Загальна характеристика бароко

ційного процесу. В Україну широким потоком входили передові ідеї наукової і філософської думки. Національні ідеї все глибше проникають у народні маси, руйнуючи стіну, яка до того розділяла інтелігентів-патріотів і народ. В галузі духовної культури це період плідного розвитку науки, освіти, літератури, мистецтва, період діяльності таких корифеїв, як І. Франко, М.Грушевський, В. Вернадський та ін.

         

Революція 1905 року в Росії підштовхнула політичний рух: з Революцій-

ної української партії виділились Українська соціал-демократична партія, що домагалась автономії із сеймом у Києві, та Українська народна партія. Тоді ж утворилась Українська радикально-демократична партія. У Думі сформувалась українська парламентська громада, висувались проекти впровадження автоно-

мії, самоврядування української школи та суду. Одним з головних завдань укра-

їнська інтелігенція вважала поширення освіти українською мовою. На східно-

українських землях лише революція 1905 року формально зняла всі заборони на українське слово. Тоді й виникає українська преса – “Хлібороб” В. Шемета, “Громадська думка”, згодом “Рада” С. Єфремова у Києві. Почали вільно друку-

вати українські книжки. З’являються видавництва “Час”, “Ранок”, “Дзвін” та ін. Виникли культурно-освітні товариства, серед них – “Просвіта”.

         

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні мож-

ливості для відродження української культури. Проте справжнім виразником інтересів українського громадянства стала Центральна Рада - представницький політичний орган українського народу, утворений 7 березня 1917 р. Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням своєї політики відродження рідної мови і школи. Всього у 1917 р. в Україні було відкрито 39 українських гім-

назій. Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв пробле-

мам вищої школи. 5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві. 22 листопада 1917 р. було від-

крито Академію мистецтва – першу вищу художню школу в Україні. Головним завданням Академії її організатори вважали піднесення національного мистец-

тва до світового рівня, виховання покоління митців, які зможуть здійснити це завдання.

          

Справу Центральної Ради у галузі розвитку української культури продов-

жив уряд Української Держави гетьмана П. Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. Протягом літа 1918 р. було відкрито 54 українські гім-

назії не тільки в містах , але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрито у Києві пер-

ший Державний український університет, а 22 жовтня – другий Український університет у Кам’янці-Подільському.

         

Великою заслугою гетьманського уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р. Української академії наук, потреба в якій була нагальною. Академія мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Першим президентом призначено було видатного вченого із світовим ім‘ям, 55-річного професора хімії Володимира Вернадського. Наказом гетьмана П. Скоропадського було призначено перших дійсних членів УАН. У відділі історико-філологічних наук дійсними членами стали заслу-

жений професор Харківського університету Д. Багалій, ординарний професор Київського українського державного університету А. Кримський, заслужений професор Київської духовної академії М. Петров, професор Чернівецького університету, доктор С. Смаль-Стоцький. У відділі фізико-математичних наук – академік Російської Академії Наук В. Вернадський, професор Київського полі-

технічного інституту С. Тимошенко, заслужений ординарний професор Київ-

ського університету П. Тутковський. До відділу соціальних наук призначено професора Київського українського державного університету М. Туган-Барановського, професора Катеринославського університету Ф. Тарановського.

         

Визначними є здобутки української культури у мистецькій сфері. На по-

чатку ХХ ст. в Україні поширюються ідейні та художньо-естетичні течії, якими жила Європа. Поряд з реалізмом утверджується модернізм, який шукає нові за-

соби мистецького відображення світу. Прихильники модернізму різко виступи-

ли проти захоплення митців старої генерації етнічно-побутовими жанрами, де-

талізацією, сільською тематикою та “патріотичними вигуками” і висловились за аполітизм, чисте мистецтво. В літературу вони принесли психологізм, зосеред-

женість на внутрішніх переживаннях і суб’єктивних враженнях героя при міні-

мумі дій та загальної характеристики тла подій (М. Коцюбинський, В.Стефаник, Л.Українка, В. Винниченко). В поезії починають переважати пси-

хологічні мотиви й індивідуальні почуття (М.Вороний, О.Олесь, П. Кармансь-

кий, О.Луцький, В.Пачовський ), у прозі віддається перевага новелі. Модернізм породжує нові стилі – імпресіонізм, символізм, неоромантизм, футуризм та ін.

