прочее” (1900). У підрозділі було наголошено, що робота з видання праць при „Земському Збірнику” проходила за несприятливих умов, при постійній загрозі закриття видавництва, назва збірників залежала від редакції, не вдалося включити значну частину матеріалів.