Біографія Некрасова

4 травня 1871 р.

Народився Василь Семенович Стефаник в селі Русів Снятинського повіту на Станіславщині (зараз Івано-Франківщина) у заможній родині селян.

1878 – 1880 рр.

Здобув початкову освіту у рідному селі.

1880 – 1883 рр.

Батько віддав його до другого класу початкової школи в Снятині.

1883 р.

Василь Стефаник вступив до чоловічої польської Коломийської гімназії.

1888-1989 рр.

Написав у співавторстві з Мартовичем два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889).

1890 р.

Опублікування першої статті — “Жолудки наших робітних людей і читальні”.

Стефаник у зв’язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії.

1892 р.

Закінчив Дрогобицьку гімназію, вступає на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові.

1893 — 1899 рр.

Пише і друкує в органах радикальної партії “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос” та “Літературно-науковому віснику” ряд статей: “Віче хлопів мазурських у Кракові”, “Мазурське віче у Ржешові”, “Мужики і вистава”, “Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza”, “Книжка за мужицький харч”, “Молоді попи”, “Для дітей”, “Поети і інтелігенція”.

1895 р.

За передвиборчу і антишляхетську агітацію Стефаника заарештували і „під ескортою жандармерії привезли його хворого до Городенки в Коломийську тюрму”.

1897 р.

Працює над збіркою „З осени”. Видавці – рецензенти, як стверджував сам Стефаник, відхилили збірку як таку, що не служать громаді. Стефаник знищив рукопис.

У чернівецькій газеті “Праця” В. Будзиновський опублікував перші реалістичні новели Стефаника — “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”.

1899 р.

Вийшла у Чернівцях перша збірка новел — “Синя книжечка”, яка принесла Стефаникові загальне визнання.

1900 р.

Вийшла друга збірка Стефаника — “Камінний хрест”.

Проводить канікули в містечку Чортовець на Тернопільщині у щирого приятеля Івана Плекана і готує до видання третю збірку „Дорога. Новели”. У Чортовці написав новели „Кленові листки”, „Басараби”, „Злодій”, „Похорон”, „Такий панок”, що згодом ввійшли до збірки „Дорога”.

Вийшла третя збірка „Дорога. Новели”, але, за тодішньою традицією, датована наступним, 1901 роком.

Стефаник поступово втрачав зацікавлення медициною і зрештою покинув університет.

1903 р.

Очолив галицьку делегацію, що їхала на відкриття пам`ятника Івану Котляревському в Полтаві. Тут він познайомився з М. Коцюбинським, М. Старицьким, Б. Грінченком, Г. Хотькевичем, Оленою Пчілкою, М. Вороним, які зустріли його як відомого й улюбленого письменника.

Стефаник їде в Канів, щоб поклонитися Т. Шевченкові.

26 січня 1904 р.

Одружився з Ольгою Гаморак, мав чотирьох синів.

1904 – 1910

Подружжя живе в селі Стецеві на господарстві тестя К. Гаморака, недалеко від Русова.

1905 р.

Вийшла в світ четверта збірка письменника — “Моє слово”.

1908 -1918  рр.

Стефаника вибирають послом від радикальної партії до парламенту. Десять років він захищає селян на найвищому рівні.

1910 р.

У 1910 р. Стефанику перейшов батьківський спадок у рідному селі, куди він переїхав і де прожив до кінця життя.

4 лютого 1914 р.

Померла його дружина Ольга Гаморак.

Березень 1915 р.

За фальшивим доносом  Стефаника заарештували, але через кілька днів випустили. Допомогли статус посла і клопотання Черемшини.

1916 р.

Живе у Відні, де після п`ятнадцятирічної паузи знову повертається до художньої творчості.

1916-1933

Написав 23 новели, в т.ч. “Діточа пригода”, ”Марія” (1916) і кілька автобіографічних спогадів. Частина новел увійшла в останню п’яту збірку «Земля» (“Вона — земля”) (1926), а решта його доробку, друкованого по журналах, з’явилася в ювілейному виданні «Твори» (1933).

Жовтень 1928 р.

Уряд Радянської України призначив Стефанику пожиттєву персональну пенсію в розмірі 150 крб. на місяць, що було відчутною моральною і матеріальною допомогою, однак, Стефаник у 1933 відмовився від пенсії, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Внаслідок чого його в УРСР аж до 1939 перестали згадувати. Відтоді його видають сфальшовано, представляючи як прихильника радянського ладу.

7 грудня 1936 р.

Василь Стефаник помер.