         

Важливим фактором культурного розвитку в Україні початку століття був театр. Творцями модерного театру вважають Лесю Українку, В.Винниченка,

О. Олеся. Саме вони створили нову українську драматургію.

         

В архітектурі початку ХХ ст. також утверджуються ідеї модернізму, пов’я-

зані з використанням нових будівельних матеріалів і мистецьких форм (заліз-

ничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним – неокласицизму (Педагогічний музей у Києві, Громадська бібліотека у Харкові). Розвиток наці-

нального руху стимулював відродження українського стилю – звичайно, на новій основі. Українські архітектори звертаються до вивчення пам’яток давніх часів та народної дерев’яної архітектури, публікують розвідки про них у часо-

писах. На цій основі творять львівські будівничі В.Нагірний, автор численних церков у Галичині, та І.Левинський, якому належать проекти будинків товарис-тва “Дністер”, готелю Жоржа та Академічного дому у Львові. Кращим витво-

ром у національному українському стилі є будинок полтавського земства (1901-1908), спроектований В.Кричевським.

         

Українська скульптура поповнюється набутками прихильників імпресі-

онізму, які сформували свій талант у мистецьких школах Європи. Серед них ви-

діляються Т.Гаврилко, автор погруддя Т.Шевченка; М.Паращук, якому нале-

жать скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, С.Людкевича, а також па-

м'тник А.Міцкевичу у Львові, виконаний спільно з А.Попелем; П.Війтович, який здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтер’єру Львівського опер-

ного театру.

          

Початок ХХ ст. приніс значне пожвавлення в українське музичне життя. Народжується нова професійна музика, часто сповнена характерних для цієї епохи революційних мотивів. З’являється плеяда талановитих композиторів – Я.Степовий, К.Стеценко, М.Леонтович, С.Людкевич. Продовжують діяти різні музичні товариства, гуртки, хорові капели, ставлячи музичні п’єси, оперети, опери. Серед них особливою активністю відзначались київське літературно-артистичне товариство, “Український клуб”, Музичне товариство ім. М. Лисен-

ка у Львові, при якому в 1905 р. організовано Вищий музичний інститут ім. М.Лисенка. Значний вклад у популяризацію української музики зробив перший на Україні стаціонарний музично-драматичний театр, заснований 1907 р. М.Садовським у Києві, де крім драматичних вистав ставитись опери й оперети.

          

Таким чином, незважаючи на неймовірно тяжкі форми національного гні-

ту, переслідування і заборони, позбавлення своєї фундаментальної основи – національної школи з рідною мовою навчання, культурне життя в Україні на початку ХХ ст. значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, біблі-

отеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилю-

ються зв’язки із зарубіжними художніми центрами. Національно-демократична революція і здобуття Україною національної державності (УНР. ЗУНР), незва-

жаючи на їх поразку від більшовиків у 1919-1920 рр., дали потужний історич-

ний імпульс для національно-культурного будівництва навіть за умов обмеже-

ної і затиснутої радянської державності 20-х років.

        

2.2 Радянський етап розвитку української культури (1921-1991рр.).

        

Цей період включає в себе і добу злету 20-х рр. покоління ”розстріляного відродження”, яке вже в 30-ті рр. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу “відлиги” з ру-

хом так званих “шістдесятників”, і період подальшої русифікації та утисків ук-

раїнської культури.

       

20-ті рр. в Україні стали періодом небувалого національного-культурного піднесення. Це справді яскравий феномен в історії української культури. Його коріння – в нетривалому, але важливому періоді відновлення української дер-

жавності 1917-1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це від-

родження охопило різні сфери життя, і перед усім – освіту, науку, літературу, мистецтво.

 

Саме в цей час в освітній сфері було ліквідовано неписьменність населен-

ня. У 1921р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслюва-

лося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зо-

бов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. Протя-

гом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого насе-

лення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Університети реорга-

нізовували в інститути народної освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялись від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків. Багато зробили для розвитку осві-

ти наркоми (міністри) освіти О.Шумський і М.Скрипник.

Наукові дослідження в 20-ті роки зосереджувалися в основному в Україн-

ській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: історико-філософський, фізико-математич-

ний і соціально-економічний. Найефективніше працювала перша секція, очолю-

вана М.Грушевським, який 1924р. повернувся з-за кордону і був обраний ака-

деміком. У фізико-математичному відділі ВУАН працювала найбільша кіль-

кість академічних кафедр – 30. На світовому рівні проводилися дослідження з математичної фізики (М.Крилов), експериментальної зоології (І.Шмальгаузен). Вивчення економічної географії України започаткував Костянтин Воблий, було відкрито перший у світі Демографічний інститут під керівництвом М.Птухи. Плідно працювали у ці роки історик права Микола Василенко, сходознавець Агатангел Кримський та інші науковці. В цей час розвивались також медична та біологічна науки. Д. Заболотний О. Богомолець, В. Воробйов, О. Корчак-Чепурківський, О. Палладін, М. Стражеско, В. Філатов збагатили медицину но-

вими теоретичними дослідженнями. Великим практичним досягненням в Укра-

їні стало те, що вже на середину 20-х років було ліквідовано холеру, віспу, чуму.

 

         У 30-ті роки незважаючи на надзвичайно тяжкі умови розвиток науки не припинився. В Україні вели дослідницьку діяльність наукові колективи. Вели-

ких успіхів досягли вчені відкритого 1928 р. у Харкові Українського фізико-технічного інституту (УФТІ). У 1931-1932 рр. у ньому працював І. Курчатов, тут Л. Ландау написав класичну працю з кінетичної теорії плазми; група вчених 1932 р. у складі К. Синельникова, О. Лейпунського, А. Вальтера і Г. Латишева вперше здійснила штучне розщеплення ядра атома літію швидкими протонами. Їхні праці засвідчили народження в Україні центру теоретичної фізики світо-

вого рівня.

 

Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літератур-

них напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Модерністичний напрям у літе-

ратурі репрезентували неокласики Микола Зеров, Максим Рильський, Дмитро Фальківський, Юрій Меженко та ін.), “ланківці” В. Підмогильний,Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, Т.Осьмачка,  радикальна за ідейним спрямуванням гру-

па панфутуристів М. Семенка. Проте радянська влада найбільш приязно стави-

лися до письменницьких об’єднань типу “Пролеткульту”, “Гарту”, “Плугу”, які виконували її ідеологічне замовлення.

 

У галузі музичного мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка компо-

зиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямку плідно працювали композитори Г.Верьовка, П.Козицький, Л.Ревуць-

кий. Одним з кращих хорових колективів країни стала капела “Думка” (створ-

рена у 1920 р.). На Західній Україні одним з найталановитіших композиторів, музикознавців та популяризаторів українського музичного мистецтва був М.Колесса. Протягом 1923-1928 рр. діяло республіканське Музичне товариство ім.М.Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори-новатори, які орієн-

тувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музич-

ної культури. Традиції українського музичного авангарду започаткував Б.Лято-

шинський (1894-1968). Він репрезентував напрям модернізму в українській музиці, створив оперу “Золотий обруч” (1930).

 

Плідно розвивалось театральне мистецтво. Етапним у розвитку українсь-

кого театру став 1918 р., коли у Києві утворилися три театри: Державний дра-

матичний (у березні 1919р. перейменований у Перший Український театр Ра-

дянської республіки ім.Т.Шевченка), Державний народний (з 1922 р. – Україн-

ський драматичний театр ім.М.Заньковецької) та “Молодий театр” (з 1922 р. – модерний український театр “Березіль”). На кінець 1925 р. в Україні налічува-